|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 13:23 | 02.21.2024

Вегетаріанка

Тітку Марфушу у селі називали вегетаріянкою, хоч мало хто із сільських знав значення того слова, як і сама Марфа.

5464564236Бувало, що ображалася на дівчат у ланці, бо ті лише так її і називали, і до самої смерті думала, що її прізвисько має вульгарний зміст. Це заїжджа агрономша колись трохи працювала у їхньому колгоспі і дала їй це прізвисько. Жінки у ланці любили насміхатися із Марфуші, що вона не їсть ні сала, ні м’яса. Його до пуття і не було. Та все ж хтось брав на обід у полі шматочок сальця, а вона – картоплинку, огірочок, цибулину. Або просто окраєць хліба. І все!

«Ви розумієте, що Марфа Степанівна – вегетаріянка?! – колись на дошкуляння колгоспниць відповіла за Марфу агрономша. – Не всі ж люди у світі їдять їжу тваринного походження! Це цілком нормально! І не смішно!»

Над значенням слова «вегетаріанець» ніхто і не задумувався, а от прізвисько до Марфи так і прилипло. Марфуша – жінка надто слабохарактерна. Її образить дуже легко. А Мотька, сусідка, було все чіпляється і чіпляється. Їй би пореготать хоч із пальця! Вона через плетену лісу, що довго служила їм за паркан, бачить усе, що в сусідів дома: і те, що було, і те, чого ніколи не було і не буде… Мотьці смішно, що її сусідка Марфуша, коли у неї вдома ріжуть кабана, тікає з дому. Біжить аж на другий кінець села до родичів, а вертається, як уже з кабанчика тільки сало та м’ясо на лавах лежить. Марфуша і кишки, і ковбаси миє, чистить, начиняє, і смажить, і пече, як всі добрі сільські господині, тільки сама тієї свіжини ніколи не пробує. І плаче з тиждень, доки дух свіжини не вивітриться із хати. Її чоловік Іван замолоду таки злився на те, а тоді й перестав. Бо що ти їй вдієш? Ну, поплаче Марфа із тиждень – і годуватиме нових кабанчиків…

От таки Іван, хоч і горілочку любив нівроку, а був справедливим. Коли хтось із рідних чи близьких намагався насміхатися над Марфою, він розкладав усе по деталях і захищав дружину: «Ми ж два чоботи – пара! Я, буває, п’ю тиждень, або загуляю на тиждень, Марфушка плаче тиждень за кабаном! А що не їсть? Чи й не біда! Нам з дітьми більше буде!»

Та, незважаючи на свої тяжкі страждання, пов’язані з убивством кабана, Марфуша не могла собі дозволити не тримати свиней навіть уже тоді, коли похоронила свого Івана. Звечора, напередодні перед тим, як різатимуть кабанчика, вона сідала на поїзд і їхала на ніч до сестри в Ромни, а вранішнім – тут як тут. Сини свиню заріжуть, розділять та і заберуть. І немає у хаті запаху свіжини, і Марфа не плаче, а знову годує кабанчика, бо у селі, хоч ти й вегетаріянка, так годиться…

* * *

Марфуша не від народження була такою. В дитинстві вона, як і всі сільські діти воєнного часу, ще любила той день, коли вдома була свіжина. Відбувалося це завжди взимку, тоді, коли на вулиці морозило. Зазвичай до того часу, коли різали кабанчика, у бодні не залишалося і шматочка сала, а так хотілося… Марфуша продувала замерзлу шибку і дивилися, як тато із братами смалять соломою кабана, розбирають, заносять до хати. Мама топить піч. Шибки відтають… А вона всім усе «допомагає», всі її хвалять і не сварять, що плутається під ногами. Так було дуже недовго. До початку війни у 1941-му. Першим на війну пішов старший брат, бо йому було вже 20. Молодший, якому було 18, пішов через два місяці. Потім селом проходили фашисти. Марфуша добре пам’ятає, як плакала мама, що забрали вони із хліва поросну свиню. Та хіба тільки їхню! Добре, що всього кілька днів у селі постояли фашисти. А коли відступали, то знову забивали і тягли із собою живність. Це вже пізніше мама розказувала.

Тато ж після визволення пішов на війну добровольцем. Не хотіли його брать, бо вже й роки, та і ноги мав хворі. Двічі повертали його з Ромнів, та все ж пішов. Бо не міг інакше. Сини ж воюють! Марфуша на все життя запам’ятала той день. Тато прощався, мама сварилася і просила, щоб не йшов. А вона міцно-міцно обіймала його за шию і просила: «Тату! Ви ж тільки повертайтеся!» І він обіцяв. Казав їй: «Доню, як закінчиться війна – а ми переможемо, і вона обов’язково закінчиться, – дивися у віконечко, на шлях виходь… Я прийду».

