|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 6:26 | 06.20.2019

Серафима (спомин про матір)

Цей матеріал про свою матусю я написав за її життя. Вона його прочитала й промовила: «Я ж – проста жінка, а ти мене мало не святою зобразив». Втім, як на мене, саме на таких жінках і тримається світ! Мама була такою доброю (наскільки взагалі може бути доброю людина), чуйною, привітною, нікому не бажала зла. Все життя багато працювала і повсякчас піклувалася про нас. Виховала дітей та онука, дожила до правнука. І завжди була хорошим, лагідним сонечком, котре так благодатно осяювало всю нашу родину. Нещодавно її земний шлях завершився… Відомо: людина живе доти, доки про неї пам’ятають. Рідненька наша матусю, Ти житимеш вічно. І це – не просто слова. Світла пам’ять!

Серафима

Бабусі Серафимі – вже під 80, однак вона ще – нівроку, вся – в хатніх справах: готує, пере, прасує, прибирає… Не для себе живе, а для дітей та онуків, адже відчуває – потрібна, люблять її! От і живе на світі, попри кволе серце, тримається.

Замолоду була красунею, з русявою косою – до пояса, проникливими, ясними очима; привітна посмішка осяювала обличчя. Хоч її життя видалося  важким, бо – дитина війни… Тато в 1941-му пішов добровольцем на фронт і пропав безвісті. Залишилася родина: мама й п’ятеро дітей. Старший брат, ще підліток, також вирушив на війну, повернувся в 1945-му інвалідом, потім усе життя ходив у корсеті й нездужав.

Сім’я вирушила в евакуацію – до Узбекистану. Багато хто з українців тоді загинув дорогою від голоду та холоду, однак вони вижили. Як приїхали, ненька одразу ж влаштувалася на роботу. Трудилася багато й невтомно, то ж Серафиму, котра була немовлям, бавили братики й сестричка, не набагато старші за неї.

Пам’ятає, як дуже хотіла допомогти мамі й самотужки пішла за водою з відерцем, але розхлюпала дещицю по дорозі й страшенно змерзла. Плакала, розмазуючи сльози, аж неня злякалася. А потім похвалила працелюбну доню.

Коли війна закінчилася, перебралися додому, в Україну. Рідне місто – в руїнах, пережили голодомор 1946-го. Доношувала одяг та взуття сестрички, старшої на рік…

Школу закінчила зі «срібною» медаллю. Взагалі, мала бути «золота», але Серафима не «вписалася» до плану, який скинули з райвно, то поставили одну «четвірку» на випускному екзамені. Нічого, бадьорилась, аби вступити до інституту! Однак раптом важко захворіла матуся, і молодша дочка довго, не один рік, доглядала за нею. Довелося закінчити технікум, та й то заочно.

Закохалася, вийшла заміж за ставного парубка, народила двох дітей. Та несподівано занедужала сама... Місцеві медики лише руками розвели: єдиний вихід – це їхати до Києва, в клініку знаменитого Амосова. А там її одразу ж поклали на операційний стіл, ще б трохи – і кінець. Поталанило! Переживала, щоб хоч двох малих дітей виростити. Нічого, втішали її, он у нас працює медсестра, що після такої ж операції на серці вже дванадцятий рік живе. Тоді вона познайомилася з такими ж жінками-сердечницями, подружилися, потім, після операції, обмінялись адресами. Листувалися, підтримували одна одну. Через п’ять років померла одна подруга, через сім – інша, через дванадцять Серафима лишилася сама…

Дивується, чому саме їй Господь дарував довголіття? Адже півстоліття відтоді пройшло! Правда, послухалася Амосова, який ніколи не користувався ліфтом і за першої-ліпшої нагоди ходив пішки. До речі, тепер за такі операції шалені гроші беруть (люди змушені останнє віддавати, навіть продавати своє житло!); а тоді проста жінка з невеличкого райцентру без жодних зв’язків до славетного лікаря потрапила, не сплативши за операцію та лікування жодної копійки! Єдине, занесла Миколі Амосову коробку «Вечірнього Києва», а він одразу відкрив її, пригостив Серафиму та інших своїх підопічних. Добрим був чоловіком і совісним.

