|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 20:48 | 03.28.2024

«За майбутнє наших дітей стоятимемо до кінця»

«За майбутнє наших дітей стоятимемо до кінця»

Командир взводу, а в мирному житті – інструктор з плавання в дитячому садочку № 58 Анатолій Галенко все життя пропрацював з дітьми. Проте, коли на Чернігів посунула кацапська навала, він, колишній афганець і офіцер, одним із перших пішов до військкомату, аби стати на захист рідної землі, щоб дітки мали вільне, щасливе майбутнє.

«Муха» (такий позивний отримав Анатолій) разом із побратимами стояли під Черніговом на одному з найважчих напрямків. Їхній блокпост «Брама» обстрілювали щоденно, не даючи часу на перепочинок. Проте вони вистояли і не впустили ворога в Чернігів. А сам Анатолій вже в перший день оборони підстрелив два ворожих танки і взяв у полон командира одного з підбитих екіпажів. За відвагу 11 травня президент України своїм Указом присвоїв Анатолію орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

 

«З самого ранку 24 лютого, як тільки дізнався, що на нас напали росіяни, я зібрав речі і пішов до військкомату, – розповідає «Муха».

– Коли я прийшов, то був третім офіцером. Потім людей ставало все більше й більше. Ту ніч ми ночували в місті, а вже на ранок нас, 62 чоловіки, посадили на КамАЗи і повезли в напрямку Халявина. Ми не знали, куди їдемо і де буде наша кінцева зупинка. Тоді взагалі була інформація, що по Городнянському напрямку в бік Чернігова йдуть аж 300 танків. Коли ми приїхали на місце, у нас не було нічого, чим можна було окопатися. Тоді я підійшов до водія, який нас привіз, і спитав в нього лопату. У нього була одна, яку він мені віддав. Так у нас з’явилася одна лопата на 62 чоловіки. Як тут встигнеш окопатися?»

Не встигли хлопці приїхати на позицію, як надійшла інформація, що йдуть ворожі танки. І перший наказ був – зупинити їх, не дати прорватися в місто. Для цього у них було 8 РПГ 26 і сім гранатометників, серед яких і «Муха».

«Ми тільки приїхали, і вже треба було зупиняти танки, – згадує «Муха». – Взяли гранатомети і пішли займати позиції. Наша група гранатометників йшла вперед зустрічати танки. Я сказав хлопцям сховатися за найтовщими деревами. Адже хоч місце і відкрите було, проте ми були в такій зоні, що пушкою нас танк не міг узяти. Цю зону танкісти називають «мертвою». І кулемет теж не дістав би. Йшло два танки, які ми підбили. Єдине, що вони зрозуміли – це те, що по них ми стріляли збоку, і коли підходив другий, він почав стріляти по деревах уламковими снарядами».

 

Куфайка врятувала життя

 

Після вистрілу уламок від ворожого снаряду влучив у товариша, а інший – в Анатолія. Та тоді “Муху” лише контузило, а від поранення його врятувала куфайка. Саме в ній застряг величезний уламок.

«Я підіймаю голову – а у Жені (позивний «Пасіка», – Авт.) від щоки до шиї дірка величезна, – згадує Анатолій. – Я затягнув його під корінь дерева, а він рветься в бій. В цей час кацапи били по нам з кулемета, і на підході був уже третій їхній танк. Тоді я взяв РПГ Жені, і поповз ближче до танка. Як тільки я прицілився, він почав рухатися в бік міста, вийшов прямо на мене – і тут я його прямою наводкою і підбив. Ми відстрілялися і відразу відійшли, бо були на відкритому місці».

Та коли всі повернулися, виявилося, що не було одного побратима, і “Муха” повернувся по нього.

«Він сидів під деревом недалеко від місця бою, – згадує «Муха». – Його контузило, і він нічого не чув. І ми пішли. Ще там знайшов дві «мухи» не відстріляні, тож я забрав його і «мухи» і пішов. Щойно дісталися місця – вже була інформація, що знову будуть іти на нас танки, і я беру дві «мухи», і дві бере майор, і ми пішли займати позиції. Та інформація не підтвердилась, і ми пішли до своїх. Зайнявши тоді оборону біля тубдиспансеру, стояли там від початку і до кінця».

