Але чи справді всі українці, як один, такими стали? На це запитання й почув оте «не на часі» розбиратися з перефарбованими «патріотами», корупціонерами й казнокрадами. Головне – перемогти зовнішнього ворога, очистити рідну землю від путінських окупантів.

Неможливо з цим не погодитись, ще й сказане з батьківським піклуванням про тих, хто на передовій мужньо воює за незалежну Вітчизну. Для досвідченого кадрового українського офіцера всі бійці – як рідні діти. Тож і піклування про них, батьківська гордість за них – першочерговий пріоритет.

До того ж, і рівнятися є на кого. Якось почитав, що Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний тримає в кабінеті портрет Геннадія Воробйова, командувача Сухопутними військами ЗСУ (2009-2014 рр.), який є прикладом батьківського ставлення до воїнів, генерал старався всім допомогти, хоча й самому було важко. Підлеглі дивувалися тим, що командувач Сухопутними військами в ті роки тримав у пам’яті, здавалося, всіх офіцерів і навіть багатьох солдатів, передусім тих, котрим потрібна була якась допомога.

Про таке піклування про бійців говорив і бойовий командир вже широкомасштабної війни. З ним погоджувався й дещо молодший бойовий майор. І вели мову не стільки про певні героїчні наступи на передовій, як про батьківське ставлення командирів до підлеглих, особливо на пекельних ділянках фронту.

Приємно, з почуттям гордості почув, що серед таких командирів є і добре відомий мені земляк, старший лейтенант – на жаль, не рекомендовано зараз називати його прізвище і показувати фото. Але, вважаю, в недалекому майбутньому Бобровиччина вочевидь побачить земляка-героя, який і воює хоробро, й водночас піклується по-батьківськи про своїх бійців. Хоча багато з них – його ровесники.

Цей молодий офіцер був на передовій і в 2014-15 роках. Проте ні він, ні його рідні не хизувалися й не хизуються героїзмом мужнього командира. І тепер не сидять у соцмережі, не до цього їм, бо рідний воїн знаходиться в самому пеклі – під Бахмутом. Розповідали й про те, що він, обстріляний в боях, не одного бійця уберіг від загибелі, ризикуючи й власним життям. Про таке ставлення молодшого командира до підлеглих розповіли старші командири.

Перед цим чув від них героїчну характеристику й на старшого стрільця Дмитра Литвина, якого похоронили в Бобровиці 14 грудня: сміливий, молодцюватий, завжди готовий кинутися на допомогу бойовому товаришу. Тож багато побратимів приїхало проводжати його в останню дорогу. На війну Дмитро пішов разом із батьком Миколою Івановичем 24 лютого 2022 року. Батько мав військову підготовку початку 90-х, а Дмитро проходив службу в 2017-19 роках, за цивільним фахом будівельник, а в армії став класним снайпером, ще й неабияким відчайдухом.

Зупинюся на ще одному прикладі фронтового братства і допомоги від друзів з тилу. Працівник товариства «Земля і воля», перебуваючи у черговій відпустці, взявся відремонтувати мікроавтобус з передової. На цій автівці син його кума вивіз з поля бою 35 поранених бійців, але під час останньої поїздки сам загинув. Похоронили мужнього воїна на Алеї Слави у Броварах. Врятовані поранені за свої кошти споруджують побратиму пам’ятник. А товариш його батька взявся з друзями відремонтувати легендарний мікроавтобус і пошкоджену «бойову» «Ниву». Обидва транспортні засоби вже повернули на фронт, добровільні ремонтники особисто доставляли автомашини бійцям. І навколо цих вчинків ніякої героїзації в соцмережі, на цьому «полі бою» воюють здебільшого «диванні сміливці й всезнаючі експерти».

