|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 16:24 | 02.02.2023

У Стольному діти вчилися і під час бойових дій

У Стольному діти вчилися і під час бойових дій

Під час бойових дій на Чернігівщині освітній процес у школах зупинився або перейшов у дистанційну форму. Проте в цей нелегкий час був один начальний заклад, який став місцем незламності, місцем психологічного відродження як для дітей, так і для їхніх батьків. У Стольному директорка школи і педагоги вирішили відкрити двері школи і проводили хоча й короткі, але звичні уроки. Було страшно, але в той час колектив розумів, що дітям потрібно відволікатися від жахів війни, і вони вийшли працювати, зробивши все, щоб подарувати спокій дітям.

«Звичайно, до війни ніхто не готувався. Ми навчалися до 24 лютого в звичайному режимі, – розповідає директорка Стольненської ЗОШ І-ІІІ ступенів Олена Миколаївна Шумейко. – Зранку 24-го я прокинулася від того, що чутно було, як десь щось вибухає. Перше, про що подумала, – що школа горить. Виглянула у вікно – я поряд тут живу – зі школою все було добре. З новин дізналася, що росія почала повномасштабне вторгнення. Зрозуміло, що до школи діти того дня не пішли.

Потім ми два тижні з учителями кожного дня приходили в школу просто поспілкуватися, обговорити новини. На той час багато в кого з педколективу діти були в Чернігові, і вони переживали за них. А так на роботу прийдемо – все ж таки в колективі трохи легше, ніж дома сидіти, то ми й ходили».

 

Вийшли на навчання

 

«Ми тижнів зо два так походили з учителями, і потрібно було вирішувати, як ми будемо навчатися, бо нам Міносвіти нічого конкретного не говорило, – розповідає директорка. – Спершу вийшли ми на дистанційне навчання, але ж зв’язок і Інтернет був дуже поганий, і з цим потрібно було щось робити. Навчатися так просто неможливо було. Ми ж були в такій зоні, що, дякувати Богу, російських військ і бойових дій тут не було. Просто чутно вибухи. А в селі на той час – це була середина березня – було дуже багато дітей. У школі своїх учнів 163, а ще поприїздили з Чернігова до нас внутрішньо переміщені, до дідусів і бабусь діток привезли. Ну дуже багато було дітей. І всі ці діти, та й дорослі також, сиділи вдома в очікуванні – що далі».

Щоб хоч якось допомогти дітям справитися з тяготою війни, Олена Миколаївна вирішує, що вони викладатимуть по декілька уроків для тих учнів, які захочуть прийти до школи.

«Знаєте, пішло загострення велике, люди в паніці, діти також. Особливо ті, що приїхали з Чернігова, з-під обстрілів, – продовжує директорка. – І ми вирішуємо вийти на очне навчання з 14 березня. Я не знала тоді, чи правильно ми робимо, чи ні, бо єдиного очевидного рішення на той момент не було. Я досі не знаю, чи правильно ми зробили. Але мені здалося, що якщо ми вийдемо хоча б на дві години в школу, то буде легше і дорослим, і дітям. І ми вийшли».

 

Дітей було багато

 

Вчителі ризикнули, і були праві. Адже на той момент багатьом дітям не вистачало спілкування з ровесниками. Їм просто необхідно було забути хоч на деякий час ті події, які довелося пережити. І вчителі Стольненської школи зуміли відволікти дітей від війни.

«Я запропонувала розпочати очне навчання, вчителі мене підтримали, і діти прийшли. Багато прийшло: усі наші плюс ще 150 дітей з Чернігова, які на той час проживали в Стольному, – згадує Олена Миколаївна. – Я пам’ятаю, як заходила в класи, а там було по 30 і більше учнів. І щоб усім було комфортно і всі поміщалися, ми поділили дітей на дві групи: один день одна група приходила на навчання до школи, а інша вчилася дистанційно, на наступний день – навпаки. Уроки тривали по 30 хвилин, перерва – 5 хвилин. Загалом проводили лише чотири уроки на день з основних предметів, як-от математика, українська мова, література, фізика, алгебра, геометрія».

До школи більшість дітей приходили з батьками. Працівники школи не забороняли їм лишатися у приміщенні.

