|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 11:17 | 06.20.2024

Запорізький козак "Рейнджер" Запорізький козак "Рейнджер"

Гроза браконьєрів, доброволець «Рейнджер» після двох поранень досі не має УБД

Єгеря «Ніжинського лісового господарства» Володимира Яковенка знають і бояться всі «чорні лісоруби» та браконьєри Ніжинщини, і не тільки.

Не раз йому потрапляли до рук «жирна» риба – намагались домовитись, пропонували гроші, погрожували, але лісовий охоронець завжди був непохитний і непідкупний. За це йому навіть улюблену садибу на мальовничому хуторі Запоріжжя спалили. Володимир міг по кілька днів не виходити з лісу, чекати у засідках на лісових порушників, його агентурній мережі можуть позаздрити бувалі розвідники. Дивно, але саме ці навички стали в нагоді на війні: спочатку при захисті Ніжина, потім – на буремному Донбасі.Пройшовши запеклі бої під Авдіївкою, Володимир отримав два важкі поранення. Незважаючи на це, захисник досі не має статусу учасника бойових дій.

 

Перший бій прийняли на окраїні Ніжина

 

Єгер лісової охорони «Ніжинського лісового господарства» Володимир Яковенко відомий як непримиренний борець із браконьєрами. З ним неможливо домовитись ні багатіям, ні людям при владі. Через свою принциповість Володимир неодноразово страждав, браконьєри навіть спалили йому хату на улюбленому хуторі Запоріжжя. Нині він поступово її відбудовує, матеріалами допомагає дружня лісівнича родина. Після важкого поранення Володимир повернувся в рідний лісгосп, але уламок у шийному відділі хребта щодня дає про себе знати. Щоб позбутися ненависної залізяки, захиснику потрібно їхати в Європу, бо в нас, в Україні, таких складних операцій не проводять. Однак із цим також є певні проблеми, які залежать не від добровольця, а від командування його військової частини.

Війна застала Рейнджера в Ніжині, у сімейній квартирі.

«Я прокинувся, коли по нашому аеродрому прилетіла ракета. Перше, що я зробив, – взяв ключі і поїхав заправити автомобіль, – пригадує лісовий охоронець. – Повернувшись, розбудив сина, дав настанови і відправив його з дружиною на Борзну. А сам обдзвонив своїх друзів-однодумців, після чого ми визначилися з тим, що будемо робити. Людей зібралось чимало, – продовжує Володимир Яковенко. – У військкоматі нас послали, сказали, що не треба, якщо хочете – підписуйте контракт на три роки. Звісно, ніхто нічого підписувати не хотів, ми просто прийшли боронить своє, а не в армію, тому пішли. Тим часом дізнались, що в десятій школі територіальна оборона роздає зброю без будь-яких контрактів. Ми взяли зброю, я передзвонив директору лісгоспу і повідомив, що беру робочий УАЗ для війни, той дав згоду, і ми погнали».

Перший бій група Рейнджера прийняла вже 25 лютого на Гуньках (передмістя Ніжина з боку Великої дороги).

«Ми сиділи в засідці і чекали орків. Назустріч вийшла механізована колона з танків і БМП. Зустріли їх всі, хто там був, – пригадує Володимир. – Ми на той час були ніхто, просто хлопці із зброєю, партизани. У нас, по великому рахунку, не було чим зупиняти танки, у вояк трохи було важкого озброєння, але ми були, по суті, пусті. Тоді нам, чесно кажучи, пощастило, що вони не пішли на прорив, а злякались і розвернулись».

Володимир показує трофейний прапор. Як не дивно, але це аж ніяк не російський триколор, а знамено мертвої держави, яку прийшли воскрешати так звані «старші брати», – червона шмата СРСР.

За словами добровольця, прапор він дістав із російського танка.

trofeitanka

Трофеї з російського танка, здобуті під Ніжином

 

«Кацапи розтрощили високовольтну лінію, а коли їх розбили, то тікали через поле, заплутавшись у дротах. Там вони «роззули» свого танка і втікали пішки», – розповідає Володимир Яковенко.

 

Лісовими дорогами…

 

Використовуючи зв’язки серед лісівників та знаючи досконало лісові дороги, групі Рейнджера вдалося налагодити доставку до Ніжина товарів першої необхідності – дитячого харчування, медикаментів тощо.

