|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 6:44 | 07.13.2024

Олександра Васильєва Олександра Васильєва

Розум бажано розвивати з дитинства, а не чекати, коли він прийде з віком

Впродовж одинадцятирічного навчання в Бобровицькому ліцеї цьогорічна випускниця Олександра Васильєва лише в сьомому класі не була круглою відмінницею. І до фінішу прийшла із золотою учнівською медаллю.

– Ми з чоловіком ще з перших класів помітили, що наша Сашуня старанно учиться не заради нашої похвали за відмінні оцінки, – поділилася своїми спостереженнями мама «золотої» випускниці Жанна Сергіївна. – Ніколи не чули від неї й про сподівання на якісь пільги від почесних грамот та золотої медалі при вступі у вищий навчальний заклад. Та й пільги, що колись були, втратили своє значення з уведенням національних мультипредметних тестів. Доця старалася в школі заради поглиблення знань з усіх шкільних предметів, бо з дитячих років усвідомила, що лише з великим багажем знань можна добитися в житті всього, що захочеш. На перший погляд, вона в нас не балакуча, я б сказала, навіть сором’язлива, але то тільки так здається. Насправді Сашуня зі шкільних років почала наполегливо формувати зрілий розум, аналізувати події в школі та за її межами, старалася зробити щось своє, корисне для себе й нашої родини, кидалася допомагати всім, хто потребував цього.

Сама Жанна Сергіївна – не корінна бобровичанка, родом з Тростянця Сумської області, де живе вже одинока її мама Тетяна Костянтинівна. До війни бабуся радісно приймала на літні канікули старшу внучку Сашуню, привозили їй і меншеньку Полінку. Тростянець сподобався дівчаткам: там є чарівні місця, міська влада організовувала численні фестивалі, мистецькі конкурси, розвивала туризм. Одного разу після повернення від бабусі Тані старша дочка заговорила з мамою про «дорослу» проблему. Мовляв, у Тростянці місцева влада, мабуть, добре заробляє на туризмі й організованих розвагах. Тож і її туди тягне, бо в Макарівці якось нуднувато, навіть на дискотеку треба бозна-куди йти, у сусідні населені пункти. Радує те, що Київ недалеко, до зупинки електрички – близько десяти хвилин ходу.

IMG 0400 1

У дружній родині

 

Мати пояснила дочці, що в Макарівці, як і в Бобровиці, немає таких природних казкових місць, які природа подарувала Тростянцю. Здалося, Саша погодилась із маминим доводом, але помітно було, що не відмовилася й від своєї думки.

Їхня Макарівка – по суті, пригород Бобровиці, але добиратися до центру незручно. Дівчина пам’ятає, як мамі доводилося возити її на велосипеді за кілька кілометрів у дитячий садок «Золотий Ключик», а коли доросла до першого класу, групи першачків не набрали в місцевій школі, тож батьки записали Олександру до першого класу Бобровицького ліцею. Не дуже й далеко від Макарівки, але й не близько. Згодом захоплення дівчини вийшло за шкільну програму: захотіла навчитися грати на фортепіано, розвивати пам'ять нотною грамотою. Пробудилися в дівчини й здібності до малювання, їх розвивала самостійно.

Батьки Жанна Сергіївна й Ігор Миколайович розуміли, що старша дочка не готується до обрання фаху музиканта чи художника, але, як могли, допомагали їй розвивати й ці здібності. Як то кажуть у народі, всі нові уміння не носити за плечима, дивись, і в пригоді колись стануть, навіть якщо тільки для власної душі. Батьки давно помітили, що доця не стане захоплюватися пустопорожніми справами. Не нав’язували їй і обрання після ліцею певного фаху, який, на їхню думку, може ощасливити її долю. Адже і їхня трудова карта лягла непогано без особливого вибору.

Жанна Сергіївна свого часу закінчила інститут легкої промисловості, але технологом майже не працювала, бо й галузь почала швидко розвалюватися. Зате саме в столиці познайомилася з майбутнім чоловіком Ігорем, який служив тут строкову. Невдовзі одружилися, народження дитини не стали відкладати на потім. Після народження Сашуні й декретної відпустки роботу за фахом навіть у Києві важко було знайти. Порадила землячка: є технічні вакансії у Медичному центрі дитячої кардіології. Туди й влаштувалася на роботу. Працює там багато років не за медичним фахом, але згодилися й знання технолога.

Чоловік її Ігор Миколайович виріс у родині залізничників, а роботу знайшов у товаристві «Земля і воля», доставляє в господарство запчастини до техніки, інші матеріали з Києва, Чернігова, справно виконує всі завдання постачальника.

Успіхи дочки в ліцеї радували батьків з першого до одинадцятого класу. Ще більше тішило їх те, що дочка навчалася в дружному класі, де жоден учень не виділявся «крутизною» батьків, жоден відмінник не вчився «з-під палки», не одержував оцінки «по блату».

Цим пишається й молодий класний керівник Володимир Григорович Росколій. На його думку, вчительський колектив добився чи не найголовнішого: зумів виробити в свідомості учнів імунітет проти паскудних суспільних хвороб, передусім політичних і владних, інфікованих наркотиком влади.

