12 квітня 2023 року учаснику бойових дій у Другій світовій війні, фронтовому інваліду першої групи, члену Національної спілки журналістів України, орденоносцю Григорію Йосиповичу Свиридову виповнилося сто років, з яких третину він присвятив роботі в Бобровицькій районній газеті. Після виходу на пенсію в 1983 році протягом п’яти років очолював позаштатно й безоплатно відділ пропаганди передового досвіду, за що нагороджений бронзовою, срібною й золотою медалями ВДНГ СРСР.

Народився майбутній довгожитель у Бобровиці в буремному 1923 році в бідній родині з трьома дітками. Батьки не змогли підняти їх на ноги – у 1933 році обоє померли від голоду. Дітей розвезли в притулки, Григорій опинився в Баришівці Київської області. Звідти невдовзі втік – дуже вже захотілося добратися до Москви, бо вважав, що там краще життя, ніж у дитбудинку. Та в Брянську безпритульного висадили з поїзда й відправили до російського сиротинця.

– Там і школу закінчив, першу газетну замітку написав, влаштувався на роботу за направленням комсомолу. Обіцяли направити на навчання, після якого – або місце в редакції газети, або навіть керівна посада, кар’єрний ріст, – згадує ветеран. – Але мене тягнуло в Україну, де могили батьків, двоє старших братів… З Брянська доїхав до Ніжина й вирішив спробувати тут щастя пошукати, все-таки велике місто, не рідний райцентр. І мені пощастило: влаштувався на роботу у міськкомі, продовжував писати до місцевої газети, але й Бобровицю не забував. Надто тяжкою виявилася перша поїздка, бо довідався, що один брат загинув, а другий помер від тяжкої хвороби. Тож і відпало бажання повернутися додому. У Ніжині і війна мене застала, але до серпня 1941 року продовжував працювати на старому місці, звідти й на фронт мобілізували. Тоді мені пішов уже дев’ятнадцятий рік.

Видно, тяжко було Григорію Йосиповичу згадувати той період життя, тому й невелику паузу зробив у розповіді. Потім зізнався, що ще важче виявилося в перші дні на передовій: непідготовленому для бойових дій, необстріляному, на ходу набувати досвіду війни з добре навченим і озброєним ворогом. Згадав, видно, один з найбільш пам’ятних випадків:

– В окопі нас накрили обстріли з німецьких самохідних гармат. Коли трохи вщухли, захотілося виглянути, але якось інтуїтивно й про безпеку не забув: спочатку підняв над головою саперну лопатку, по якій і дзенькнула та зрикошетила, здалося, куля, а, може, й осколок, бо недалеко щось вибухнуло. Після того рятівного для мене випадку я завжди тримав при собі лопатку, куди б не закидали мене воєнні дороги: у роту розвідників, старшиною батареї, у штаб полку після поранення, знову до зенітників…

Найдовше воював Григорій Свиридов у зенітній дивізії, яка почала свій бойовий шлях з оборони Воронезького авіаційного заводу, потім брала участь у звільненні від окупантів Харківської, Кіровоградської, Полтавської, Одеської області, Австрії, Угорщини, Румунії, Польщі. У перервах між боями вже досвідчений воїн не забував і про свою «любительську» журналістику, писав до окружних і дивізійних газет про відважних зенітників, артилеристів, кулеметників. Збирав інформацію й під ворожими обстрілами та бомбардуваннями – від них одержав у 1945 році й останню контузію, після якої був демобілізований.

Приїхав у рідну Бобровицю. З рідних тут залишилася серед живих двоюрідна сестра, котра радісно брата зустріла, а потім познайомила його з майбутньою дружиною Ніною, теж фронтовичкою. Вона брала участь у звільненні Бобровиччини від нацистів, потім у складі зенітного дивізіону охороняла небо від ворожих літаків. Зенітка стояла на пагорбі, який потім назвали Пагорбом Слави. Звідти був вистежений і збитий під Кобижчею німецький бомбардир.

З певних обставин Ніна Костянтинівна завершила бойовий шлях у Бобровиці, тут і роботу їй надали у будівельному відділі райвиконкому. Згодом фронтовичка привела сюди й свого обранця Григорія, поступилася йому своїм місцем роботи техніка-будівельника, а сама перейшла на інше.

Леонід Яковишин вітає Григорія Свиридова з Днем Перемоги (2017 р.)

