|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 4:18 | 04.23.2024

Треба не лише перемогти, а й подолати в собі холопів і «совків»!

Треба не лише перемогти, а й подолати в собі холопів і «совків»!

42-річний Сергій Сокирко («Хвиля») – підполковник, командир батальйону радіоелектронної боротьби ОК «Північ» ЗСУ. Був миротворцем на Балканах, у Косово. З 2014 року відважно захищав Україну в АТО / ООС. Учасник героїчної оборони Чернігова. І зараз виконує найскладніші бойові завдання.

– Пане Сергію, що вплинуло на Ваше бажання стати військовим?

– Я народився в мальовничому місті Бердичеві, на Житомирщині. Тато працював інженером, начальником автоколони на автобазі. А мама трудилася касиром в ощадкасі та у ДТСААФ.

Як усі хлопчики, я грався іграшковими пістолетами й автоматами, а також мечами. Майстрував різні саморобні вибухівки. Мені дуже подобалися лицарі та взагалі цікавила історія Середньовіччя. То я із задоволенням читав книжки на історичну тематику та про розвиток військового мистецтва. Так поступово і з’явилася мрія стати військовим.

Я залюбки займався спортом. Зокрема, ходив на гурток легкої атлетики при заводі «Прогрес», бігав. А ще натхненно майстрував різні моделі літаків та вітрильних кораблів, досить складні. Дуже цим захопився! Подобалися й усілякі арбалети, самостріли…

До того ж, у Бердичеві служило багато військових. В школі у нас дуже цікаво викладався предмет військової підготовки. Ми навіть їздили стріляти на полігонах. І серед моїх родичів та знайомих були військові. Тому в мене жодного страху перед армією не було, я справді щиро хотів служити, і було усвідомлення, що це почесно – захищати свою Батьківщину!

Мама захворіла – у неї стався інсульт. Тому я свідомо вирішив здобути військову освіту. Ще один суттєвий аргумент – навчання було безкоштовним із гарантованим працевлаштуванням.

– Де Ви навчалися?

– Закінчив Житомирський військовий інститут радіоелектроніки. Мені навчання подобалося. Але, чесно кажучи, я був трохи бунтарем… Спиртне не вживав. Проте багато питань мене обурювали. Наприклад, «дідівщина» – я її взагалі не сприймав! Відстоював справедливість, право бути особистістю, а не якоюсь безликою істотою, що виконує усілякі недолугі, безглузді накази. Ви ж знаєте, що у нашому війську довго жили радянські, «совкові» традиції, коли солдата намагалися перетворити на бездумну тварину. До речі, це й досі відбувається в російській армії…

Одного разу я самовільно залишив територію інституту, і мене мало не відрахували. Втім, я розумів, що, попри все, професія військового – це дійсно моє покликання. Тому вирішив абстрагуватися від усіляких неподобств та нормально закінчити вуз. То дав собі слово й дотримав його. У мене з’явився інтерес до радіоелектроніки, і стало дуже цікаво. Отож інститут закінчив на «5» і «4», без «трійок», цілком успішно – у 2005 році.

І саме тоді з Чернігова до Бердичева передислокували батальйон РЕБ (радіоелектронної розвідки і боротьби), який розмістили на території школи прапорщиків. Отож мені неабияк пощастило. А коли батальйон отримав нову техніку, я там навчав людей, бо вже проходив це в інституті… Таким чином я пройшов стажування, належно зарекомендував себе і до 2013-го, доки нашу військову частину не розформували, служив там.

– У 2012 році Ви виконували миротворчу місію в Косово.

– Авжеж, у складі інженерної роти. Служив офіцером із питань радіоелектронної боротьби. Моїм завданням було прикриття військ і техніки від радіокерованих фугасів. Ситуація була досить напружена, нас не раз піднімали по тривозі… Взагалі, я там пробув рік. Мешкали ми на території французької бази. Вона – чудова, простора, комфортабельна, зручна. Там, разом із нами, знаходилися понад 800 миротворців із дванадцяти країн: німці, французи, італійці, поляки, греки, марокканці… І було надзвичайно цікаво спілкуватися з ними, дізнаватися про їхні державні та національні традиції.

– А як місцеві жителі ставилися до українських вояків?

– Албанці ставилися добре. Вони надзвичайно шанували футболіста Андрія Шевченка і братів Кличків, знали, що це – українці. Та і з сербами у нас теж не було жодних проблем, адже для них було важливо, що ми – також православні. Отож свою миротворчу діяльність згадую із задоволенням – це був чудовий та цікавий досвід!

Повернувся з Косова, а наступного року в Україні заходилися добивати нашу армію – невмотивовано скоротили дуже багато військових частин… Із залишків сформували полк РЕБ, і я туди потрапив на посаду командира роти – в Житомирі. А 11 березня наразі очолив маневрену групу радіоелектронної боротьби № 1 і відбув на Чернігівщину, до Городнянського району. Тоді, до речі, дехто теж очікував, що російські війська можуть поперти сюди… Отож я здійснював радіорозвідку, виявляв характер дій противника.

