|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 19:39 | 07.25.2024

Чорнобильський шлях. 37 років потому

Ще не встигли загоїтися рани від Чорнобильської трагедії 1986 року, хоча і минуло вже понад три десятки років, як ненажерливий російський сусід знову завдав українському народові лиха. Хто б міг подумати тоді, що за деякий час трагедія може знову повторитися. Цинічний, підступний і кровожерливий загарбник не приховує своєї мети – знищити українську націю. Але ані звірячі методи російських окупантів, ані природні катаклізми, здебільшого спровоковані людиною, як-от, аварія на Чорнобильській станції, не зможуть стерти генетичну сутність української нації.

Природний годинник відбиває вже тридцять сім років відтоді, як сталася одна з найстрашніших світових трагедій, у якій віддзеркалюється драма кожної родини, особливо тих сімей, яким довелося покинути свої обійстя.

kolys

Колись живі обійстя поросли лісом

 

Весь трагізм переселення в інші населені пункти відчули на собі і мешканці села Редьківка, що в кількох кілометрах від Любеча. Саме для них неподалік Чернігова було зведене нове село, яке так і назвали – Редьківка. А те, колишнє, поступово почало зникати з мапи України. Але чи то потяг прабатьків, чи тяжіння до сільського буття, чи якась інша невідома сила не дає повністю зникнути життю в «колишній» Редьківці.

 

Редьківка

 

Проїжджаючи трасовою вулицею села, не зустріли жодної живої душі. Аж раптом за кущами та дрібними деревами помітили невеличке людське пожвавлення, та й ще почули тракторне гуркотіння. Тож фотожурналіст Микола Тищенко, який був за кермом авто, пригальмував. Виявилося, що тутешні люди прийшли по продукти до магазину. Якраз, коли ми підійшли, всаджувалися на міні-трактор (мотоблок з причепом) чоловік та жінка. Цікавимося: звідкіля вони?

ruban

– А ми – майже місцеві – з сусідньої Гуньківки, – люб’язно розповідає керуючий тракторним агрегатом чоловік. – Мене звати Олександр Рубан, а це моя дружина Надія.

Вони розповіли, що їздили в газове господарство в Любеч, щоб заправити два газові балони.

Надія Каролівна (батько її поляк) не злякалася їхати в так звану чорнобильську зону, коли майбутній її чоловік запропонував сюди перебратися.

– А чого лякатися? – відповідає на наше здивування жіночка, яка родом з Івано-Франківська. – Люди ж онде живуть, і нічого. Він запропонував, я й погодилася. І знаєте – зовсім не шкодую.

Біля магазину один чоловік поцікавився про мету нашого приїзду в це село. З огляду на сьогоднішню ситуацію, та ще й перебування в прикордонній смузі, така зацікавленість не є чимось таким, що б могло когось здивувати. Тож коли ми пояснили, його реакція була миттєвою: «О, хоч хтось цікавиться життям місцевих». А звати нашого нового співбесідника Ігор Козачинський. У свій час він працював на атомній станції в Чорнобилі. Говорить, що влада помилку зробила, коли зупинила повністю роботу станції – справні блоки нехай би працювали, користі від цього було б набагато більше.

kazacig

Не встигли відійти від магазину, як повз нас на велосипеді проїхав незнайомець, а потім сам зупинився, питає: «А що це ви тут фотографуєте?» І йому довелося розказувати – що й до чого.

petrovol

Петро Володимирович – так представився нам місцевий житель – переїхав зі своєю дружиною з міста в це село трохи більше року. Та вже за цей час подружжя обзавелося домашнім господарством: мають свиню, курей. А спонукали сюди переїхати обставини: родичі дружини залишили в селі хату, тож в неї і перебралися, а квартиру в Чернігові залишили дітям.

dynarig

Продавець у єдиному в селі магазині Ігор Димарчук розповів, що коли виселили людей з навколишніх сіл, які розташовані в межах 30-кілометрової зони, то в Редьківці залишилося 23 родини. Дещо пізніше вони звернулися до тодішньої Ріпкинської районної влади, аби відкрили бодай одну крамницю. З тих пір ось цей магазин і функціонує.

– Ми завозимо сюди лише найнеобхідніші речі, які просять люди, – зазначив продавець магазину. – Але в нашому асортименті є все те, що потрібно, і, як бачите, тут не лише продукти.

 

Губичі

 

Якщо жителів Редьківки переселили в інші місця після аварії на атомній станції, то мешканців сусіднього села Губичі нікуди не виселяли.

Побути в цих селах, що розташовані вздовж Чорнобильського шляху, й не помітити природні особливості, не можна. Неподалік цих та інших населених пунктів розгорнув водне плесо аж ген за свої береги могутній Дніпро. А зовсім поруч в’юнким потічком пролягає Крива річка – так називають її місцеві. Цієї пори внаслідок повені, водяна гладінь майже впритул наблизилася до дачних будиночків, які тут гармонійно вписуються в місцевий ландшафт. А краєвиди тут казкові – вони й справді зачаровують своєю неймовірною красою!

pryrodak

Милуємося поезією лісових дерев та річковою широченною гладдю, а побік нас звиваються молоді вужі – вилізли з лісових хащ погрітися на сонечку.

У Губичах, на відміну від Редьківки, багатенько «живих» і гарних будинків. Біля одного з таких граються діти з двома собаками. Підходимо до них та просимо покликати батьків.

Ті розповіли, що переїхали сюди з Донеччини порівняно недавно.

prokopenky

– Місцевість дуже гарна, нам подобається, – ділиться з нами своїми враженнями господар сімейства Андрій Прокопенко. – От тільки школи в селі немає, але автобус звідси возить дітей в Любеч, тож не така вже й проблема.

Біля дівчинки весь час крутяться два песики.

– То один наш, із Польщі привезли, а інший прибився, – розказує Віка Прокопенко, дружина Андрія та мама двох дітей. – Шкода було проганяти, звідтоді він вже став повноцінним членом нашої сім'ї.

cerredk

Церква Покрови Пресвятої Богородиці у Редьківці

 

Тож якщо людей, які повертаються в Редьківку, можна назвати справжнісінькими відчайдухами, то життя в сусідніх Губичах – це цілком нормальний процес.

Щоправда, дороги тут у незадовільному стані. Це якщо їхати з Чернігова через Любеч. А якщо через Славутич, то тут майже відмінний шлях. Але зараз, якщо вже відверто, нам не зовсім до доріг – здолаємо ворога-завойовника, і тоді візьмемося по-справжньому за дороги.

От такий він сьогодні, якщо коротко, Чорнобильський шлях, який з’єднує кілька сіл, що розташовані в межах і поза межами 30-кілометрової «зони».

 

Сергій КОРДИК, фото Миколи Тищенка

Схожі матеріали (за тегом)