«Батьки чекали на дітей у коридорах. Адже все довкола бахкало, вибухало, і це все було чутно, – говорить директорка. – Звичайно, батьки боялися за дітей. І ми їх розуміємо. Тож поставили лавки у коридорах, щоб зручніше було чекати. До речі, ці лавки прижилися і так і лишилися в коридорах».

 

Машину курей переробили

 

Коли на птахофабриці в Березному почалися проблеми, то вони роздавали курей безкоштовно. Привозили птицю і в Стольне.

«Пам’ятаю, десь наприкінці березня нам привезли курей з Березного, там на птахофабриці зникло світло, і вони тих курей вирішили роздати людям. Спершу просто в село привозили – хто хотів, той брав. У терцентр привозили, – розповідає Олена Миколаївна. – А потім наш староста домовився, і нам у школу привезли тих курей, щоб переробити їх на тушонку для військових. Всі працівники школи вийшли на роботу. Нам привезли цілу машину тих курей, і ми з учителями їх тут потрошили. Пам’ятаю, холодно було на вулиці, а ми тих курей щипали на шкільному подвір’ї. Руки мерзнуть, пір’я повно, а там і маленькі кури, і великі. Усю роботу поділили на «цехи»: хтось щипав, хтось рубав, смалив, хтось мив. Потім вже варили тушонку і староста возив її передавати на фронт».

Загалом під час бойових дій стольненці об’єдналися і допомагали одне одному, хто чим міг, а ще й устигали військовим щось передавати.

«У лютому в селі була створена група, яку зробив в вайбері наш староста, і люди писали там про свої потреби, – говорить директор. – Адже в магазинах нічого не лишилося. Розібрали навіть те, що ніколи ніхто не брав. Тому ділилися всім: від сірників до продуктів».

 

Діти були виснажені психологічно

 

«Перший день, коли ми вийшли на роботу в березні, підійшла до мене одна вчителька і питає: «А що мені робити, щоб не розплакатися перед дітками?». Я їй сказала зібратися, бо ми не маємо права дати слабину перед дітьми, які і так налякані всім тим, що відбувається довкола, – розповідає пані Олена. – До нас тоді на навчання прийшли чимало діток, які тікали з Чернігова під обстрілами. Один хлопчик був – у них квартиру зруйновано, потім рашисти розбили іншу квартиру, в якій вони ховалися, і батькам з дитиною довелося під обстрілами виїздити з міста. Шлях був дуже важкий, дитині довелося не лише чути ворожі канонади, але й бачити тіла загиблих. І це дитина, яка ходить у другий клас! Пам’ятаю, я зайшла до них у клас, а він так плакав… Я забрала його до себе в кабінет, і ми з ним говорили, а потім дозволила йому малювати все, що він захоче. І цей хлопчик написав на папері: «Путін Х*ЙЛО». Уявляєте, навіть такі маленькі діти ненавидять росію разом з її диктатором! Та потім хлопчик виговорився і йому полегшало.

Одна сім’я була з Киїнки. Їхній дім зруйнували, вони переїхали в Чернігів до брата, на окраїну – росіяни і той будинок знищили, і потім родина перебралася в будинок біля 18-ї школи – і там приліт. А потім їхали з Чернігова під обстрілами… І таких історій було десятки. Неможливо уявити, що тим людям довелося пережити.

Діти були дуже злякані, особливо це проявлялося при звуках вибухів. Наші, місцеві, чули вибухи далеко, але вони не бачили наслідків бойових дій, вони, слава Богу, не бачили того, що пережили дітки в Чернігові. І, звичайно, психологічний стан у дітей, які разом з батьками тікали від війни, був значно гірший за наших. Та потроху ці діти почали відходити, навчання ніби повертало їх в нормальне життя і хоч на півдня вони забували про війну. Я вважаю, що це найголовніше. До нас на навчання дітей навіть з сусідніх сіл велосипедами привозили. Батьки хотіло, щоб ті в школі відволікалися від війни. Мені здається, що на той час наша школа стала якимось промінням сонця в цій страшній темряві війни. Для дітей так точно.».

