|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 20:31 | 05.21.2024

«Хочу жити довго у вільній та щасливій Україні!»

«Хочу жити довго у вільній та щасливій Україні!»

35-літній старший сержант Євген Смага (позивний «Сем») пішов на війну з рашистами добровольцем.

Окупанти нещадно обстрілювали Новоселівку, котру захищали наші бійці. Однак трикляті вороги отримали гідну відсіч від звитяжних українців. На цій війні Євген втратив ногу, та мужній боєць ходить на протезі і, з Божою поміччю, хоче жити довго у вільній і щасливій Україні, в своєму рідному Чернігові. Попри все пережите, він сповнений віри, надії та любові!

 

– Пане Євгене, знаю, що Ви – наш земляк.

– Так, я народився в Чернігові, який з дитинства люблю від усієї душі. Адже наше місто – прекрасне та неповторне! Тато працював водієм автобусів, а матуся – техніком-лаборантом. Тепер мої батьки – на заслуженому відпочинку. Я закінчив Чернігівський радіомеханічний технікум – за фахом ремонт автомобілів і двигунів, а також – Київський університет менеджменту освіти.

У 2006-му мене призвали в Збройні Сили України – на строкову службу. Служив у Донецьку. І одного дня до нас приїхав представник військової частини, щиро поспілкувався та звернувся з цікавою пропозицією – служити за контрактом в Києві, охороняти посольства й консульства. Я погодився. Батько завжди мріяв, щоб я став військовим…

Він свого часу служив у Німеччині, і йому пропонували залишитися в армії. Але, коли тато повернувся додому й рідні лише дізналися про це, почали плакати і просити залишитися вдома, адже Німеччина – надто далеко, а вони за ним уже дуже скучили. Отак сердечно поплакали дідусь із бабусею, й таки вмовили! Батько залишився жити та працювати в Чернігові, він любив свою роботу водія і пишався нею…

Ніби й не шкодував про своє рішення, про такий життєвий вибір, однак час від часу згадував про службу в Німеччині з ностальгією. «От, – казав, – якби зараз я міг повернутися в той час, то, можливо, із задоволенням служив би далі. Тому й тобі, синку, щиро раджу – якщо матимеш нагоду стати військовим, не втрачай її».

– І Ви залишилися в армії?

– Ні, відверто кажучи, мені та служба не надто сподобалася. Власне, люблю дисципліну, не терплю безладу. У мене завжди все чітко розкладене по поличках. Але Ви ж пам’ятаєте, як тоді наші українські можновладці ставилися до війська? Армію увесь час недолуго скорочували, розвалювали, а воякам платили просто мізерні гроші, за які було складно прожити. От і виходило, що роботи – багато, а зарплати – катма. Мені ледь вистачало коштів на харчі та житло, яке я винаймав. Тому повернувся до Чернігова і став водієм…

– Продовжили справу свого тата!

– Рідні допомогли мені придбати вантажний автобус, і я розвозив вантажі – до Києва, на Сумщину, Черкащину та, звісно, по всій Чернігівщині. Одружився, нині у мене двоє чудових дітлахів – донечка-школярка та син, який ходить у дитсадок. Дружина працює продавцем. Згодом я зайнявся пасажирськими перевезеннями…

– Тобто у Вас все було добре, і раптом – повномасштабна війна!

– 24 лютого я був у Києві, ми там орендували житло з колегою. Він – старший чоловік, воював в Афгані. Тож колега прокинувся трохи раніше і тормосить мене: «Женю, війна, ракетні обстріли, вибухи!» Потім ми роз’їхалися – я повіз людей до Семенівки. А це ж – буквально 20 кілометрів до кордону… І о 12-й нарвався на колону рашистів – близько ста одиниць техніки: танки, БТР, САУ, бензовози! А у мене – близько 15 пасажирів, і я цілком відповідаю за їхню безпеку.

Втім, пощастило – розвернувся й заїхав у найближче село. Ясно, що треба було добиратися туди манівцями. Втім, пасажири заходилися дзвонити своїм близьким, і ті невдовзі приїхали по них та розвезли додому, – всі благополучно добралися. Бо якби автобус поїхав полем по такій погоді, ми просто б застрягли, і ніхто б нас звідти не витягнув. А так – Богу дякувати, обійшлося…

Душа у мене заспокоїлася, тож вирушив до Чернігова. Однак тримав однією рукою кермо, а іншою – телефон…

– Рідні непокоїлися!

