|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 13:48 | 04.21.2024

Гарбузеняточко

Вона ніколи не думала, що таки погодиться їхати до сина у столичну квартиру. Сподівається, що не назовсім поїхала. Бо так хочеться у рідні стіни… І щоб поховали із рідної хати хочеться.

Часто уявляє свою труну в хаті. Лежить вона у ній, під бузковим покривалом (воно чекає свого часу у вузлику), і хустинка на ній бузкового кольору із люрексом. І сусідів – повна хата. А біля неї сидить син на стільчику і говорить… говорить. А вона все те чує, тільки не відповідає йому. У хаті пахне бузком, тюльпанами… Бо вона впевнена, що помиратиме тільки весною і вдома. Бо як тут, у місті, померти? Як з дев’ятого поверху її зноситимуть? У рядні? Боже сохрани! Тільки вдома і після Перемоги!

Під час повітряної тривоги баба Киля тихенько молиться. Коли добряче гупає десь поряд, молитва переростає у страшне прокляття сучим синам і дочкам. Вона пригортає до себе своє Гарбузеняточко – правнучка Максимка, і трирічне хлоп’ятко, що б там не діялося навколо, ніколи не плаче на руках у бабці. Здається, що її висохлі старечі груди для нього – то неопалима купина…

Внучка Наталка у перші дні війни тікала з малюком у Львів, потім аж у Німеччину. І прихисток для себе непоганий там знайшла. Можна б і жити. Он мільйони так… А хлопчик не приживається. Він і народився слабеньким. Довго в Наталки діток не було. І цього ледь виносила. Крім материнського молока, хтозна, що йому і їсти можна. На все алергія. І спить, як їсть отак: горобець за вікном чхне, а Максимко вже плаче. Так це вдома! А то у чужій стороні. Майже не росте. Хоч раз на тиждень Наталка дзвонила до своєї бабуськи Килі. Журилася: не знає, що робити з дитям.

4536765544545

– А ви додому їдьте! – каже бабуся, – може, його серденько чужину не сприймає?

– Та що ви, бабусько! Він же – малесенький! Що він розуміє? – сердиться Наталка.

– То ти нічого не розумієш! Людина – ще малесенька, а душа – вона як і в дорослого! Тільки не скаже дитина! – бабця на своєму стоїть. – Може, їжа йому не підходить, може, повітря!

– А ви, бабусько, приїдете мені допомагати в Київ? – випрошує внучка. – Пообіцяйте!

– Обіцяю! – сказала впевнено і зробила.

Наталка не могла повірити, що бабця погодиться. Для неї бабуся була і подругою, і співучасницею дитячих шкод… Всі канікули у неї проводила. А дорослою вже їде до ріднесенької у відпустку хоч на тиждень. Не всім те зрозуміти. Пригорнеться Наталка до старенької, мовчить, а душа ніби говорить. І так тепло стане… От батьки розуміли. Мама виростала сиротою, отож раділа, що у її доньки є люблячі батьки і хоч одна бабуся. Бо для повного щастя вона дуже треба дитині, навіть дорослій. Юркові, батьку Наталі, здавалося, що його матір внучку за доньку має. Може, і свою хотіла б колись? Хтозна… У селі не прийнято було про таке говорить. Тільки колись, як Юрко бідкався матері, що у Наталки з дітками не виходить, вона якось, ніби ненароком, мовила:

– То, може, у нас у роду таке… Мо’ вона у мене здоров’ям жіночим пішла…

Та більше нічого й не казала. А він і не запитував. Бо таки з дитинства звик не говорити про те, що у душі кричить.

Пізньої осені, коли саме кацапня щодня обстрілювала Київ, Наталка з синочком повернулася додому. Через кілька днів Юрко привіз і матір. Він – лікар, дружина – медсестра. Вдома бувають нечасто. Чоловік Наталки – на війні. А бабуська, хоч їй і 85, пообіцяла допомогти, і слова дотримала. Бо хто ж іще, як не вона!

Разом із валізами занесли до квартири кілька гарбузів. Бабуся знайшла для них місце на балконі. Наступного ранку поклала половинку одного у духовку, запекла. А він – такий «крутий», як у селі кажуть. Зверху ще й яблучок наклала. Наталка повернулася з магазину і очам своїм не повірила: сидять за столом її бабуська із синочком і ложками той гарбуз їдять! Її Максимко, біля якого ледь не у бубон вибивають, щоб шматочок ковбаски з’їв чи сиру, залюбки їсть печений гарбуз!