– У 2014-му росія віроломно напала на Україну, і Ви служили в АТО/ООС.

– Так, відтоді у нас почалися ротації. Я тоді був начальником штабу батальйону. Об’їздив за цей час майже увесь Донбас: побував, зокрема, у Щасті, Станиці Луганській, Попасній, Сєвєродонецьку, Лисичанську, а також Маріуполі…

В 2022-му повернувся на Чернігівщину. Служив на півночі області. І я пам’ятаю, що там, у прикордонні, не показували українські телеканали, не було й українського радіо. Натомість майже всі мешканці слухали російські ЗМІ. І кацапська пропаганда давалася взнаки! Я багато спілкувався з людьми, і, на жаль, не всі з них тоді усвідомлювали підступну російську загрозу, а то й узагалі щиро захоплювалися «руськім міром». Це, до речі, відчувалося і на Донбасі, коли в одному селі підтримували Україну, а в сусідньому селі дуже чекали на «визволителів» із росії…

Тепер, звісно, ситуація істотно змінилася, багато людей переконалися, що то за «визволителі», відомі звірства, які скоїли окупанти – банда вбивць, садистів, ґвалтівників, злодіїв і наркоманів!

– Повномасштабну війну Ви зустріли на Придесенні?

– Захищав Чернігівщину. Я був командиром зведеного підрозділу РЕБ. І був здивований метаморфозами, котрі, буквально на моїх очах, відбулися з багатьма нашими мешканцями… Адже сталося справжнє велике патріотичне піднесення, таке щире єднання армії та народу! І я надзвичайно вдячний усім жителям, які самовіддано, чим тільки могли, допомагали військовим. І виник потужний волонтерський рух. Так, волонтери проявили себе ще в 2014 році, але тепер це стало просто масовим народним явищем.

Наприклад, люди нас постійно годували, приносили в каструлях гарячі страви (супи, картоплю, каші тощо), щедро давали одяг. Хоча через шалені ворожі обстріли у мешканців взагалі зникли світло, тепло, вода, каналізація, зв’язок, Інтернет… Жителі самі дуже потерпали, однак вболівали насамперед про те, як нам захистити і відстояти Чернігів та Придесення, прогнати прокляту російську орду. А коли у нас ламалася техніка, цивільні приходили на допомогу, допомагали з ремонтом.

soky2

Місцева самооборона активно нас підтримувала, допомагала охороняти позиції. Ми з ними проводили спільні патрулювання… І це – чудово, адже тутешні мешканці добре орієнтуються на місцевості, вони – у себе вдома.

Одна з наших позицій була на місцевості, де знаходяться легендарні наші пам’ятки архітектури. Це – воістину свята земля! Тому ми надзвичайно обережно облаштовували там укриття, щоб, не дай, Боже, ненавмисне нічого не пошкодити. Перевіряли, чи немає в окопах історичних артефактів. А коли знаходили, скажімо, стародавні глечики, то неодмінно повідомляли про це, і директор музею все забирав до їхньої скарбниці. Охоче розповідав нам, до якої епохи належать знайдені черепки… Було дуже цікаво! А коли рашисти ганебно втекли звідси, цей добродій провів нам прекрасну екскурсію музеєм.

– Які бойові завдання Ви виконували?

– Насамперед це – прикриття вогневих позицій нашої артилерії від безпілотних літальних апаратів супротивника, які намагалися виявити наші вогневі позиції, щоб їх знищити… Це – аеророзвідка ворожих позицій. Треба було не допустити підльоту підступних російських «безпілотників». Тому ми радіоподавлювали канали управління «безпілотниками» та їхні навігаційні радіоприймачі.

obladreb

Обладнання для РЕБ

 

Також це – подавлення радіомереж кацапів. Адже вони зайшли на чужу територію, і їхній мобільний зв’язок зник. Єдина можливість спілкуватися – це використання військових радіостанцій. От ми їх і глушили. Загалом у них було близько 45 радіомереж… Звісно, вони тут маневрували, переходили на запасні частоти. Тому ще одне наше завдання – ці запасні частоти виявляти і також глушити. Тобто це – така постійна і монотонна робота. Але необхідно контролювати ефективність нашого подавлення. Ми працювали цілодобово, по змінах.

– Ваше обладнання не постраждало від лютих ворожих обстрілів?

– Дякувати Богу, вціліло! Хоча неподалік кацапи гатили зі «Смерчів» касетними боєприпасами… Однак наші екіпажі, котрі чергували, виконували актуальні бойові завдання, тому не залишали своїх постів. А решта бійців у цей час перебували в укриттях.