Так і робила Марфуша – і до віконечка припадала, і на шлях ходила, і похоронку, над якою довго тужила мама, не хотіла і до рук брати, бо вірила тільки татові. І чекала, як ніхто…

По війні її брати швидко одружилися, поїхали у міста. Марфушу мама, м’яко кажучи, недолюблювала. За найменшу провину лупцює, було, лозинякою аж до пухирів на литках, та все приказує: «За що мені ти оце чудо залишив! За що?! Пішов сам, дурман, щоб погибнуть, а мені оце! Дочку він хотів!» Колись спросоння Марфуша із печі почула, що мама не сама спить на полику. Відтоді тихенько прислухалася і не поспішала заснуть. Мама завішувала її рядном на печі, а сама запалювала каганець і пригощала біля столу якогось чоловіка. Не з їхнього села, це точно. Дівчинка добре розгледіла у щілинку. А ще почула колись, що мама розказує тому дядьку, що вона її ніяк не хотіла, а батько такий-сякий наполіг, а пішов на війну й убили його. Якби без дитини,то може ще хтось би і взяв… Марфуша часто ходила плакати на шлях, яким обіцяв повернутися тато…

Згодом той дядько Петро приходив до них вже і вдень. Але не щодня. Марфуші, хоч було іще 13, вже, як доросла, працювала у колгоспі. Таких, як вона, було багато – куди пошлють, там діти і робили. Колись трохи старші дівчатка дорікнули їй, що мама її ухажора принаджує. Вона почервоніла, сльози виступили… Додому йти не хотілося. Довго сиділа обіч шляху… Вдома мама добряче відшмагала лозинякою, що не могла допізна її дочекатися.

Був у Марфуші найкращий друг – бичок Мартин. Його мамі зовсім маленьким привіз дядько Петро. Марфуша підслухала, що бичка того дядько взяв на колгоспній фермі, а сказав, що телятко при народженні померло. Дівчинка його годувала і дуже любила. Теплими літніми ночами, коли дядько приходив до мами, вона тікала до свого Мартина і, бувало, засинала у нього під теплим боком. Чула дівчинка і розмову про те, що цим телям мама із дядьком збираються поділитися… А у селі ж нічого не сховаєш. Люди шепотілися про те, що вдова, у якої немає корови, ростить теля. Звідки? Шуміли люди. Коли б біди не накликали.

Мама підняла Марфушу ледь розвиднялося. «Біжи у село на ферму, там знайдеш дядька Петра. Нікому нічого не кажи. А йому скажеш тихенько, що треба терміново зарізать бичка!» – казала мама.

Дівчинка розплакалася: «Мамо! Не можна! Не треба!»

«А годувать тебе, заразу, чим?!» – вхопила мама лозиняку.

«Я буду одну картопельку… Тільки не треба Мартина!» – ридала.

«Швидко! І навпростки! Ти хочеш, щоб мене в тюрму посадили?! Швидко! Швидко!» – лозинякою аж за хвіртку вигонила її мама.

Марфуша пішла дорогою найдовшою і звернула у яр. Сонце піднялося високо, а потім… котилося на захід. Вона знала, що мама готова прибить її, але вона не пішла додому, і на ферму до дядька Петра не пішла. Коли стемніло зовсім, вийшла на той шлях, з якого виглядала тата, та і сіла обіч нього. Не було ні сил, ні сліз. Дядько знайшов її аж удосвіта. У дівчинки не було сили ні йти, ні говорить. Він підняв її на руки і поклав на воза. Вніс у хату до матері і накричав на неї, щоб не лаяла і не била дитину, бо вона, бач, на нерви слаба, а таким «у жизні буде трудно».

Коли добре розвиднілося і Марфуша поглянула у своє улюблене віконечко, побачила, що на дереві висить шкура із її бичка… Скрикнула і впала на подушку… Лежала в гарячці кілька днів, а потім ще довго не могла звестися на ноги – тремтять і підкошуються.

«Ти, мала, того… ну, не бери так до душі всього. Це ж жизнь! А якби ми тоді теля не зарізали та сліди не замели, пішла б і твоя мати у тюрму, і я. Нас ти пожаліла…, – бурчав їй дядько. – Давай, од’їдайся! Он у людей нічого їсти, а ти мняса не хочеш!»

А вона так і не доторкнулася до тієї телятини, хоч часто засинала голодною. Дядько із мамою їдять та прихвалюють, а вона завіситься на печі ряденцем і просить Господа, щоб тато повернувся…

Відтоді Марфуша відмовилася від усякого м’яса. Не йшло воно їй на душу, і все. В шістнадцять вийшла заміж за першого, хто посватав, якби з дому. А воно і зрослося… Хоч Іван і випивав, бувало, так руку на неї ніколи не підняв. Казали люди, що й до чужих жінок бігав… За руку не взяла, бо не хотіла. Він же клявся і божився, що то все люди вигадують.

Дядько Петро вже не довго ходив до її мами, хоч і мріяла вона, що тільки доньку заміж віддасть, то він із нею зостанеться. Виявилося, що то лише відговорка, що «оце вовченя» у нього на дорозі. У нього в навколишніх селах було по такій вдові. Чоловіки ж тоді нарозхват… Так і доживала свого віку одна в хаті. Марфуша від матері не відцуралася, та й жить до неї не прийшла. Було каже: «Що ж Ви, мамо, гукаєте нас у свою хату. А Петро прийде, то нам куди?»

Діждалася Марфуша і правнуків. Найстарша просто захоплювалася тим, що її бабуся старенька – вегетаріанка. Принагідно їй цілу лекцію про вегетаріанство прочитала. А старенька за голову бралася: «Так он воно шо! А я то думала, що вегетаріянство, так це таке…», – і сміялися разом із правнучкою.

 

Олександра ГОСТРА

Схожі матеріали (за тегом)