– У будівельній галузі я ніколи не працював, – розповідав Григорій Йосипович. – Але у мої обов’язки не входило керування будівництвом певних об’єктів: я організовував роботу сільських будівельних бригад, які були в кожному колгоспі і займалися відбудовою зруйнованих колгоспних і житлових приміщень. Розподіляв їм будівельні матеріали, контролював використання. Після трьох місяців роботи техніком-будівельником мене призначили на іншу посаду – економіста-плановика. Довелося самотужки поглиблювати знання й досвід для цих обов’язків. Це потрібно було мені й для фахового написання в районну газету публікацій про відродження післявоєнних сіл і колгоспів. Ще й обласне радіо брало для ефіру цю мою інформацію. Протягом семи років я виконував основні й сількорівські обов’язки.

У 1953 році відділ колгоспного будівництва реорганізували у відділ капітального будівництва, де повинні були працювати фахові будівельники, оскільки й вимоги до їхньої роботи стали іншими. Та не залишився без роботи Григорій Свиридов: редактор районної газети Зінаїда Хуторна запросила активного сількора у штат редакції на посаду літпрацівника з виконанням й обов’язків коректора. Вкотре довелося самотужки поглиблювати знання уже з професійної журналістики. Зросли вимоги й до підготовки інформації для обласного радіо, де був офіційно призначений позаштатним кореспондентом.

Успішно подолав фронтовик і цю самоосвіту, ще й обов’язки сам собі розширив: виконувати роботу фотокора, і ще набагато складніші – за необхідності заміняти відповідального секретаря. Заодно навчився майстерно друкувати тексти на ручній машинці. Перед виходом на пенсію в 1983 році, Григорій Йосипович був єдиним у редакції, хто міг без машиністки друкувати газетні тексти, готувати їх для набору в друкарні – словом, «різноверстатник».

За 30 років професійної журналістики «самоучний» журналіст працював із різними редакторами, й з усіма спрацьовувався, також мав від них і відповідну підтримку.

Якось у присутності інструктора райкому партії висловив невдоволення тим, що друкарні забороняють у певні години вечора включати електродвигун друкарського верстата, щоб у квартирі першого секретаря райкому партії не знижувалася напруга (це ще до централізованої електрифікації). Тож газету друкувати доводиться серед ночі або в якісь інші години, що створювало певні труднощі як для друкарів, так і для журналістів. Про це критичне невдоволення Григорія Свиридова інструктор доніс «першому», щоб вислужитися перед ним і уникнути звільнення з роботи за негідні проступки.

Перший секретар відреагував належно: викликав на килим «критикана» і наказав писати заяву на звільнення. Григорій Свиридов не написав, тоді «хазяїн» району наказав редактору звільнити журналіста. Той не послухався – сказав, що немає підстав. Невдовзі редактор перевівся на роботу в Городню. Новому редактору в Бобровиці теж була дана відповідна команда, але вона також не була виконана. Зазнав тиску й третій редактор, але цьому пощастило: першого секретаря через промахи в роботі перевели в область на посаду голови обласного народного контролю, де він і завершив свою кар’єру.

Як видно з багатого журналістського досвіду Григорія Свиридова, «спрацьовуватися» з керівництвом, догоджати взамін на підтримку не означає в усьому годити й бути слухняним. Фронтовик заробляв таке ставлення до себе своєю працьовитістю, відповідальністю за доручені обов’язки й умінням працювати там, де погодився працювати. На такого працівника можна покластися, й він не підведе.

Тривалий час Григорій Йосипович очолював у редакції відділ сільського господарства, не маючи відповідної фахової освіти. Але він старанно й регулярно черпав знання із спеціальної літератури, в спілкуванні з фахівцями районного управління сільського господарства, з фахівцями колгоспів і радгоспів. Їздив і на ВДНГ України й навіть Союзу, у районі й області бував на різних семінарах. Це й допомогло фахово й аналітично писати про сільськогосподарське виробництво. Набуті самотужки знання з питань аграрного виробництва згодилися й для домашнього господарства.

Вийшовши на пенсію, журналіст перетворив присадибну ділянку на дослідну, на якій вирощував кращі сорти картоплі та іншої городини, розводив породистих кролів тощо. Не переставав займатися домашним господарством і після того, як поховав вірну супутницю життя Ніну Костянтинівну. Звісно, жити на самоті важче й скорботно, але сил додає пам'ять про кохану дружину, яку ніким не замінив.

В останні роки здоров’я частенько підводить, але ветеран не опускає рук, сам собі призначає фізичні вправи: стометрівку по двору, розминку рук і спини. Приймає і деякі ліки, призначені медиками.

Свій столітній ювілей бойовий ветеран вирішив відзначити не вдома, у тісному колі друзів, а в ресторані у центрі Бобровиці – буцімто на зло хворобам і рокам, що почали відлік другої сотні життя, жартівливо кажучи: мабуть, не даремно ж до дня його народження 12 квітня «примазався» і День космонавтики, оскільки і представникам цієї професії не соромно рівнятися на таких земних, трудових довговічно ветеранів.

Григорій ВОЙТОК