Тітку Марфушу у селі називали вегетаріянкою, хоч мало хто із сільських знав значення того слова, як і сама Марфа.

Давно і давно в Україні корова символізувала символ достатку. Якщо десь хтось у розмовах про якусь сім’ю наголошував, що має вона у власності корову, – мав на увазі те, що сім’я ця не бідна, тобто там мають що їсти собі та ще і комусь продати. Та не треба забувати, що корова у господарстві – це важка і безкінечна праця, яка не знає ні вихідних, ні свят.

На Толька і Гриню у селі ніхто інакше не казав, як «братики». Були вони схожі, як дві краплі води, бо близнюки. Ще в садочку прилипло до них оце сільське прізвисько «братики», та і на все життя…

У липні цього року Міністерство культури та інформаційної політики внесло до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України традиційну жіночу прикрасу з бісеру на Прикарпатті – ґердан.

Останнім часом хати у селах майже не продаються. І ніхто їх там давно вже й не будує.

Це фото довго було занадто дорогим Любочці. Років за п’ять до повномасштабної війни навіть замовила із нього малюнок на полотні. А коли, за місяць до 24 лютого, похоронили тата, то і взагалі стало ніби іконою.

Про захоплення козами Володимира Киричка із Талалаївки ми вже розповідали раніше на сторінках газети, після чого багато наших читачів звернулося до нього із бажанням купити козенятко чи просто отримати якусь пораду. Улітку щодо продуктивності кіз Володимира Андрійовича не на жарт розгорілися дискусії у соцмережах. Одна із кіз, Аліса, за добу давала надій понад 9 літрів. 15 липня господар запросив і мене, як журналіста, зафіксувати цей результат.

Вальці донька привезла нові ходунці. Дуже зручні. На них вона майже впевнено дибає аж на вулицю в бажанні когось зустріти там та язиком «зачепитися». Цього разу не вийшло, бо всі кудись поспішали.

Квітка діда Андрія була останньою коровою на селі.

35-літня Марина Денисенко із Талалаївки рівно рік тому, у період війни започаткувала свою справу як підприємець.