– Авжеж, звісно. Тим більше, ось-ось мали підірвати Сновський міст, і треба було встигнути, проскочити, доки ще була така можливість. І я встигнув – о пів на другу проїхав, а невдовзі моста вже не було!

Вдома батьки спочатку говорили, що варто виїхати кудись у село... Але я не погодився. Чому це я повинен утікати зі своєї землі від якихось орків?! Тому тато з мамою теж вирішили залишитися. Сестра саме була за кордоном, на заробітках у Чехії, то й мешкає поки там. А дружина моя – родом із Прилук, там – її близькі, от вона й вирушила з нашою малечею до рідні. Вони й досі там, і у них – все гаразд, тож і мені так спокійніше.

– Тим часом, у Чернігові ставало все гарячіше – обстріли не вщухали...

– У будинок, де ми жили, було три прильоти! Серце стискалося від болю за зруйнований «Епіцентр»! Дізнався, що коїлося тоді в Олександрівці, де мешкали до війни батьки мого кума (вони дуже вчасно виїхали всією родиною), бо стався прямий приліт, і вщент згорів будинок – тільки недобитий димар і залишився на згарищі… Я в перші дні нарахував понад 40 прильотів по оселях. Пам’ятаю, що від 14-поверхового будинку навпроти «Епіцентру» лише половина лишилася, де ще жили люди, решта була геть зруйнована! Розбалакалися відверто з сусідом, і я сказав, що хочу піти до військкомату, щоб захищати рідне місто. Він у відповідь: «А я це ж саме хотів тобі запропонувати».

– І Ви пішли на війну!

– Спочатку я хотів записатися до територіальної оборони, але нашу автівку зі стоянки забрати не вдалося – лишилася за колючим дротом, адже туди нікого не впускали. До тероборони було далеченько добиратися. Тому почимчикував пішки у військкомат. Це – ближче, якщо йти з вулиці Бєлова, де мешкають мої батьки, чи з Доценка, де знаходиться моє житло… У військкоматі була вже черга бажаючих боронити Чернігівщину. Нас записали, мобілізували, видали зброю, спальники, каремати (навіжені обстріли тривали), і ми виїхали на позицію в Новоселівку.

Чесно кажучи, спальників на всіх не вистачило, тому перша ніч була дуже холодною. Там знаходився бліндаж з перекриттям – шість на десять метрів… Тож ми підготували все, щоб розміститися, обладнати це своє помешкання. Командир привіз продукти, спальники – тепер вистачило всім. Він – людина вже досвідчена, бойовий офіцер – запевнив: «Хлопці, чим глибше окопаєтеся, тим живіші будете». Допоміг нам вибрати позиції. Але було важко – кружляли ворожі безпілотники, а з наступного дня по нас почали гатити – з мінометів, танків… Тому ми копали не всі гуртом: одні 3-4 години копають без перекуру, а потім – інші.

– Знаю, що в Новоселівці наші бійці, попри все, воювали відчайдушно. Хоч були і жорстокі авіаудари...

– Ми воювали, трималися, як могли, бо за нами – Чернігів! Так, пам’ятаю перший авіаудар. Ми з побратимом вночі стояли на посту. І раптом почувся гул… Побратим був в АТО, досвідченіший, а зі мною – вперше отаке. Тож він мене – за плече і в бліндаж. Секунд п’ять пройшло, ворожий літак розвернувся й випустив дві ракети… За 25 метрів спалахнула така яскрава заграва, що стало видно, немов удень! Вибуховою хвилею ми шкереберть прокотилися, як пушинки, метрів п’ять, хоча на кожному – по 30 кілограмів всякого спорядження. А літак розвернувся і випустив ще дві ракети – буквально за сім метрів від нашого бліндажа, а потім – ще дві. Тобто він зробив три кола і випустив шість ракет. Але тоді все обійшлося, пощастило!

