Коли і де звернули не туди – досі не розібралися

Публікації досвідченого організатора сільськогосподарського виробництва європейського рівня Леоніда Яковишина і матеріали про нього та його принципову позицію з найактуальніших злободенних для України питань  мають величезний резонанс і шалену популярність в електронних засобах масової інформації у всесвітній мережі.

Бобровиччина – міні суспільство України

Про злочини лементують, але засуджених немає

Але що вожді зробили з Ненькою, користуючись нашим потуранням?..

У «Літературній Україні», прочитавши статтю Генерального директора товариства «Земля і воля» Яковишина Леоніда Григоровича і другу – поважного письменника Яворівського Володимира Олександровича, я ніколи не думав, що гуманітарій пан Яворівський так скособочено трактуватиме виробничу діяльність генерального директора Яковишина Л.Г. Викликає велику тривогу, що зціпились дві фігури, про яких знає вся Україна.

А за царя-деспота ринок землі був для селянства

 Відстали на століття

Історична довідка

Протягом 1907-1910 років Селянський Поземний Банк викупив у поміщиків 505212 десятин землі, з яких 460550 десятин продав українському селянству, виділивши йому перед цим позику під 4,5 відсотка з розстрочкою на 55 років.

Роль цієї державної іпотечної установи зросла в період проведення Столипінської реформи. Спочатку головними покупцями цієї землі були переважно селянські громади, а потім – індивідуальні покупці для створення хутірського і відрубного землеволодіння. Земельний банк виступав засобом господарської політики, спрямовував ресурси на розширення посівних площ, введення в обіг менш продуктивних ґрунтів, розвиток скотарства. Землевпорядна комісія впорядкувала в українських губерніях до 1917 року 500 тисяч господарств з 3,7 мільйонами десятин землі. Селянський Банк сприяв створенню сільгоспспілок, кооперацій, земської агрономії. Ліквідували цей банк більшовики в 1918 році.

У незалежній Україні земельна реформа триває майже 30 років, але й на крок не наблизилася до господарської земельної політики царської Росії, не кажучи вже про наближення до досвіду сучасних цивілізованих країн світу.

Царські «блага» не з неба падали

У Центральному державному історичному архіві України (ф. 1439, оп. I, д. 747, лл. 195-198.) зберігається оригінал рапорту начальника губернського жандармського управління Департаменту поліції за №96 від 27 березня 1907 року. Цитую дослівно мовою оригіналу: «Козелецкий уездный исправник сообщил мне, что крестьяне с. Вороньки Козелецкого уезда под влиянием местных агитаторов позволили себе незаконные сборища, на которых критиковали действия правительства и сговаривались о способах оказывать ему сопротивление. Первоначально одним из них был избран поголовный отказ от платежа повинностей. Кроме этого, било решено, чтобы с весны запахать насильно экономические земли, перешедшие крестьянскому поземному банку: причем единогласно было постановлено, чтобы всякое противодействия было единодушно всеми поддерживаемое, а в случае каких-либо арестов препятствовать им силой, для чего прибегать даже к помощи соседнего единомышленного с ним с. Веприк, которые при надобности известить путем набата в церковный колокол.

Козелецкий уездный исправник 17 марта прибыл в село Вороньки, где приступил к аресту некоторых намеченных ранее главных агитаторов, был арестован один местный крестьянин Руденко. Тотчас раздался набатный звон и толпа из сел Вороньки и Веприк в числе более 1000 душ с криками и угрозами обложили экономическую контору и требовали освободить арестованных. Исправником было предложено командиру казачьей полусотни рассеять толпу силой без применения оружия…».

Послався на цей архівний документ, щоб продемонструвати, як наші предки боролися за свої права, в тому числі й на землю. Вони не мирилися з найменшими зловживаннями Селянського земельного банку. І свого добивалися. Скажімо, відсоток на позику знижений і відстрочка виплати продовжена в кінці 1906 року після відомих революційних заворушень. Але селяни й після цього не збиралися миритися з тим, що банк почав віддавати перевагу більш заможним землевласникам, посилюючи вимоги для бідніших селян, немало з яких почали продавати придбану землю багатшим землеробам. Тож спротиви царській владі мали масовий характер, які згодом завершилися жовтневим переворотом.

Цей гіркий урок став повчальним для інших країн: їхні лідери урозумили – якщо не забезпечувати своєму народу нормальних умов для проживання, він вийде на криваву революцію з громадянською війною, як у Росії.

На жаль, цей трагічний урок не засвоїло українське суспільство. Починаючи з 1917-го, воно живе за правилами суспільної ідіотії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. А земельне питання стало передвиборчим прапором для всіх партій. Не розмахують тим прапором і на ефірах не лементують, б’ючи себе в груди, лише тоді, коли виборці підводять їх попідруки до золотого корита.