 

Навідники були на дачах

 

Хлопці, які стояли на «Брамі», не лише оборонялися, але й ходили в розвідку. Ворог був дуже близько від них, часто відстань мірялася навіть не кілометрами, а метрами. Одного разу, пішовши в чергову розвідку, група «Мухи» потрапила під обстріли.

«Якось пішли в розвідку у бік дач і потрапили під обстріл, – говорить «Муха». – Я так зрозумів, що були навідники на дачах, бо удари наносилися точково і саме по нам. Куди б ми не відходили – через декілька секунд туди прилітало. Це був просто дощ зі снарядів. Били мінометом 120-го калібру. У той день ми мали прийти з розвідки до п’ятої вечора, бо там зміна мінялася. Та ми не встигли до зазначеного часу. На щастя, вдалося зв’язатися зі своїми і попередити, що будемо виходити з цього вогневого оточення. Всю дорогу, якою ми відходили, просто переорали снарядами. Коли ми вернулися, то жахнулися від того, на що перетворилася «Брама». Адже в той день блокпост теж обстріляли. Багато було поранених, і загиблі були там також. У мене багато товаришів афганців. Буває, дзвонять, питають ,мовляв, що там та як? То я всім кажу, що в Афганістані – то була легка прогулянка. Звичайно, були свої нюанси, але все ж таки не порівняти з тим, що творили тут росіяни. Найстрашніша зброя, якою нас обстрілювали в Афганістані, – 82-й міномет. Це не танк, не «Гради», не «Смерч», не бомби, не «Точки У». Тут же кидали все, що можна. Це було якесь пекло. Війна на знищення всього живого і неживого».

 

Героїчний взвод

 

Блокпост «Брама» на халявинському напрямку був однією із «найгарячіших» позицій під час бойових дій на Чернігівщині. По ньому ворог працював усією можливою зброєю: обстрілювали з танків, мінометів, скидали бомби з літаків та гранати з дронів. Та хлопці, які тримали там оборону, були непохитними. Незважаючи на всі труднощі, а іноді було аж дуже важко, вони тримали оборону і давали відсіч, хоча їхній арсенал зброї значно поступався тій, що мав противник.

1atankaput

Танк, підбитий у бою

 

«На всіх напрямках під Черніговом стояли героїчні хлопці, які витримали такий натиск, таку навалу орди. У моєму взводі майже у всіх є бойовий досвід, мені дуже зі взводом пощастило, – говорить Анатолій. – Усі хлопці героїчні, з кожним не страшно піти в розвідку, і я знаю, що кожен підставить плече. Це люди, які завжди прикриють твою спину, хлопці надійні і не боягузи. Витримати на «Брамі» було важко. Нас там постійно обстрілювали. Та жоден не забоявся, не кинув зброю і не пішов. Ми стояли до останнього, як би важко не було. Дуже часто ворог намагався прорватися і виходив на прямий контакт. Накривали мінометами нас постійно. Було так, що за один раз до 200 приходів по нас. Або летить літак на місто, дві бомби кидає по нам – і далі летить відпрацьовувати по Чернігову. Одного разу літак летів так низько, що й досі себе картаю за те, що не взяв тоді кулемета. Він так низько летів, що я міг його дістати.

Безпілотники над нами літали постійно. По два, інколи по три безпілотники. «Орлани» літали на великій відстані, збити його майже неможливо. До нас на позицію, навіть приїздила «зенітка», щоб збити той «Орлан», але не дострілювала. Він постійно літав над нами, і збити його ми не могли, а вони все бачили. Як зависне над нами, так і висить. Коптерів дуже багато було, але їх добре чутно – дзижчали, як мухи.

До речі, саме з коптера кацапи скидали по нам гранати. А якось одна така граната з коптера попала в наш окоп, зачепилася за щось і не спрацювала. Ми помітили її лише 3 квітня. І такі штуки вони по нас кидали дуже часто.