– У Вашого підрозділу під час ворожої навали були загиблі в Чернігові?

– Ні, пощастило. Хоч буквально на моїх очах хлопчина з самооборони, який охороняв нашу позицію, отримав поранення, і ми його наразі доправили в лікарню. Взагалі ж, у нас – інтелектуальна робота, але вона – дуже важлива! Адже як ведуться сучасні війни? Все управління військами здійснюється по радіо. І це – їхній вразливий елемент…

Завдяки мобілізації, кількість людей у нашому батальйоні нині істотно зросла. Деякі поранені також одужали і повернулися в стрій, воюють далі. Атмосфера в підрозділі – нормальна. Жодних відмов від виконання бойових завдань не було. Періодично проводяться ротації, щоб наші люди зустрілися зі своїми близькими, набралися сил.

poleb

Нам передали трофейну техніку супротивника – називається «Лісочок». Це – така собі глушилка на машині, технічно справна. Тож ми поставили її на облік і тепер використовуємо.

Нам і зараз дуже допомагає місцевий мешканець Віктор Данилович – у нього «золоті руки»! Він і під час наступу кацапів самовіддано старався, та й зараз ми, у разі проблем із транспортом, періодично звертаємося до нього. А щодо нашої радіоелектронної техніки, то коли щось раптом виходило з ладу, він залучав своїх знайомих фахівців із радіоприладного заводу. Спеціалісти, попри все, залишилися, і вони там теж допомогли. Щиро дякуємо, друзі, за таку своєчасну підтримку!

– Ви воювали і на Херсонщині.

– Так, я визволяв правобережжя Херсонщини, ми там здійснили прорив. Потім я спілкувався з мешканцями, які пережили ворожу окупацію. Ці люди були безмежно щасливі, дуже дякували ЗСУ. Вони розповідали, що деякі кацапи спочатку збиралися поселитися там, на херсонській землі, назавжди, навіть кликали вже свої сім’ї. Поводилися окупанти вкрай жорстоко, підло. А коли Збройні Сили України почали контрнаступ, ті «герої» страшенно налякалися. Заходилися грабувати все підряд, навіть звичайні болти та гайки, манікюрні ножиці, праски й засоби гігієни…

А буряти скрізь «полювали» за «Жигулями». При цьому вони часто не звертали уваги на сучасніші автівки, бо, мабуть, просто не знали, як ними користуватися… А ось «Жигулі» хотіли, наче маніяки якісь, хай навіть машина була стара, пошарпана. Для них така «колимага» мала велику цінність!

– Як думаєте, коли закінчиться війна?

– Коли здохне путін… Адже він не зупиниться, йому просто вже нікуди подітися, це – божевільна людина, охоплена манією величі! Однак, думаю, він довго не протягне, відкине копита. Тоді в росії реально почнеться паніка, а їхні «яструби» дійсно захочуть сісти за стіл переговорів і домовлятися. Бо вони також хочуть нормально жити, займатися бізнесом, мандрувати світом. Вони – не божевільні, тому, коли здохне «цар», віддадуть усе, що встигли загарбати з 2014 року. Бо власна шкура – дорожча…

– Що Ви робитимете після Перемоги?

– Мені – два роки до пенсії, але бажання служити, енергія є. Побачимо. Не все ж залежить від мене… Головне, щоб ця російська орда залишила Україну в спокої, і ми нарешті назавжди позбулися триклятого кацапського ярма.

Втім, наразі дуже важливо не лише Перемогти. Ми повинні зробити все можливе, щоби подолати в собі холопів і «совків», перемогти оту нашу гнилу бюрократію, рішуче знищити мафіозну корупцію. Всі мають бути рівні перед законом! І до влади потрібно обирати не кумів-сватів, «хитромудрих» бариг із краденими мільярдами, а професіоналів найвищого рівня. Ну, не можуть кілька родин горе-олігархів керувати державою!

Внутрішній ворог – не менш небезпечний, аніж зовнішній, проте у нас вже немає іншого виходу. Або ми наведемо лад у своїй державі, побудуємо справді вільну, незалежну та заможну Україну, або лише вічно проситимемо милостиню на узбіччі.

У радянській армії солдати нерідко цупили один в одного… хлястик із шинелі, щоб чистити ним чоботи. У кацапській армії нічого не змінилося, там ще живуть за «законом хлястика».

Ми повинні переосмислити своє життя. У нас звикли заздрити, сварити, забороняти та позбавляти… А в Європі – хвалять і заохочують. Колосальна різниця в самому світогляді! Але я, безперечно, вірю в майбутнє України. Ми – не безнадійні, впораємося.

– А особисті мрії маєте?

– Сад я вже посадив, тепер планую дачу збудувати. Хочеться виростити сина, щоб він став особистістю, справжнім патріотом і захисником України!

 

Спілкувався Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)