І про все те, про що прийнято було мовчати, якось в одну мить заговорилося…

* * *

– Я ще дівчиною дуже діток любила! Думала, як тільки заміж вийду, так і народжу доньку, а тоді сина… Бо так було у сільських дівчат. Влітку – заміж, а зимою вже й ляльку колише…

– А казали, бабусько, що в союзі сексу не було? – не втрималася Наталка.

– Та не було ніякого сексу! Точно не було! Ми ж такого слова не знали! У нас все по-другому називалося! А дітки получалися! У мене ж – ні! Год живемо, і два, і три. Я заміж у сімнадцять вийшла. Дід твій випивати став. І все, як вип’є, мене гудить… Бо в людей – діти! Як почую, що до дівчат на фермі їхні дітки мамкають, аж серце стає. Одарка, дивлюся, нагуляла собі хлопчика. Така ж поганюча… А хлопчик – як сонечко у неї. Обійме за шию її... І вже й Одарка – красивіша. А я тільки плачу…

– Ви б до лікарів…

– Ой, дитино-дитино… Які лікарі! Ми бідони повні на віз як погрузимо, то ніби й кишки вилазять… Помагали одна одній. Бо молоді всі ж – як не та, то інша вагітна.

– І вагітні бідони вантажили?

– Аякже! Тільки удвох бідон брали. Ми ж усі були такі худі та зачухані після війни. Діждалася і я свого щастя на сьомий рік заміжжя! Біжу на роботу і землі під собою не чую – у мене буде дитина! Корми коровам тоді всі доярки вручну роздавали. Силос важкий, жом важкий, а що вже ті бідони на віз підняти! А ще ж двадцять корів руками видоїть тричі на день та кожну помити! Мені ж усе смердить, нудить. І кому пожалітися?

– А чоловіку?

– А що чоловіку жалітися? Він теж на роботі. Із трактора не вилазить. Та ще й каже мені, що он баби по п’ятеро родили, а я ще не родила, а вже стогну… Тільки три місяці мій організм і витримав. Погубила я дітей своїх… Двійко було. Плачу страх як! І хтось мені підказав, що треба старатися одразу знову завагітніти. І вийшло! Вже я почула, що у мені воно живеньке! Тільки не знаю, як уберегти. Вже й бідон із молоком удвох беремо з дівчатами, і силос по пів корзини ношу. Та не вберегла… Як згребло мене на фермі, то там і родилися… знову двійня. Дівчинка і хлопчик. Не живі, кажуть…

– А ви їх бачили?

– Ніхто мені їх не показував. Тоді так не прийнято було. Забрали і все. Мене в лікарню одвезли. Одвалали… І каже мені там якась санітарочка, що краще мені і не пробувати ще народить, бо у мене – кров якась не така. Можу і померти. А я думаю, що хай і помру. Толку жити без дітей. Швидко і знову завагітніла. Набралася сміливості і пішла на прийом до голови колгоспу. Плачу і прошу його дати мені роботу легшу. Будь-яку, тільки не ферму. Кажу, дозвольте мені дитинку народить, а тоді я знову на ферму піду. Спасибі йому, почув. Послав у городню бригаду. Помідори саджаю, сапую. Помідори виросли, і живіт у мене – як гора. Душа моя чує, що двоє…

– А у лікарні не казали?

– Хто?! Я там тільки раз і була у доктора. Тих помідорів вродило так страх! Дощ находить, треба ящики з помідорами на машину вантажить. Бригадир кричить на нас. На мене так страх як, бо я – як гора… не повернуся, ящик не понесу. Плачу. Чую… Починається… То у район помідори везли і мене в лікарню. Плачу, прошу діток мені врятувати. Відчуваю, що їх двоє.

– Так і було?

– Ваня і Оля… Так їх назвала. Манюсінькі. Кажуть, невчасні. Слабі. Лікар добрий був. Тримав мене з ними у лікарні цілий місяць. Каже, щоб дуже берегла. Вже зима на вулиці. Хата вихолоняє швидко, бо топили хмизом. Я від старої куфайки рукава відрізала і дітей туди запихаю вигрівати. Вони ж ніби і не росли. Не наїдалися може. Підказати нікому було, що мені робити. Вони плачуть і я… Як іде бригадир і загадує мені на ферму, бо вже моїм дітям по два місяці. Зайшов у хату і гримає на мене, а вони так верещать, що він і втік із хати. Вийшла за ним і кажу: «Ти ж бач, які діти хворі. Мо’ й до ранку не доживуть… Як їх покинуть?!». Як же я себе проклинала за ті слова! Поклала я їх на запічку у тих рукавах від куфайки, а сама заснула, бо виморена була вкрай. Кинулася, а вони мовчать обоє! Кричу на все село! Бо вони замовкли…

– І що з ними було?