Свого часу до них звернувся і Головнокомандувач Валерій Залужний, щоб поменше язиками тріпались. Мовляв, на передовій він не бачить ні самих «диванних бійців», ні їхніх дітей. Це звернення адресоване як столичним «всезнайкам», так і місцевим. Правда, місцеві своїми довгими язиками і на диванах «воюють» не так запекло з путіним, як з тими співвітчизниками, що працюють реально на зміцнення обороноздатності України, цю боротьбу замовляють соцмережевим холуям багаті їхні хазяї. Бо вмілі й соціально відповідальні аграрні й промислові виробничники заважають їм верховодити в громадах, наживатися на бюджеті, чужими руками сформованому. А ще краще, якби довгоязикі служаки допомогли їм прибрати до рук успішні виробництва. Ні, не для подальшого розвитку, вони на це не здатні, а для збагачення на готовому чужому. Що тисячі трудівників залишаться без роботи, а державна казна без багатомільйонних надходжень – їм по барабану. Не хвилює внутрішніх руйначів і така державна економічна скрута: економіст Олег Пендзин заявив, що Україна втратила 5 мільйонів робочих місць (1/3 ринку праці), 32% ВВП, населення втратило 25% реальних доходів. Ще гірша фінансова ситуація прогнозується на 2023 рік: 1,3 трильйона гривень доходів і вдвічі більше витрат, А блогерні недоучки воюють за те, щоб було ще гірше у вітчизняній економіці, бо цього хочуть їхні хазяї-казнокради.

І це не сьогоднішня суспільна хвороба, про лікування якої вже протягом століття нашої історії чуємо від різнокольорових лідерів та їхньої вірнопродажної челяді: «Не на часі». А простолюд: «Може, так і треба?». Не даремно ж відомий публіцист Володимир Черняк прорік: «Бажаючих бути обманутими зупинити неможливо». Тут і граблі не допомагають: потерли гулю на лобі, і для наступної лоба підставляємо. А наука на власних й чужих помилках «не на часі»?

Протягом сімдесяти років галопом летіли в примарний комунізм, не помічаючи за собою багатомільйонних втрат співвітчизників від громадянської війни, розкуркулень, голодоморів, сталінських репресій, небувалої в історії людства жертовної війни, не помічаючи «рідну» національну наволоч, яка сприяла цим бідам, брала участь у їхніх розгулах і звірячих нищеннях свого народу. «Не на часі» була боротьба й з тими, хто швидко перефарбувався в демократів, натягнувши на себе вишиванки. Для багатьох із них незалежність, що впала на Україну з неба, була не для розбудови держави і підняття соціальних стандартів для простолюду, а для того, щоб незалежно від Москви розграбовувати вітчизняну економіку і привласнювати землю з її надрами.

Ще в першому десятилітті Незалежності справжні патріоти попереджали суспільство: «Лідери і їхні прихвосні так служать Вітчизні, що народу вже нічого не залишається».

Хоч історія свідчить, що в середині 1970-х Україна досягла такого життєвого рівня населення, що поступалася лише республікам Прибалтики, і до своєї незалежності підійшла з найкращими стартовими можливостями. Німецькі економісти прогнозували швидке входження України в коло найрозвиненіших країн світу. Чому ж незалежна, багатюща на всі ресурси країна не перетворилася на світового гравця, регіонального геополітичного лідера із потужною економікою, високим життєвим рівнем населення?

Не на часі було цим займатися? Тож і дійшли до європейського, якщо не світового, лідерства з корупції й казнокрадства. А що творилося у Верховній Раді? «Правильні» коаліції створювалися і продажно розвалювалися, виборчі округи за гречку та інші подачки купувалися. У довоєнні часи увесь цивілізований світ великим пальцем на це нам вказував. Вітчизняні вчені-державники наголошували: «Ніхто не збудує нам суверенну державу, окрім нас самих». Тепер найстрашніше: «Змій-Горинич» прилітає з кремля вогненними довгими язиками українців «звільняти», збудоване роками руйнувати, життя в дітей і їхніх батьків забирати. Незалежна ж за 30 років так «перетворювалася в геополітичного лідера із потужною економікою», що якби не світові партнери, то й захищатися не було б чим. За 30 років незалежності вітчизняні, швидко «омільйонені» «патріоти» не усвідомили просту народну мудрість ще від філософа Сковороди: «Коли маєш удосталь, скажи «Досить!» Втім, «демократичній» владі й нам, джерелам влади, не на часі сказати їм: «Досить зажиратися, про державу подбайте в ці страшні часи». Тож і маємо те, що маємо: дітки збирають пожертву на армію, а деяким слідчим і суддям, певно, вигідніше труснути з кишені мільярдера у свою кишеню? Ніхто не помітить, бо помічати це «не на часі!»