І от 14 березня (після обіду, тільки-но перекусили) – один обстріл за іншим, і дуже щільно по нам рашисти гатили… Спустилися в бліндаж і розосередилися. Втім, орки таки влучили з міномета якраз у місце, де ми з бойовими побратимами перебували вп’ятьох. Двоє бійців загинули одразу, а трьох поранили, але ще один хлопець через два з половиною місяці все-таки помер у лікарні. А ми з приятелем Ігорем вижили. Хоча однією міною і мені, і йому відірвало ліву ногу! Також нас ще й присипало там…

smagapobra

З бойовим побратимом Олександром Вовком

 

– Щиро співчуваю, Женю. І що було потім?

– Я очуняв – обличчя посічене, кров’ю залило очі… Ще, звісно, нічого щодо своєї лівої ноги не зрозумів. Спробував виборсатися сам, однак присипало міцно! Однак побратими відкопали, надали першу медичну допомогу.

– Уявляю Ваш стан!

– Думаю, моїм бойовим побратимам, які відкопували нас з Ігорем, було ще важче – психологічно. Однак вони впоралися. Недаремно ж кажуть: легше йти на війну, ніж проводжати. Так і в цьому випадку, адже найважче на війні – втрачати своїх побратимів.

– Я брав інтерв’ю у чотирьох відважних жінок, військових медиків, котрі рятували поранених бійців та мешканців, витягуючи людей із-під завалів, зокрема після ракетних ударів, надавали їм першу допомогу та евакуювали до шпиталю й лікарень. Вони таке про це розповідали... Ще подумав – оце справжні героїні!

– Коли мене вантажили в авто, встиг сказати хлопцям, щоб витягли у мене з кишені дві гранати, бо їм вони тепер потрібніші. А потім були операції в обласній лікарні. Спочатку 14 березня – ампутація ноги, а 20 березня – реампутація... Після першої операції хірург запитав у мене: «Ви ж будете протезуватися?» Я відповів: «Так, звісно, хочу навчитися ходити на протезі». І лікар пояснив, що для цього конче потрібна ще одна операція: треба ампутувати колінну чашечку, трохи вище коліна, аби потім можна було протез прилаштувати до ноги. Я, одразу ж, навіть не вагаючись, погодився.

– Обласну лікарню також шалено обстрілювали – наша журналістка Марія Пучинець розповіла читачам газети «Чернігівщина» про героїзм медиків, котрі врятували багатьох бійців і жителів у таких складних умовах.

– Так, цілком згоден – це герої! Я в палаті лежав біля вікна і бачив обстріли – щільненько лягало… Вони тоді навіть їжу для нас готували на багаттях!

Коли загарбники звідси втекли, 2 квітня мене перевезли до Чернігівського військового госпіталю. А далі – до центрального шпиталю в Києві. Там мені ще зробили одну операцію – на носі, бо на війні вибуховою хвилею мені пошкодило носову перегородку – не міг дихати…

Потім була Вінниця, де знаходиться відомий науково-дослідний Інститут реабілітації людей з інвалідністю ім. М. Пирогова. Лікували. А згодом відправили мене у Немирів, це – теж на Вінниччині, для людей з обмеженими можливостями, – я проходив там реабілітацію… Познайомився з Олександром Вовком, киянином, котрий захищав Макарів. Відтоді ми дружимо, спілкуємося та підтримуємо один одного. Олександр – прекрасна та мужня людина! Ми з ним разом побували і на фотовиставці «Незламна Україна» в Києві.

Також я дружу з Ігорем, який разом зі мною отримав поранення на війні – в Новоселівці. Він зараз лікується в Німеччині. Власне, ніхто так не зрозуміє тебе, як друг, котрий пережив те ж саме, що й ти. Я познайомився з батьками Ігоря. Ми з ним у Чернігові зустрілися за кавою. Також їздили на кладовище, де поховані наші бойові побратими, котрі тоді загинули в Новоселівці.

– А де Вам поставили протез?

– У Києві. Можна було їхати за кордон, але тоді назбиралася черга з таких постраждалих наших бійців, а надто зволікати, чекати було не варто. Втім, чесно кажучи, я задоволений протезом. Навчився ходити, що надзвичайно важливо для мене. Взагалі, я зовсім не шкодую, що виконав свій обов’язок, захищав Україну.