«Ми змогли двічі благополучно в перших числах березня перевезти «гуманітарку», – пригадує захисник. – Кацапи стояли всюди, а лісові дороги ми знали краще за всіх».

Коли ж ворожі колони поспіхом покинули Чернігівщину, ніжинські козаки вирішили легалізуватись, бо до цього, жартує Володимир, вони були підрозділом махновців. У військкоматі про хлопців вже знали, оформили їх у роту охорони і поставили чергувати на блокпостах. Минуло два місяці такої служби…

«3 червня мені зателефонували з військкомату і наказали прибути з речами наступного дня. Так я потрапив у доблесний 45-й окремий стрілецький батальйон, який перебуває у підпорядкуванні ОК «Північ», – посміхається «Рейнджер».

Батальйон, в лавах якого довелося воювати Володимиру, створено лишень наприкінці квітня 2022 року. Кістяк особового складу склали військовослужбовці добровольчого батальйону «Штурм», що був створений з початком повномасштабного вторгнення і брав участь в обороні Києва та інших боях на Півночі України.

 

Позиції найманців – за 250 метрів

 

У складі підрозділу потрапив на фронт.

«До 21 червня ми проходили на полігоні бойове злагодження. Нічого нового нам не показали, але хоча б з колективом познайомились. 23 червня ми вже були на «нулі» під Авдіївкою, ворожі окопи були від нас за 250 метрів. На той час це був один із найбільш «гарячих» напрямків. Було страшно, але недовго, – посміхається боєць і згадує свою роботу. – У мене специфічна робота, доводилось іноді сидіти в засідках по три доби, отут воно і пригодилося».

По перехопленнях бійці розуміли, що спочатку проти них стояли зрадники із ДНР, а через два тижні зайшла «Ліга», інакшими словами – найманці з ПВК «Вагнер».

«Серйозні фахівці, – визнає «Рейнджер». – Такої арти, таких мінометів ми ще не бачили. Не мінометники, а снайпери. Однак ми достойно тримали позиції, не віддали їм ні сантиметра нашої землі».

ulamkimin

Осколки від мін

 

Із кадрових військових у підрозділі Володимира був лише ротний, всі решта – добровольці та мобілізовані. Серед вишуканого товариства і кілька хлопців з Донеччини, це єдині люди, які дійсно боронили свій дім.

«Більшість із Донецька шашлички смажать на мирній території, – не приховує відрази доброволець. – У Київ, буває, заїдеш, дивишся на круті тачки з донецькими номерами і плюєшся».

 

Перше поранення було легким

 

Своє перше поранення Володимир отримав 5 вересня 2022 року. Це було якраз тоді, коли на позиції зайшли найманці «Вагнер».

«Я хлопців загнав по норах, а сам залишився на позиції спостерігати за рухом. У мене, як виявилось, серед усіх було найбільше досвіду, тому командував підрозділом неформально, – розповідає «Рейнджер». – Я стояв над біноклем. Ми знали, що під артилерією могла зайти група. Відстань до ворога – 250 метрів. І тут трапилося чудо: подзвонив «тапік» (дротовий телефон для зв’язку з штабом), я просто зробив два кроки – назад і ліворуч, як прилетіла 82 міна з безшумним хвостовиком (її взагалі не чути) і мені зачепило праву руку, тканини і кістки залишились цілими, посікло трохи руку та спину і трохи посікло голову. Контузило. Осколок досі з черепа не витягли. Та все ж поранення моє було відносно легке, бо евакуювали мене в свідомості».

Через тиждень лікування в госпіталі Володимиру стало нудно, і він попросився повернутися на позиції.

naperedpoz

На передовій позиції

 

«Коли я повернувся, то у нас вже не було де ховатись. Ворожа артилерія настільки пристрілялась по наших позиціях, що залишатися далі на тому місці означало загинути всім, – згадує ніжинський доброволець. – За нами – пусте поле довжиною 2,5 кілометри, а перед нами – їхні добре укріплені позиції. Ми вирішили взяти їх, щоб нам було де сховатись».

 

Дивом вижив на «Михайлове чудо»

 

За словами Володимира, командування дуже зраділо такій ініціативі і дало добро на штурм. 19 вересня, на «Михайлове чудо» добровольці почали штурмувати позиції найманців.