– Наші випускники не стоятимуть осторонь подій у державі, – переконаний класний керівник. – Треба було чути й бачити, з яким завзяттям вони обговорювали серйозні проекти розвитку шкільної освіти на фоні розвитку країни, які цікаві ідеї озвучували, що зацікавлювали навіть нас, вчителів. Виважено підійшли, особливо медалісти, до подальшого навчання. Скажімо, кращі учні вступатимуть до Київського політехнічного вузу, в якому хочуть вивчати інформаційні технології, умови програмування економічного розвитку, сучасні інженерні високоточні технології, тобто одержати професії, які розвиваються, мають велику перспективу. Майбутні фахівці усвідомлюють, що від них, молодих, високоосвічених, залежить доля України. Лише одна випускниця з нашого класу відверто заявила, що хоче здобути вищу освіту за кордоном. Звісно, немає гарантії, що ніхто й з дипломованих колишніх наших учнів не захоче пов’язати свою долю з якоюсь іншою країною Європи чи Америки. Але це вже проблема держави.

Чому цього не хотіли розуміти ті, хто на зорі Незалежності взявся вести Україну «своїм, українським шляхом, до своєї української свободи?» Це обіцяли народні демократи, перший президент – компартійний ідеолог Леонід Кравчук; другий президент Леонід Кучма наказував уряду в 1998 році: «Треба працювати»; 22 грудня 1999 року Віктор Ющенко обіцяв народу від свого уряду «Високий професіоналізм і бездоганну моральність», але не виконав цього і за роки «демократичного президентства». Невтішна доля гарних, патріотичних обіцянок наступних керівників державного й місцевих рівнів. Бо щедро роздавалися ці обіцянки перед виборами і в рамках боротьби за національне прозріння та розбудову нації. Прикрий результат цієї «ідеологічної боротьби» назвав колишній міністр освіти (1992-94 рр.), ректор університету «Україна» Петро Таланчук: «25 років Незалежності більшою мірою пішло в пісок». Мабуть, тому, що всі розвинені, демократичні країни називають долею нації не «лозунгову ідеологію», а передову, ефективну ринкову економіку, яку в Україні гарно оголосили на зорі Незалежності. Живе надія, що нинішні випускники шкіл по-справжньому наслідуватимуть приклади кращих країн світу в питаннях розбудови вітчизняної економіки.

Класний керівник цьогорічних випускників Бобровицького ліцею Володимир Росколій, видно, не для гарного слівця сказав, що вчителям, буває, є чому повчитися в старшокласників, серйозно задуматись над їхніми вже зрілими розмірковуваннями, цікавими пропозиціями дорослого рівня. Хоча вчитель не помічав, щоб учні цікавилися, десь дискутували стосовно української політики. Тож і майбутній фах обирають пов'язаний з розвитком економіки, вітчизняного виробництва. Їхнє б прагнення – та в голови тим державникам, хто відповідає за вирішення цих проблем! Або хоча б відшукували таку молодь серед випускників шкіл і студентів, забезпечували їм умови навчання і працевлаштування. Щоб їх, талановитих, не переманювали багатші країни Європи й заокеанські.

Спілкуючись із класним керівником Володимиром Росколієм, довідався про ще одного здібного учня – Богдана Булаха, котрий обрав для продовження навчання теж столичний політехнічний вуз, і теж факультет комп’ютерних технологій і програмування. Цього випускника вчитель назвав «золотим», мовляв, для нього не існувало ніяких труднощів з будь-якого шкільного предмету, його знання вчителі оцінювали дванадцятьма балами, і дуже рідко – одинадцятьма. До речі, Богдан теж не балакучий, як і його однокласниця Олександра Васильєва. Зате обоє, як і більшість інших відмінників, ще в ліцеї формували багаж розуму й всебічних знань для досягнення наміченої мети.

А як мужньо й відповідально до шкільної програми віднеслась Юлія Красноок із Старої Басані – старанно самостійно вчилася, коли переживала з батьками окупацію. Сідала за уроки, а повз їхню хату ворожа техніка гайсала. Але це не стало їй на перешкоді в освоєнні шкільної програми. Пізніше так співпало, що складання національних тестів перервала повітряна тривога. Протягом години перечікували її випускники у сховищі. Як це вплинуло на дитячу психіку, на результати тестів? Успішно справилися із своїми завданнями і в таких умовах.

Ще одному мали б повчитися українські політики й державники у майбутніх студентів. У ліцеї діти не тільки гарно вчилися, а й дружно жили, допомагали одне одному. Навіть на перервах можна було побачити їх гуртом, про щось дискутували, пояснювали «слабкішим» учням виконання домашніх завдань, обговорювали надання комусь матеріальної допомоги, найчастіше – нашим воїнам.

Виникає риторичне запитання: чи така вже правильна народна приказка, що з віком розум приходить? Якби це було дійсно так, тоді б розумні керманичі не обіцяли б українцям одержати Європу одразу за їхніми указами й розпорядженнями стосовно механічного перенесення форм чужого життя. Від цьогорічних же випускників шкільної ланки довелось почути й інше, справді розумніше, може, й десь вичитане: «Україна має стати державою, яка сама поважає себе, а не турбуватися тим, чи поважають її інші».

Чи стане ця народна мудрість доленосним дороговказом у розбудові держави, її цивілізованої, соціально-ринкової економіки? Багато залежить і від цьогорічних випускників, які за роки шкільного навчання зуміли сформувати розумний розум і зацікавилися корисним досвідом, щоб не повторювати великі помилки, як впродовж 30 років незалежності допустили ті «лідери нації», які чекали на прихід розуму з віком. І не усвідомлювали того, що з віком втрачається енергія – найголовніша якість лідера. Тому-то й згадують «великі голови» давно заяложене виправдання, придумане Леонідом Кравчуком, вже покійним: «Маємо те, що маємо». Але молоде покоління хоче мати інше, ними створене, що й розкриває суть життя. Тільки б не заважали їм це створювати ідеологічні голови, «віковим розумом» напхані…

 

Григорій ВОЙТОК

Схожі матеріали (за тегом)