Недолуго-злочинний початок розтягнувся на десятиліття

У Бобровицькій районній газеті «Жовтнева зоря» від 11 жовтня 1991 року було опубліковано звернення депутатської групи «Земля і воля», яку я очолював у Верховній Раді, «До селянства України».

То був своєрідний набат від 34 депутатів-аграрників (7,5 відсотка від складу першого скликання самостійної України) з приводу початку тотального безальтернативного руйнування сільського виробництва і сіл взагалі.

Хоча з ініціативи нашої депутатської групи був прийнятий закон про пріоритетність соціального розвитку села і агропромислового комплексу. Але уряд майже нічого не робив для реалізації положень цього закону. Селянські господарства обкладалися непосильними податками, відсутній був паритет цін на сільськогосподарську і промислову продукцію: сільська продукція подорожчала вдвічі, а промислова – в 3-5 разів. Давив село й дефіцит на техніку й будівельні матеріали.

За статистичними даними на 1 вересня 1991 року (у порівнянні з даними 1990 року) аграрне виробництво недоодержало 5107 вантажних автомобілів, 3621 – тракторів, 15051 – тракторних причепів, 100 тисяч тонн прокату чорних металів, 31 тисячу тонн труб, 82 тисячі тонн цементу, а лісоматеріалів придбало лише 9 відсотків від потреби.

Депутати-аграрники ставили питання до уряду: «Як можна миритися з тим, що селяни не можуть побудувати собі домівку через дефіцит будівельних матеріалів, а навколо міст ростуть «дворянські гнізда», триповерхові «садові будиночки», для яких є і цегла, і бетонні вироби, і лісоматеріали? Як при такому ставленні до сіл, можна закріплювати там молоді кадри?» Ми пропонували років на три зменшити обсяги навколо міського будівництва, щоб відсотків на п’ятдесят збільшити поставки будівельних матеріалів селянам.

Звертали увагу уряду й на те, що треба допомагати аграрному сектору розвивати виробництво зерна, а не вигрібати із засіків останнє, залишаючи громадське тваринництво на бідному раціоні.

Наша депутатська група дечого добилася для сільських господарств від уряду Вітольда Фокіна, а потім і у відставку його відправила, бо виявила корупційну схему. Такого конкретного і дієвого депутатського контролю за роботою уряду важко відшукати в наступних каденціях парламенту. Але й наша активна діяльність не викликала належного резонансу в суспільстві.

До складу наступних скликань теж мало обиралося вмілих і непродажних трудівників-менеджерів, які знають справжню ціну ефективної роботи на землі для розвитку й збагачення всього українського суспільства. До речі, недавно вичитав інформацію про те, що минулого року найбільше робочого часу відпрацювали аграрники.

Натомість в Україні впродовж останніх двадцяти років розцвітає мода на інших кандидатів у депутати: одноразових благодійників, політичних брехунів, прогульників, вірнопідданих, друзів державних і партійних лідерів. На виборах до другого і третього скликань модним був і такий аргумент: свій кандидат.

На одному прикладі зупинюся. Бобровицька районна газета «Наше життя» 18 березня 1998 року опублікувала передвиборче звернення 15 керівників господарств до виборців з доленосним заголовком: «Не порятуємо село – втратимо Україну». В основі звернення – заклик голосувати на виборах за кандидата у народні депутати Миколу Бороду, голову новобасанського колгоспу «Дружба».

Микола Федорович рано пішов з життя, тож не стану давати йому оцінку, а зупинюся на тих, хто підписав звернення до виборців. Жоден із них не зумів грамотно реформувати своє господарство, врятувати село від занепаду, та і їхні заклики до виборців були просто холостим вистрілом. Бо Микола Борода навіть не для всіх підписантів був «своїм». Не говорячи вже про виборців Козелецького, Носівського, Куликівського і частини Менського районів. То навіщо було затівати оту гру у вибори?

Водночас з аргументом «свій» зароджувалася в 1998 році й масова скупка голосів за благодійність. І виборці це спокійно сприйняли.

Як і тішилися лозунгами від комуніста-соціаліста з Києва Віталія Рафальського: «За правду, за народ», за Україну!», «Село врятує Україну, якщо держава врятує село!»

Невже войовничо-активні, ніби й не дурні виборці не помічали раніше, й досі не помічають, що оті «благодійно-модні» кандидати в депутати не лише нахабно брешуть їм у вічі, а й цинічно глузують з «недоуків»?

Втім, на останніх президентських виборах «недоуки» таки добряче дали «по носу» циніку, нахабнику і корупціонеру найвищого рівня Петру Порошенку. Він ішов на другу каденцію з лозунгом: «Наша мета – велика держава вільних і щасливих людей». Це після п’яти років управління державою під лозунгом «Жити по-новому»! І зажили до лідерства з бідності і корупції, ще й замість «великої держави» маємо на 20 відсотків меншу територію. До того ж, найновіший лозунг Петра Порошенка про «щасливих людей» явно запозичений у команди Юлії Тимошенко: «Наша мета – успішна країна, щасливі люди!»