«Ми пішли… – робить паузу боєць. – Зайшли на їхні позиції, один із побратимів зачепив розтяжку і одразу з їх боку почався обстріл АГС (автоматичний гранатомет), мені перебило артерію на нозі і осколки влетіли в шию. Так вийшло, що я не зміг накласти турнікет, а покликати на допомогу теж не міг, бо перебило сухожилля. Просто лежав із піднятою рукою та гранатою зі знятою чекою. В полон з нас ніхто не хотів».

Руку пораненого бійця в траві помітили побратими. Підбігли, накинули турнікет та витягнули з під обстрілів.

«Дуже вдячний хлопцям… – з клубком у горлі розповідає Володимир. – Половини з них вже немає… А тоді всі залишились живі, один я постраждав. Позиції ворога ми взяли. Щоправда, багато з наших отримали контузії, – продовжує «Рейнджер». – Одного з наших так контузило, що в нього в голові постійно збиралась рідина, він втратив дар мови і так до своєї загибелі і не заговорив, але наша доблесна ВЛК сказала, що боєць здоровий, іди воюй. Так трапилося, що я був у госпіталі, а він загинув буквально через два з половиною тижні. Старший буквально на кілька років від мого сина. Дуже шкода хлопця», – з смутком на обличчі говорить доброволець.

Володимир запинався ще з першої контузії, а після другого поранення йому поставили важку контузію. Коли ж дійшло до операції, то дивом витягнули з шиї осколок, розміром 8 на 12 міліметрів.

«Він залетів у шию, але хребет не перебив, – коментує єгер. – Ніхто не хотів братись за цю операцію, але у «Феофанії» знайшовся лікар від Бога, який зробив надріз під ребрами і тудою витягнув осколок. Щоправда, трохи пошкодило легені, але зараз я вважаю, що відновився».

Разом із тим у шийному відділі залишився трохи менший осколок, який, втім, завдає бійцю великої шкоди.

«Коли починаю крутити головою, то з’являється задушливий кашель і рвота. Вдень трохи менше, але коли встаю, то ранок починається з блювоти. Осколок – як маленька пшонинка, але десь він потрапив у нервові вузли», – каже Володимир.

У клініці «Феофанія» «Рейнджер» лікувався впродовж чотирьох місяців, однак другу операцію йому ніхто не зробив. Каже, що в Україні таких не роблять. Треба їхати в Європу. Шукати волонтерів і їхати. Проте тут постала інша проблема.

 

Без УБД не може виїхати на операцію

 

«Проблема в тому, що до цього часу я не отримав посвідчення УБД, а без нього не можу звернутись до волонтерів. 23 березня військкомат надіслав запит до моєї військової частини, але до цього часу не отримав відповіді. Без УБД не можу собі оформити й інвалідність, – зітхає доброволець. – Хлопці зараз мої стоять на кордоні, то в гості заїжджають часто. Кажуть: «Володя, ми тобі допоможемо з УБД». Але хіба це їх робота?».

З документів, які підтверджують участь Володимира Яковенка у війні, є довідка про безпосередню участь у бойових операціях на Сході України та довідки про поранення, однак по закону для оформлення посвідчення УБД військова частина має надати до військкомату ще й бойові розпорядження та накази. До цього часу їх не надали. Мабуть, ніколи. Не отримує Володимир і 20% надбавки, встановлену Держлісагентством для лісівників, які повернулися з війни.

А доки доброволець чекає необхідних документів та мріє про операцію, щоб повернутися до нормального життя, рятується бджолами. На хуторі Запоріжжя поблизу Ніжина Володимир тримає пасіку з п’яти вуликів.

bdzoli23

Порається біля улюблених "мух"

 

Каже, на війні найбільше скучав за своїми «мухами» – так лагідно називає своїх трудівниць єгер. І дійсно, цікаво спостерігати за тим, як Володимир ходить біля них. Видно, що тримає пасіку не заради меду. Зізнається, що майже усе нанесене бджолами роздає друзям та родичам. Дещицю залишає для родини і для виробництва медовухи, її запорізький козак робить за традиційним дідівським рецептом – тільки природне бродіння в погребі. І хоча Володимир не п’є, але каже, що після перемоги обов’язково дістане з погреба всю медовуху і пригощатиме кожного зустрічного.

udvoramuz

Володимир захоплюється археологією. У дворі - як у музеї

kozlulikresa

Козацькі люлька та кресало, знайдені поблизу села Прохори

 

Віталій НАЗАРЕНКО, фото автора

Схожі матеріали (за тегом)