Вона все життя пропрацювала на одному підприємстві (єдиний запис у трудовій книжці!): в пекарні, а потім – рахівником, допомагала головному бухгалтеру. Коли йшла на пенсію, отримала в подарунок від фабрики новий холодильник. Та довго ще її кликали на поміч, готуючи фінансові звіти. Доки підприємство не захопили рейдери, які довели потужну фабрику до «ручки». Нічого не лишилося! А які ж були чудові паляниці, тістечка, солодкі напої, квас, киселі, цукерки…

Втім, Серафима живе новинами про дітей та онуків. Про своїх близьких вона може говорити безкінечно! Турбується про кожного, підтримує, завжди щиросердно вболіває. Здається, зовсім не береже хворе серце, різане в клініці Амосова.

Не скаржиться, нікому не заздрить: «Навіщо? Життя кожної людини – трагічне, адже неминуче втрачаєш своїх близьких, а потім старієш, хворієш і вмираєш сама… Насправді, чорна заздрість тільки руйнує будь-яку людину, адже хтось неодмінно кращий за тебе: молодший, здоровіший, заможніший, талановитіший, вродливіший, мудріший, сильніший, працьовитіший… Отож радій тому, що маєш. Бо практично щодня в житті кожного з нас відбувається щось хороше. Треба вміти тільки побачити красиву квітку, розкішне небо над головою, дивовижний краєвид у рідному містечку. Коли ти навчишся щодня радіти життю, то будеш щасливим. Не можна бажати нікому зла, навіть своїм недоброзичливцям, у цьому просто немає сенсу. Адже на все – воля Божа! Тож ліпше робити добро людям і надто не перейматися власною кишенею. Бо, вирушаючи в засвіти, нічого не візьмеш із собою. А пам'ять людська – вона безцінна, вічна. Добрі справи не забуваються. І зазвичай для цього не треба навіть якихось особливих статків – щирі слова також мають неабияку цілющу силу, якщо промовляти до людини серцем, душею, віршами».

Ось така вона – Серафима. Справжній філософ, проста й мудра жінка, у якої зворушливі, проникливі, чуйні слова не розходяться з ділом. Яка любить людей, тварин, птахів, дерева, квіти, свою рідну землю і увесь світ. І як може, береже кожну травинку в садку. Прокидається рано-вранці, щоб милуватися, як сходить сонце. Вона бачить місяць, котрий щоночі буває різним, і зорі, такі далекі й водночас близькі!

Вона не вміє зцілити себе, але дивним чином безкорисливо допомагає іншим. І мріє, як у дитинстві, бо ж іще не всі мрії збулися. А якщо збудуться, то одразу ж з’являться інші…

У неї – таке гарне, чарівне ім’я! Серафима… Мені подобається. Як у святої. Її тут поважають, люблять – завжди таку привітну, скромну, несуєтну.

Я дуже люблю її!

– Добридень, мамо…

Сергій Дзюба

 

Пісня про маму

Присвячена мамі – Дзюбі Серафимі Захарівні

Слова Сергія Дзюби та Григорія Ліщенюка  

Музика Петра Лойтри

Запахло літо м’ятою і квітами.

Запахли зорі у вечірній млі.

І матінка всміхається привітно так –

І з нею легше жити на землі.

Приспів:

Вона душі моїй – завжди порадниця,

А доброта її не знає меж.

Матуся жде. Матуся не забариться.

Все обійди – такої не знайдеш.

Згадалося, як з вишнею балакала;

Не заздрила, любила цілий світ!

Хоча й не раз на самоті ти плакала:

Всього зазнала за багато літ.

Приспів

Загляне сонце у вікно ранесенько,

Торкнусь вустами рук твоїх і щік.

Моя матусю, матінко ріднесенька,

За все, за все – уклін тобі повік.

Приспів

Схожі матеріали (за тегом)