|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 16:53 | 07.17.2024

За сприяння газети «Чернігівщина» придбаний тепловізор для батальйону «Гроза»

З волонтером Олександром я знайомий досить давно. Знаю його, як людину дуже діяльну та порядну. А нещодавно він звернувся до редакції обласної газети «Чернігівщина» з пропозицією допомогти українським бійцям.

 

Справа в тому, що батальйону 3027 ЗСУ «Гроза», який зараз воює на Донеччині, був надзвичайно потрібний тепловізор. Тому Олександр оголосив збір коштів, і ми домовилися, що три примірника нашої збірки «Чернігів у вогні. Книга друга» (спільний проект газети «Чернігівщина» та ОК «Північ») буде потім розіграно між небайдужими мешканцями, які зроблять донати на придбання тепловізора. 

Тож ми зустрілися з Олександром в офісі нашої обласної газети. Я подарував примірники «Чернігів у вогні» з дарчим написом – від газети «Чернігівщина» та співавторів книжки.

Про те, як взагалі триває збір цих грошей, постійно повідомлялося в соціальних мережах. А невдовзі волонтер знову завітав до редакції.

 

34564564557755– Все гаразд. Чуйні люди відгукнулися, тому вдалося зібрати 63 тисячі гривень, – розповів Олександр. – Цього цілком вистачило – продавець зробив знижку. Отож тепловізор придбано – саме той, котрий хотіли мати наші бійці й він уже на Донеччині, незабаром буде випробуваний у бойових умовах. І я дякую всім, хто відгукнувся. Це – дуже важливо! Взагалі, до мене звернулася в цій справі моя хрещениця, наречений якої тепер воює в тому батальйоні на Сході України.

Таким чином, один примірник книги ми розіграємо між усіма людьми, котрі зробили донати на тепловізор. І ще два примірники отримають жителі, які перерахували найбільше коштів. Тож щиро дякую газеті «Чернігівщина» за таке чудове та важливе співробітництво!    

– Чомусь багато хто думає, що буквально кожний бойовий підрозділ ЗСУ має своїх волонтерів, з якими активно співробітничає. Але це – не зовсім так. І, чесно кажучи, волонтери є різні, не всі з них – люди публічні та відомі, досвідчені в таких справах. Тому не всім належно довіряють…

– Власне, й зібрати отаку суму – зараз непросто. До речі, наші бійці теж не сидять, склавши руки, а намагаються й самі збирати ці кошти, однак їм же не лише тепловізор потрібний, а й чимало інших важливих речей! Отже, я й вирішив допомогти, тож задоволений, що все вдалося. Спільними зусиллями можна зробити дуже багато!

– Олександре, я розумію, що Ви – людина скромна, отож для Вас головне – не публічність, не слова, а реальні справи, результат. І я знаю, що Ви, як волонтер, дійсно немало зробили для України та Чернігівщини.

– Відверто кажучи, перші півроку війни я взагалі спав лише по чотири години на добу, а решту часу працював. Я – родом із Чернігова, виріс тут. А більше десяти років мешкаю в Києві. Тому, тільки-но почалася ця жахлива повномасштабна війна, одразу ж почав активно займатися волонтерством зі своїми однодумцями. Взагалі, ми надавали будь-яку допомогу: фінансову, організаційну, реагували на всі запити, котрі щодня надходили. Комусь були терміново потрібні ліки, комусь – евакуація, декому – їжа… Або, наприклад, старенька, немічна бабуся залишилася сама в оточеному ворогами Чернігові, конче потребувала допомоги, а зв’язку не було. Тому треба було її провідати, дізнатися, як вона живе і що їй необхідно.

Багато випадків були доволі складні. Скажімо, людина померла, а ніхто не приїздить, щоб забрати та поховати небіжчика... Або рідні поїхали, тільки залишилася людина похилого віку, нездорова.

– А води і каналізації немає, тепла немає, ані світла, ані зв’язку!

– У декого не було навіть і газу… А людина – безпорадна, й нею треба опікуватися. І подібних ситуацій траплялося чимало. То ми, як тільки могли, старалися відгукуватися, допомагати. Хоча пального теж дуже не вистачало. Отож їздили на велосипедах! Головне – не забаритися та вчасно підтримати людину, яка конче потребувала такої допомоги.

– Скільки ваша волонтерська команда мала тоді звернень? І як вас знаходили стражденні?  

– Наша мережа мала наразі десятки тисяч звернень по Україні і сотні – на Чернігівщині. Про добру справу зазвичай одразу стає відомо іншим людям – близьким, сусідам, знайомим… Ось і відгукувалися. Друзі-військові робили збори, то й ми для них старалися, увесь час допомагали бійцям – то придбали їм генератор, то закупили якісну термобілизну (замовляли пошив). Усього не перерахуєш – практично щодня щось робили. І я дуже переживав за рідний Чернігів, який був у ворожій облозі та зазнав шалених обстрілів!

– Загалом мешканці були задоволені роботою волонтерів?

– Авжеж, дуже дякували нам. Це – звісно, приємно. Хоча траплялися й прикрі ситуації… Скажімо, одна бабуся потрапила до лікарні й терміново попросила ліки, а у нас саме взагалі закінчилися кошти. Я просто віддав їй свої особисті п’ятсот гривень. Адже людина – в біді! Ну, а потім вона, вже отримавши рятівні ліки, вилаяла мене, що я їх придбав задорого, можна було б трохи заощадити коштів, знайти щось подешевше… То, може, я щось із тих грошей «прикарманив» собі? – отак їй тоді чомусь здалося. Уявляєте?! Я їй терпляче пояснюю, що то – мої особисті гроші, а вона мене нібито й не чує, тільки твердить своє… Звісно, я стараюся на таке не ображатися.

