|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 12:29 | 06.22.2024

Нафтобаза горіла декілька днів

Нафтобаза горіла декілька днів

Рятувальники – це люди, які під час обстрілів Чернігова російськими військами робили свою роботу, незважаючи ні на що.

Чернігівські працівники ДСНС самовіддано працювали у надзвичайно складних умовах. Вони їхали на виклики під кулями та обстрілами, під гул сирен та ворожих літаків. Ці люди гасили пожежі, розбирали завали і рятували постраждалих. Іноді їм доводилося зустрічалися з небаченими досі руйнуваннями і пожежами, проте вони справилися. 3 березня внаслідок ракетної атаки російських військ зайнялася нафтобаза. Той день став справжнім викликом для вогнеборців Чернігова. І підрозділ Олексія Калашника саме виїздив гасити ту пожежу.

 

Начальник караулу 2 ДПРЧ (м. Чернігова) 1 ДПРЗ ГРУ ДСНС України в Чернігівській області, лейтенант служби цивільного захисту Олексій Калашник трохи більше ніж півтора роки тому закінчив Черкаський інститут, де навчався чотири роки, і розпочав виконувати свої обов’язки.

1aaolkalas

Рятувальником Олексій вирішив стати ще в юнацькому віці, просто хлопцю подобалася ця професія, яка давала змогу допомагати іншим. Адже рятувальники не лише гасять пожежі, а й виконують цілу низку складних задач і всі вони пов’язані з порятунком чийогось життя чи майна.

«Пам’ятаю, як в 13-14 років в магазині я побачив плакат з рятувальником, і мені та картинка лишилася в пам’яті донині. Напевно, саме в той момент захотів стати пожежником, – розповідає пан Олексій. – Вже після закінчення школи вступив до Черкаського вишу. Єдине, що мені тоді не подобалося, – це те, що потрібно жити в казармі, але, як виявилося, це лише робить людину дисциплінованою. Тому я ніколи не жалкував, що обрав саме цю професію. Та й загалом я вважаю, що в житті не потрібно ні про що жалкувати. Мені приємно, що я можу зробити щось для людей. Захистити їхнє майно, врятувати життя. Коли ми приїздимо на виклик, то доволі часто люди дякують за нашу роботу, і на душі тепло стає».

 

До війни не готувався

 

На своїй посаді Олексій Калашник працює з 2021 року, але найбільшим випробуванням для чоловіка, як і для багатьох його колег, став саме лютий-березень 2022 року. Саме під час постійних і нещадних обстрілів Чернігова російськими окупантами, які просто накривали місто всіма можливими калібрами і видами озброєння, були найважчі виїзди. Бували навіть випадки, коли хлопець подумки прощався з життям.

«Зазвичай наш графік роботи – доба через три. І саме 24 лютого – то був мій день чергування. Пам’ятаю, прокинувся рано, бо збирався на роботу. Дізнався, що розпочалося повномасштабне вторгнення, що російські війська йдуть по Чернігівській області, вже десь чулися вибухи, – згадує Олексій. – Тоді було якесь незрозуміле відчуття. Ніхто не розумів, що буде далі і чим усе це закінчиться. Однозначно, ніхто – в усякому разі серед моїх знайомих та родичів – не очікував такої повномасштабної, жорстокої війни. По суті, війни з мирним населенням. І в перший день я ще не розумів, що саме на нас чекатиме. Я просто пішов на роботу, як завжди. Хоча батькам все ж, я сказав, щоб виїхали на дачу, а сам пішов працювати.

Того ж дня нас зібрали, сказали, що чергуватимемо двома змінами. Виходить доба через добу, і був посилений варіант служби. Всього на чергуванні було трохи більше двадцяти людей. Бувало й таке, що чергувати доводилося по дві доби підряд. Так ми працювали півтора місяці».

 

Нафтобаза горіла декілька днів

 

Підрозділ Олексія виїздив на багато викликів, гасили будинки, вулиці, базар, але 3 березня запам’яталося рятувальнику на все життя. Саме того дня рашисти завдали декілька ракетно-бомбових ударів авіацією, які призвели до страшних руйнувань, і постраждало чимало людей.

«Для мене особисто переломний момент був 3 березня. Це найтяжчий з усіх боків день. Тоді російські військові влучили ракетами в житловий будинок по вулиці Чорновола, в той же день вони випустили ракети по нафтобазі, і того ж таки дня прилетіло в 18 та 21 школу, – розповідає Олексій. – Особисто наш екіпаж виїздив на гасіння нафтобази. На під’їзді ми вже побачили, що там підіймався величезний стовп диму і полум’я. Його, мабуть, бачило все місто. Масштаби були дуже великі. До цього ніколи не доводилося гасити таку пожежу, і, скажу чесно, було важко. Все відбувалося дуже швидко. Ситуація на той час була контрольована, але там був такий момент, що я вже прощався з життям».