 

Діти вчилися до літа

 

«Знаєте, коли було багато дітей у класі, було набагато цікавіше їх навчати, адже є конкуренція. І вона була шалена серед дітей, – говорить директор. – Це спонукає до навчання. Так, до кінця навчального року ми навчали усіх цих школярів. Влітку майже всі приїжджі діти повернулися додому. Зараз 12 ВПО лишилося, – розповідає директор. – Почали займатися укриттям. Аня Полова, наша колишня учениця, допомогла грошима – вона у Польщі живе зараз. Так, з її допомогою купили біотуалети, бокси для води, освітлення зробили, щоб діти могли в школу ходити. Адже вже була вимога – обладнане укриття. Тому ми намагалися зробити все, щоб у вересні діти вийшли на навчання. Наша школа взагалі на дистанційці була лише декілька років тому, коли вся країна вчилася онлайн через коронавірус. Потім же ввесь педколектив зробив щеплення, і ми ходили до школи».

Діти люблять цю школу, люблять своїх вчителів, і особливо директора. Поки ми йдемо коридорами школи, до Олени Миколаївни ввесь час підбігають діти, обіймають і йдуть далі. Директорка лагідно посміхається і міцно обіймає їх у відповідь.

«Ми обіймаємося і заряджаємося енергією, – говорить Олена Миколаївна. – Я люблю всіх своїх учнів, вони всі у нас найкращі. І якщо хочуть обійнятися, то в нас це не проблема. Я хочу, щоб вони мене не боялися, а щоб довіряли».

 

Вся школа – волонтери

 

Учні і вчителі Стольненської школи, як, власне, і самі жителі села Стольне, підтримують наших військових на фронті як можуть. Під час блокади Чернігова тут готували їжу, робили маскувальні сітки, збирали необхідні речі і всіма можливими і неможливими способами передавали на передову військовим. Не зупиняються й зараз, коли ворога вигнали з Чернігівщини, бо вважають це своїм обов’язком. До речі, вчитель математики Олексій Миколайович Ситий ще 24 лютого пішов боронити Чернігівщину, а зараз воює на найгарячішому, Бахмутському напрямку.

11kl

Одинадцятикласники першими почали допомагати ЗСУ

 

«З 2015 року у нашій школі постійно проходять ярмарки, на яких ми збираємо кошти для військових, – розповідає директор. – Танцювальний колектив і дітки, які співають, їздили по громаді, давали концерти і збирали хлопцям гроші.

Зараз теж не припиняють таку волонтерську діяльність. Більше того, зараз це все сприймається по-іншому – як наш обов’язок. Ми повинні допомагати армії, і діти це усвідомлюють навіть більше, ніж дорослі. Я бачу, що діти помінялися, їх світогляд перевернувся. Як би це гірко не звучало, але, на мою думку, війна не потрібна була в плані тих жертв, втрат і руйнувань, але для усвідомлення того, що ми українці, що ми нація, – вона була необхідна».

Сьогодні учні школи пишуть військовим листи, малюють для них. Діти дуже талановиті, співають, танцюють, проводять благодійні концерти.

1amskool

«На ярмарку у серпні-вересні діти разом з вчителями та батьками, які допомагали випікати смаколики, назбирали понад 20 тисяч гривень. Хлопці з 5 класу зробили блокпост на в’їзді до села. Назбирали там дві тисячі гривень і принесли мені. А на Святого Миколая ми збирали подарунки для військових і передавали через наших волонтерів Тетяну та Івана Ситих. То діти стільки всього наприносили: батончики, труси, шкарпетки, сало, закрутки – все несли у школу», – говорить директор.

 

Кожен на своєму фронті – супербоєць!

 

«Можна бути професіоналом, робити все по закону і по правилах, але, як показує час, дуже часто правила не відповідають реаліям. Написано, що правильно так, але життя показує, що треба робити інакше. І я думаю, що настав той час, коли ми маємо брати на себе відповідальність і робити так, бо по-іншому просто не може бути. У нас дуже дружний колектив. Я ними безмежно пишаюсь, щиро їх люблю і поважаю! Вони на своєму фронті роблять все, і навіть більше! – говорить Олена Миколаївна. – Ми не мали досвіду життя в такій екстремальній ситуації, як війна. Але пам’ятаю, як казала бабуся: «Усе можна пережити, аби тільки війни не було» І зараз я розумію ці слова! Зараз кожен українець від великого до малого розуміє їх. І ми будемо робити вже можливе на своєму фронті, щоб допомогти якнайшвидше наблизити перемогу!»

 

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото Миколи Тищенка

Схожі матеріали (за тегом)