– Бабуся – старенька, можливо, щось не так зрозуміла.

– Прикріше, коли якось заходжу до знайомих додому, а там на полицях – повно гуманітарки! Хоча ці люди – не бідні, працюють. А на моє здивоване запитання: «Навіщо вам стільки гуманітарної допомоги?», вони так спокійно відповіли: «Та ж усі брали, то й ми взяли…». Це мене обурило. Адже комусь та гуманітарка значно важливіша й потрібніша! Як же отак можна? – просто нагребти собі купу усіляких, непотрібних продуктів і заховати все у якомусь власному, домашньому закапелку, подалі від людських очей…

Чи такий випадок – потрібні були медикаменти лікарні, для операцій – лікувати поранених. Автомобільний міст – вже розбомблений, зруйнований. Тож ми залишили ліки в укритті, за пішохідним мостом. Однак, доки шукали човни, щоб усе це перевести, хтось підло зірвав замок і безсоромно поцупив дещицю медикаментів! Звісно, ми були дуже вражені й засмучені – хоч дещо й вціліло, та ми ж обіцяли привезти значно більше. Було так незручно перед медиками, що підвели їх!..  

Або подзвонили нам якось: «Ми – в бомбосховищі, голодні». Що ж, ми поспішили на допомогу і… невдовзі почули у відповідь розчароване: «А що це ви таке приперли? Ми думали, ви принесете щось справді смачненьке. Де, наприклад, ковбаса?!». Отак – не те, мовляв, привезли…

– Все-таки дехто справді досі не усвідомлює, хто такий волонтер!

– Я ж нічого не маю за свою допомогу – ні зарплати, ні інших пільг. Це – лише моя ініціатива, мій час та мої зусилля. Я на цьому не наживаюся, не гребу нічого до власної кишені. Проте хтось, виявляється, все одно заздрить і ще й дорікає! Звичайно, що отака поведінка деяких недоброзичливців трохи  засмучує. Втім, ще раз повторюю, це – тільки окремі невиховані «персони».

Адже ми більше хвилювалися, коли, скажімо, евакуювали мешканців із оточеного ворогами Чернігова. Думали: чи доїде ця людина благополучно? Чи все буде гаразд? Міст же обстрілювався, дорога була дуже небезпечною.

– І ніхто не загинув?

– Ті жителі, якими ми опікувалися, дякувати Богові, всі живі. Однак ми дуже щодня переживали. Це ж – величезна відповідальність!

– На Вашу думку, як зараз люди допомагають ЗСУ, порівняно з 2022 роком?

– По-моєму, на початку війни була дійсно максимальна єдність армії та народу. А потім дехто «стомився», почав жити звичайним, буденним життям, ніби і війни ніякої немає, не розуміючи, що успіхи на фронті неможливі без великої, самовідданої, щоденної допомоги тилу… А потрібно щодня з самого ранку міркувати: чи випити філіжанку кави, чи краще зробити донат хоча б на п’ятдесят гривень для ЗСУ.

Пам’ятаєте, як було в 2014 році? Дехто лиш відмахувався – це, мовляв, далеко. Де той Донбас, а де Київ та Чернігів. І що? Найстрашніше – людська байдужість, оте «моя хата – з краю». Хтось – патріот тільки на словах. А як до діла доходить, переймається лише власною шкурою.

У селах жителі, як тільки можуть, допомагають військовим. Наприклад, завзято плетуть сітки. Чи проводять концерти і заробляють гроші на дрони. По всякому. Розумію, що життя на паузу не поставиш і відпочивати треба. Але, якщо є можливість відвідати кав’ярню чи ресторан, то й обов’язково треба знайти кошти на підтримку ЗСУ. Інакше не можна.  

– Ви з дружиною особисто донатите?

– Постійно. Ми з дружиною Анною щомісяця плануємо наш сімейний бюджет і обов’язково виділяємо кошти на донати. Але вже потім, у підсумку, зазвичай сума наших донатів виявляються більшою від запланованої.

– Знаєте, до нас, у редакцію, щомісяця приходить пенсіонер Лапа, який передає власні гроші, прочитавши ту чи іншу публікацію в газеті. Це – тисячі гривень! Він нам повністю довіряє, і ми, звісно, добросовісно все передаємо надійним людям. Я йому кажу: «Ви – пенсіонер, залиште собі». Але дідусь щоразу наполягає – неодмінно хоче допомогти. При цьому він не прагне жодного піару, просто робить свою справу!

– Я надзвичайно поважаю таких небайдужих людей. Це – справжній патріот! Втім, газета «Чернігівщина» також багато робить для Збройних Сил України. Зокрема, знаю, за Вашого сприяння було придбано автомобіль для танкового підрозділу «Кліщі». А Ваш талановитий двотомник про героїчну оборону Чернігова, Придесення та України «Чернігів у вогні» – це велика й подвижницька праця на благо України. Адже нам зараз дуже потрібні отакі книжки! Бо книга та пісня – це душа народу. Ми також збирали гарні книги – наприклад, для шпиталю. Так, важливо дарувати не лише дрони, а й книжки – для душі.

756778567334 3445656453455

– Зараз часто буваєте в Чернігові?

– Часто, бо я займаюся гуманітарними проектами. Дуже люблю рідне місто! Думаю, ми ще разом із редакцією газети «Чернігівщина» зробимо не одну добру справу.

 

Спілкувався Сергій Дзюба

Схожі матеріали (за тегом)