Рятувальникам довелося гасити нафтобазу, незважаючи на звуки сирен, які лунали в місті. Над їхніми головами літала ворожа авіація, і удар міг повторитися в будь-який час, але вони просто виконували свою роботу. Робили те, що повинні робити, незважаючи ні на що.

«Важко було, бо нас було мало для такої пожежі, адже тоді багато підрозділів не залучали на одне місце. Обстріли були постійні, і наша допомога могла б знадобитися в будь-який момент. Якби така пожежа трапилася, наприклад, у мирний час, то на місце приїхали б пожежники зі всього міста. А того дня нас приїхало лише два підрозділи, і це був досить великий об’єм роботи. Ми її не загасили відразу, а локалізували, щоб не було загрози поширення. Потім ще приїздили гасити декілька разів – і вранці, й увечері.

Цього ж таки дня ми потрапили під обстріл. Скоріш за все, це були касетні снаряди. Тоді поранило уламком нашого водія, і наступного дня, на жаль, він помер у лікарні. Саме цього дня він приїхав до нас на роботу, і один раз ми з’їздили на виклик. У нього лишилися дружина й діти. Цей обстріл був, коли були увімкнені рації, і всі диспетчери чули, що водія поранено. Словом, всі переживали дуже за нього».

 

Приліт поряд із частиною мало не коштував життя

 

Пожежні частини теж певною мірою є стратегічними об’єктами, і по них рашисти намагалися вдарити неодноразово. Один такий приліт перед воротами своєї пожежної частини пережив і Олексій Калашник разом з колегами.

1aa1koma1

«Десь на початку березня через дорогу від нашої частини був приліт, – говорить чоловік. – Я спершу не зрозумів, думав, що ударна хвиля, але ні. У нас великі ворота, звідки виїздить техніка, і там є велике скло – досить товсте. Під час того прильоту був за машиною, знімав екіпірування, і в цей момент прилетіло, скло розбилося. Мене дивом не зачепило.

Тоді ми ще їздили, як завжди, з увімкненими маяками. Під’їжджаючи до підрозділу, ми їх вимкнули, встигли заїхати – і через дорогу був приліт. І зараз, переосмисливши це все, я думаю: аби ми з тими маяками заїздили в гараж, то могли б взагалі туди не потрапити. У момент удару мене трохи оглушило... Це була друга година ночі, я здав чергування і пішов додому, виспався, а наступного дня був готовий знову їхати на допомогу. Тоді працювати хотілося понад своєї сили».

 

Виїзди без перепочинку

 

За період бойових дій на Чернігівщині інтенсивність виїздів рятувальників приблизно дорівнювала річній кількості виїздів у мирний час. А 90 відсотків виїздів були на пожежі внаслідок влучання ворожих снарядів.

«Я дивився статистику за березень, то у нас було приблизно 70 виїздів. Для порівняння: протягом листопада цього року було не більше десяти, – говорить рятувальник. – У березні було досить важко. Причому бувало таке, що ти їхав гасити пожежу, а потім повертався повністю знесилений – та на відпочинок часу не було, бо знову виклик, і знову потрібно було їхати. І ми їхали. У нас є затверджений район, і в більшості випадків ми їздили саме в межах свого району».

1aa1koma2

Найважче було витримати одноманітність. Адже більше місяця рятувальники щоденно по декілька разів їздили на виклики, відпочивали і знову їхали на виклики. Вся робота була на автоматі.

«Одноманітність була якась. Приходив додому, їв та спав, прокидався, йшов на роботу, постійні виклики, потім знову – і так по колу. Працювали всі на автоматі, і я особисто до останнього намагався триматися морально, – згадує свій найважчий березень Олексій. – Однозначно весна стала найважчим, з чим я стикався на роботі. Було і морально важко, і фізично по-різному було.

А ще мені дуже не вистачало вийти до міста і просто прогулятися вулицями, випити запашної кави. Насправді це така проста річ, але цього іноді хотілося. Раніше це була звичайна справа, а тоді це було неможливим».

Коли військові дії припинилися, то стало значно легше всім. Проте зараз, озираючись назад, Олексій Калашник говорить, що то була неймовірна школа.

«Цей час загартував, дав в черговий раз розставити цінності і пріоритети. Звичайні дрібнички, з якими ти зустрічаєшся кожний день, насправді можуть бути дуже важливими, – говорить Олексій. – І ми маємо назавжди запам’ятати той березень. Особисто я ніколи не забуду. І зараз, коли люди жаліються, що немає світла, то я в більшості випадків кажу: «Згадай весну і радій тому, що в нас є зараз».

 

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото з архіву героя

Схожі матеріали (за тегом)