У цій виборчій, і суспільній взагалі, ідіотії мене ж більше непокоїть одна суспільна «хвороба», притаманна, мабуть, передусім українцям. Я б назвав той синдром «ситуативним проявом гідності».

З історії цієї суспільної «хвороби»

На фініші горбачовської перебудови українці дружно проголосували на референдумі за оновлений Союз Незалежних Держав. А невдовзі проявили національну гідність і майже одностайно узаконили незалежну Україну. А коли треба було боротися за розбудову незалежної економіки і правової системи – де й поділася гідність. Чулися лише поодинокі набати з приводу «бездумної руйнації і грабіжницької політики».

Що творилося тоді в селах – вище трохи написав. Зачитую й уривок з газети органів державної виконавчої влади «Чернігівський вісник» від 25 грудня 1999 року: «…колективна форма власності в сучасних умовах виявилася ще гіршою за існуючу раніше колгоспну систему. Майже всі сільгосппідприємства області в 1998 році були збиткові (97 процентів загальної кількості). Рівень збитковості виробництва – 38,5 процента. … поточний рік ті ж самі 98 відсотків КСП завершать зі збитками 180 мільйонів гривень. Вони не мають власних коштів для придбання необхідних матеріальних ресурсів, забезпечення розширеного відтворення виробництва…»

І, думаєте, селяни та їхні патріотичні захисники проявили свою гідність і виступили проти такого стану справ? Піднялися за набатом, як ото селяни Вороньків і Веприка в 1907-му?

Тодішній президент Леонід Кучма видав у грудні 1999 року Указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». Для успішних виконань заходів він 22 грудня призначив прем’єр-міністром Віктора Ющенка. Невдовзі на посаду віце-прем’єра була призначена Юлія Тимошенко. Що вони зробили для державницького реформування аграрного сектору – й досі суспільство розхльобується.

Не «резонанснула» цих керманичів і суспільство й відверта публікація відомого державника Володимира Горбуліна на шпальтах газети «Демократичний Союз» (лютий 2002 р.) під заголовком «Україна буде або демократичною, або безлюдною». Цитую: «…представники влади використали волю народу до оновлення для зміцнення своїх позицій, а західного достатку в більшості громадян як не було, так і немає. Зазвичай демократію визначають як «владу народу», забуваючи, що точніше і правильніше тлумачити це слово як «владу повноправних громадян».

Втім, саме під запозиченим у більшовиків лозунгом «влада народу» Ющенко-Тимошенко вивели народ на Помаранчевий майдан з єдиною метою – за спиною народу, використавши активізацію його гідності, дорватися до влади. І що зробила помаранчева влада для цивілізованого завершення земельної реформи? Або хоча б такої, яка проводилася за царя-деспота?

Не вистачило в українського суспільства післямайданної гідності, щоб примусити «огіднену» Майданом владу нарешті запровадити в незалежній Україні «владу повноправних громадян» і нарешті завершити земельну реформу по-європейськи – адже саме в Європу намилилися! Правда, той шлях до раю проклали лише собі, а народу – брехню по-новому.

З командою відставного Порошенка запекло змагаються у цинічній брехні всі партії, яких в Україні вже 349 – чергове лідерство в Європі. Та серед них: «Батьківщина» – єдина партія, яка вже 18 років захищає права людей та інтереси держави». Правда, не уточнюють, де побачити ті «захищені права людей та інтереси держави?»

Хоча, одну адресу таки знайшов у газеті «Чернігівщина. Голос Батьківщини» за жовтень 2017 року. Представник «Батьківщини» по 2010 виборчому округу Сергій Коровченко написав: «У Новобасанській громаді ми йдемо пліч-о-пліч з діючим сільським головою Володимиром Левченком. Ця громада має всі шанси для розвитку».

Насправді, ця громада на виборах «кинула» того, хто йшов з нею «пліч-о-пліч», проголосувала за банкіра. Та й шансів для розвитку громада не демонструє, навпаки – занурюється в черговий скандал з дерибану землі.

Все це, та масу подібного, бачить «влада народу», як і сам народ. Та народна гідність, видно, у чергову сплячку залягла до нової ситуації: коли відсторонені лідери знову покличуть на майдан. Ні, не заради встановлення влади повноправних громадян і європейського достатку для переважної більшості українців – лідерам потрібне зміцнення своїх позицій біля владного корита. А для тих, хто їм це забезпечить, – «Слава!», «Вовіки слава!»

Леонід ЯКОВИШИН, Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля», публіцист

«Без землі – немає волі» (Панас Мирний)

Нещодавно 1540 книжок і майже 700 періодичних видань для воїнів Збройних Сил України доставлено в зону ООС – у прифронтову Карлівку, що за 20 кілометрів від окупованого Донецька.

з приводу двадцятихвилинки Володимира Яворівського