Бувало, просили допомоги, бо крили так, що страшне. Мінометів у нас не було, лише автомати, танків було мало, та й не хотіли їх викривати. Танкісти наші, до речі, молодці. Відважні такі були! 30 березня вони спалили в Полуботках штаб росіян, і тоді обстріли міста і конкретно нашої позиції були страшні. Били прицільно. Останні дні перед своїм відходом вони теж навалювали добряче. І,мабуть, останні постріли теж були по нашій «Брамі». До речі, там стояла дача, яка нам заважала. Весь огляд нам закривала. Вона простояла увесь місяць, а коли кацапи відходили 1 квітня, то влупили по «Брамі» 10 пострілів з танка, і два з них припали саме на ту дачу, яка потім дощенту згоріла».

І атаки відбивали, і тварин годували «Брама» знаходилася неподалік дач. Там у людей чимало різної живності. І всі ці собачки та котики лишилися самі – ніхто ж із господарів не поїде під обстрілами по своїх улюбленців. Та їх не кидали військові: хлопці, незважаючи на те, що іноді не вистачало самим їжі, ще й годували десятки котів та собак, які збігались до «Брами» як до останнього притулку.

«До нас прибігало багато собак і котів. Ми їх годували, годували і кролів в клітках, яких люди на дачах полишали, бо шкода було тварин, – згадує Анатолій. – Був один собака, не пам’ятаю породи, великий такий, чорний.

Так він крутився біля «Брами», але до нас довго не підходив. У двір, де він був, росіяни скинули дві бомби, але собака якось врятувався. І він ходив, а потім зайшов на блокпост, став і дивиться мені прямо в очі. Видно було, що собака була налякана і голодна. Я відкрив тушонку, погодував його, і після цього собака ходив до нас постійно. Загалом багато собак було, люди полишали».

 

Дітей шкода найбільше

 

«Коли ми стояли на «Брамі», то бачили, як багато людей йшли до Чернігова пішки з прилеглих сіл: з Полуботок, з Халявина. В основному це були жінки з дітьми. Там їжі не було, вони йшли пішки до міста під обстрілами в надії на порятунок, – із сумом в очах говорить Анатолій. – Діти йшли поруч із мамами, маленьких несли на руках, і ця картина дуже в’їлася в пам’ять. Пам’ятаю, береш ту дитинку на руки, коли допомагаєш їм перейти окопи, – а вона вся від страху труситься. Це просто розриває серце. Я ж усе життя з дітками працюю, і дуже душа за них болить, за те, що таким маленьким довелося пережити ці страхіття. Ми їх через окопи передавали одне одному, щоб вони швидше цей шлях пройшли. А потім вже хлопці знали, що там ідуть дітки, то збирали цукерки, якщо в нас були, і давали малечі. І вже воно від тієї цукерки посміхається... Я часто ходив зустрічати тих людей, щоб допомогти їм пройти окопи і барикади».

 

Війна закінчиться і все буде добре

 

На запитання, за що він воює, пан Анатолій твердо відповідає: «За наших дітей, які мають право на мирне життя, заради них можу віддати своє». І хоча у квітні він відсвяткував вже 60-річний ювілей, йти з армії не збирається, доки не виженуть ворога з рідної землі. А вже потім мріє зіграти роль на випускному в садочку. Роль, яку так і не зіграв через прокляту війну…

«Я люблю працювати з дітьми. Вони щирі, – говорить Анатолій. – Коли береш маленьку дитину, починаєш вчити плавати, а потім вона пливе і ти розумієш, що в цьому є твоя заслуга. Це дуже приємно – навчати, передати комусь свої вміння. Як війна скінчиться, дуже б хотілося повернутися назад у садочок. Завідувачка каже, що діти чекають. Колектив у нас там дуже гарний. Я там працюю майже 20 років інструктором з плавання. У всіх дитячих святах брав участь, різні ролі грав, Дідом Морозом щороку був. Я, мабуть, всі ролі переграв, які тільки були в садочку. Війна почалася, а ми готувалися до випускного, і в мене теж була роль. На жаль, у діток цього року не було випускного, але нічого – війна закінчиться, і ми зіграємо з ними ще не одну роль».

 

Марія ПУЧИНЕЦЬ

Схожі матеріали (за тегом)