– Хтозна. Мабуть, не перетравлювали шлуночки молоко, бо все зригували і поносили. Доктор пізніше мені казав, знав, що не жильці вони, та не хотів мене доконувать. А думав, може, трапиться диво? Чоловік зробив для них маленький ящичок – один на двох – і підхоронили ми їх біля свекра. Мені і жити не хотілося… І каже мені колись одна літня жінка, вона в бригаді у нас працювала: «Не тужи, Килино! Не дає Бог діток, то, може, вони тобі і не треба?! Не всі діти щастя приносять…» Мені її хотілося побити. А вона мені так спокійно каже: «Не сердься. Плач, коли плачеться. Як переплачеш, тоді про дитину думай. Тільки не раніше, як через рік. Треба, щоб одне дитя було, не дай Бог двоє, знову не виживуть!»

Твого татка я народила після того через два роки. Більше чотирьох кілограмів важив. Лікар, було, зайде в палату і сміється: «Оце хлопчик! Хоч за ручку веди!» Народився на Спаса. Мухи ж такі кусючі! Так я його під піл на соломку сховаю, марлечкою завішу. А сама картоплю копаю… Він насмокчеться молока і спить. Потягнеться, усміхнеться. Як же мені не хотілося на ферму йти. А голова пригадав, що я просилася на легку роботу, поки дитинку народжу. Мусила повертатися на ферму. Одна радість, що ферма – близько. Біжу щоразу додому і ноги підкошуються. Бувало, що батько вдома зранку, а бувало, що і його кудись пошлють удосвіта. Добігаю до хати, а дитина кричить – аж вікна тремтять… Обцілую його. Він цицьку ухопить і тільки хлипає та смокче. А стала підгодовувати, дитина худає, плаче. Не йде йому їжа ніяка. Не переварює шлуночок. І ось та жінка, що порадила коли завагітніти, каже мені, щоб я дитину гарбузом годувала…

– Тобто гарбузова дієта?

– Яка там дієта?! Ми такого не знали! Юрасик уже навчився лазить, підніматися на ніжки. Тоді дитину на прив’язь саджали. На полу, щоб не холодно, прив’язували за тулуб. Дитина сидітиме, стоятиме, але не впаде і нікуди не влізе…

– Вони ж плакали!

– Ще і як! А тоді звикали… Було, почує Юрчик, що я дверима грюкнула у сінях, і вже верещить. Я його, сонненького, прив’яжу на полу, покладу половинку гарбуза печеного. Проснеться і вже снідає… А часто прибіжу з ферми і не пойму – чи у гарбузі, чи й не у гарбузі він – весь у жовтому… аж у чубчику позасихало… і спить. Мабуть, кричав, думаю. Та й заснув. Цілую його та радію, що гарбуз так йому до душі. Моє ж ти Гарбузеняточко! Довго так на нього казала. Отак на гарбузі і піднявся мій хлопчик, і виріс… На все село хлопець був! А вчився як!

– Тато ніколи не розказував, чому лікарем став…

– Так він вирішив. Наче щось йому підказало зсередини. Надумав в інститут поступати, у медичний. Треба мені з ним документи відвозить. У нас в Харкові в інституті був один земляк – лікар. Старший за нас. Війну пройшов. З Юрою колись рибу ловили. І взявся він за нього не на жарт. Юра ж найкраще у школі вчився! Ми з батьком йому костюм купили, сорочку голубу. Він якось знітився і каже мені: «Мамо, ви ж собі теж щось купіть. Бо там, у місті, люди не так одягаються…». Правду каже хлопець. У мене ж платтячко ситцеве, тапочки. Де купить і за що? З Віркою, продавщицею, ми дружили, то вона мені підсобила. У лавці нашій висіло гарне плаття, тільки дороге, ніхто його не купляв. От вона мені і каже, що ніхто і не помітить, що його кілька днів на плечиках не висітиме. Я доїхала в Харків у ситцевому, там одягла оте, шифонове, етикетку за комірець запхнула, а ще Вірчині босоніжки одягла – ніби й не я! Повернула у лавку, ніхто і не помітив. Хороша подруга у мене була… Царство Небесне їй. А батько твій мені таке плаття купив із стипендії! Тільки на свята й носила. Та скільки й було тих свят… Не зносилося.

Наталка хотіла розказати бабусі про свою любов і вдячність, про те, що тепер точно вірить, що її Максимко, як і тато колись, переросте і все буде добре…

Бабця Киля хотіла сказати внучці, що чоловік її обов’язково виживе, а війна, як і всякий жах, не безкінечна…

Та обидві промовчали, бо очі вже й так були вологі. А золоточубий хлопчик уперше у житті смакував печений гарбуз з городу прабабці…

 

Олександра ГОСТРА

Схожі матеріали (за тегом)