Днями одержав електронного листа з проханням допомогти столичним журналістам придбати генератори, інші енергетичні прилади, оскільки в Києві страшна ситуація з електрикою, теплом і водою. Про це відомо на увесь світ, і допомога звідти надходить, і столичні журналісти в біді. Але надання допомоги столичним колегам переадресую на їх самих: прийдіть 28 грудня о 10-й ранку до Дарницького районного суду, де з 2014 року розглядається справа у звинуваченні колишнього першого заступника голови Нацбанку і голови Аграрного Фонду, в ході діяльності яких зникли кудись 2 мільярди 69 мільйонів народом зароблених грошей. Прокуратура і суд не добилися від них за вісім років повернення цих мільярдів, які замість аграрного призначення були перегнані в ненадійний банк Курченка і «побігли» вслід за банкіром-втікачем. Раніше столичним журналістам, видно, було не на часі проводити журналістські розслідування розкрадання державних мільярдів, тож тепер, коли самі потрапили в скруту, може, побудете хоч на одному судовому засіданні і створите гучний, європейський резонанс, від якого бодай якась вкрадена сума буде повернута воюючій державі? Зрештою, попросите грошей на генератори у мільярдерів-фігурантів судової справи й не будете звертатися за пожертвою до збіднілого на чверть простолюду.

З приводу таких казнокрадних історій, які навіть для журналістів «не на часі», згадуються з гіркотою на душі слова Ліни Костенко: «Коханий мій рідний народе, Ти збудешся врешті, чи ні?!» А як щипуче зараз звучить й ця її гірка правда:

«Боролись ми, боролись наші предки,

Вже наших втрат неміряне число.

А знов свободу починай з абетки,

А знову скрізь те саме, що було».

Дослухатися до мудрості справжніх синів і дочок України заважають тихо помішані й продажні соцмережеві блогери, що запудрюють народу мозки своєю ідіотією й політичною дурістю на замовлення зажерливих «роботодавців». І так стараються, що не помічають свій дурний розум, коли він вилазить на поверхню як в боротьбі проти вітчизняних умілих творців вітчизняної економіки й добросовісних платників податків, так і в поширенні «патріотичної» ідеологічної ідіотії. Якось прочитав у соцмережі коментар Наталії Потапенко, яка так високо злетіла своїм «розумом», що ототожнила пророчі думки Ліни Костенко з цитатами Маркса і Енгельса, ще й приплівши сюди соцреалізм.

Далекоглядні, безсмертні висловлювання Ліни Костенко відомі по всьому світу. Недавно українську поетесу вшановувала й нагороджувала Франція. А про таких, як «видатна» блогерка, давно гласить народна мудрість: «Гострий язик – дарування, довгий язик – покарання». І коли вже Господь зніме з українців це покарання? От якби відбулося це Господнє звільнення ще до звільнення Вітчизни від зовнішніх окупантів. Бо й після головної Перемоги вкотре може прозвучати фраза: «Не на часі очищати суспільство від внутрішніх паскуд». Тоді знову доведеться згадувати Ліну Костенко: «У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років, а вона та сама». Про роль у цьому «не на часі» української журналістики розкажуть блогери з довгими язиками, вони верх беруть над професійними журналістами, гучний резонанс роблять навколо свого брехливого паскудства, чим і на прожиття заробляють. А зміцнювати обороноздатність Вітчизни і воювати на передовій – то завдання для інших, які справно виконують свої священні обов’язки. І ніколи не говорять, що це «не на часі».

Григорій ВОЙТОК