– Бачу, Ви не впадаєте у відчай.

– На все – воля Божа! Все-таки залишився живим – і це вже добре… Я з самого початку, після такого поранення та ампутації, попри все, налаштований на позитив, не опускаю руки. Постійно дуже підтримують мене й рідні – дружина, діти, батьки. Підтримують друзі, мої бойові побратими. Тож я ні в якому разі не відчуваю себе самотнім. Запевняю вас – усе гаразд! Хочу, з Божою поміччю, жити довго – у вільній і щасливій Україні, в рідному Чернігові. Мрію про онуків. Маю бажання працювати, бути корисним своїй державі, жити не для себе, а для людей.

– Вірите, що Україна розквітне, вступить у перспективі в НАТО та ЄС?

– Впевнений у нашій Перемозі над ворогами. Вірю, що Україна та Чернігів цілком відродяться та розквітнуть. Ми відбудуємо всі зруйновані міста і села. Все буде добре. А ось на росію чекають дуже важкі часи – розплата за всі їхні скоєні злочини та звірства неодмінно настане. Ми не кликали цю орду «асвабадітєлєй». Адже чудово жили і без них, а після Перемоги житимемо ще краще. Бог – з нами, з Україною!

Знаєте, тепер наші люди дуже сильно об’єдналися! Бійці, волонтери, жителі. Я, наприклад, раніше лише, між іншим, вітався з сусідами. А зараз я їх усіх знаю, бо вони багато пережили, і ми разом вболіваємо за ЗСУ, рідну державу. Навіть діти збирають кошти для Збройних Сил України – вони співають, виготовляють різні іграшки… Це – мене розчулює і вражає!

Поки всі ми перебуваємо у великій напрузі – переживаємо та з нетерпінням чекаємо буквально кожної позитивної звістки з фронту про успіхи наших ЗСУ. Тому дуже хочеться, щоби нарешті настала благодатна тиша, люди зітхнули з полегшенням і відпочили душею від усіх пережитих страшних потрясінь. Втім, я впевнений, що так і станеться. Адже це – наша земля, а всі ті бандити, котрі сюди приповзли зі своєю зброєю, – підлі, прокляті зайди, які горітимуть у пеклі!

– Ви – віруюча людина?

– Так, хоча знаю лише одну молитву – «Отче наш»… Без віри не можна жити, тим більше, на війні. Долю свою не кляну. Що сталося – те сталося, а тепер потрібно жити далі і знайти себе в нових умовах. Власне, я до цього ставлюся як до випробування, котре треба гідно пройти, не скиглити, а нормально та активно жити до кінця, боротися. Пересилити свій страх. Бо коли хтось говорить, що він не боїться війни, – це лукавство. Страшно всім, навіть професійним військовим. І коли вибухає ракета – це жахливе видовище! Але найголовніше – здолати свій страх. Бути мужнім – і не лише на словах, а й на ділі, в нашому непростому житті, на цій війні. Кожен із нас має зараз робити все можливе не для себе, а для нашої Перемоги, тоді вистоїмо і все буде гаразд.

Зараз я хочу спробувати свої сили – взяти участь у відомих міжнародних змаганнях за кордоном – це «Warrior games» та «Invictus games». Під час свого навчання в технікумі, я займався спортом – пауерліфтингом. Потім за справами просто не мав на це вільного часу… А зараз – тренуюся. Планую, якщо пройду відбір, взяти участь у цих престижних змаганнях для бійців, котрі отримали такі поранення. Це – хобі, захоплення, яке мене надихає. Хочу випробувати себе.

– Женю, Ви – справді дивовижна людина. Дай Боже Вам витримати всі ці життєві випробування і, попри все, жити довго та щасливо!

– Дякую, пане Сергію, навзаєм. Я прочитав книгу «Чернігів у вогні», був на презентації – Ви з колегами з газети «Чернігівщина» робите надзвичайно важливу для всіх нас справу!

smagavto

Автограф на прапорі в редакції «Чернігівщини»

 

Спілкувався Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)