Євгенія Іванівна народилася й виросла на Придесенні. Тут, у Чернігові, в неї залишилося житло. Але сталося так, що за радянських часів, закінчивши Київський медичний інститут, молода жінка вирішила пошукати кращої долі в далекому Архангельську. Тоді, як відомо, немало українців вирушили в ті краї, щоб заробити дещицю грошей, та так і залишилися – в Тюмені, Якутії, Новосибірську, Владивостоку, Архангельську, на Камчатці… Як їм живеться зараз? Чи вони не забули рідну мову? Чи вболівають за Україну? Про все це я й вирішив розпитати Євгенію Іванівну, котра завітала в гості до Чернігова.

– Скажіть, будь ласка, чи багато в Архангельську українців?

– Немало… Але тепер залишилися, в основному, літні люди, яким уже складно щось змінювати кардинально, бо у них поважний вік і здоров’я – вже не те… А молодь зазвичай прагне якомога швидше виїхати з Архангельська, щоб влаштуватися на роботу в Москві чи Санкт-Петербурзі.

– А чому люди виїжджають?

– Бо в Архангельську позакривалися практично всі підприємства… Які у нас раніше тут були потужні заводи та фабрики – деревообробні, целюлозні. А рибний промисел! Тепер усе стоїть без діла і, мабуть, вже й не відродиться; адже обладнання, яке зовсім не працює, надто швидко псується та (це ж – не секрет) розкрадається… А головне, немов мишенята, розбіглися фахівці – висококваліфіковані, розумні, порядні роботяги, котрі звикли дуже багато працювати. Тепер їх уже сюди й калачем не заманиш – підприємства зяють пусткою, руйнуються, аж душа болить, коли все це бачиш на власні очі. Тобто роботи у великому місті, по суті, немає, отож перспектив – наразі ніяких… Тому лишаються тільки пенсіонери, які доживають віку, а кількість мешканців невпинно скорочується.

– Євгеніє Іванівно, як ви думаєте, наскільки впливають на економічну ситуацію в росії гібридна війна з Україною та міжнародні санкції?

– Та ж усе й відбувається внаслідок цієї війни! Що тут гадати? Іноземці відмовляються інвестувати в російську економіку. Звісно, у Москві та Пітері – ліпша ситуація, адже Кремль нізащо не визнає, що стало гірше. Там поки що кошти є, однак до Архангельська вони практично не доходять. Кому діло до «якогось» північного міста, що знаходиться за тисячі кілометрів від столиці? Туди туристи не їдуть, отож ніхто нами й не переймається. Околиця – одне слово…

– Проте люди все одно голосують за Путіна та його соратників?!

– Насправді, все це – міф… Багато хто вже цілком розібрався в ситуації. Просто люди бояться висловлюватися публічно, адже в Росії свободи слова як не було, так і тепер немає. Щось не те сказав – і можеш тут же загриміти до в’язниці, причому надовго. Звичайно, майже всі тамтешні засоби масової інформації, мов навіжені, служать режиму, який їх годує, знавісніло брешуть з ранку й до вечора, «промивають» мізки. Втім, є ж Інтернет, і, головне, є очі, які бачать, що повідомляється одне, а насправді відбувається зовсім інше. Ось вам хоча б такий яскравий та красномовний приклад – у вересні в Архангельську були місцеві вибори… От як ви думаєте, скільки мешканців прийшло голосувати на виборчі дільниці?

– Небагато?

– Лише близько двадцяти відсотків… Можете собі таке уявити?! Про що це свідчить? Люди зовсім розчарувалися у владі. Адже, наприклад, із нашої багатоповерхівки взагалі ніхто голосувати не пішов! Я це точно знаю, ми ж спілкуємося… То це офіційно повідомили про двадцять відсотків, а скільки ще вони підтасували! Бо ж відомо, як це у нас зазвичай робиться…

– І що? Результати цього голосування в Архангельську скасували?

– Та де там, визнали! Офіційно оголосили, що вибори відбулися!

– Нічого собі! Як же таке може бути?!

– Виявляється, може, якщо це – росія…

– Однак Ви, як я зрозумів, виїжджати звідти не збираєтеся?

– Поки що – ні. Хоч і мені дошкуляє те, що у нас тепер у державі коїться. Ціни зараз аж скачуть, така дорожнеча!

– А як же Ви виживаєте?

– Я ще працюю лікарем та отримую пенсію… Якось викручуюся, хоча чим далі, тим важче. Можливо, коли доведеться залишити роботу, повернуся на Батьківщину, в Чернігів.

Головне, щоб закінчилася ця жахлива війна, яка принесла стільки горя! Дуже хочеться, щоб нарешті настав мир! Хоча розумію, що стосунки між Україною та росією ще не скоро налагодяться і стануть добросусідськими. Можливо, на це знадобляться десятки років, як це було з учасниками Другої світової війни. Адже тепер ми, їхні онуки та правнуки, вже цілком нормально ставимося до громадян Німеччини.

– Бо час врешті-решт гоїть навіть найбільші рани; і ми усвідомлюємо, що наступні покоління людей не повинні відповідати за злочини нацистів.

– Правильно. Тож, можливо, онуки українців, загиблих в АТО, з часом все-таки пробачать нащадків російських вояків, котрі скоїли це страшне зло, – звісно, за умови, що Росія почне поводитися зовсім інакше, – як мирна, демократична країна…

– Ви думаєте, це можливо?

– Відверто кажучи, не знаю… Хотілося б вірити, що буде інакше, краще.

– А як в Архангельську ставляться до громадян Російської Федерації – українців за національністю?

– Ми ж поводимося сумирно: не влаштовуємо акцій протесту, та, власне, вони й заборонені. Тобто всі розмови про наболіле – на кухнях. Але, повірте, ми дуже вболіваємо за Україну, вважаємо її своєю Вітчизною. Як же можна забути землю, де ми народилися, свою рідну мову? Так, ми дуже любимо Україну!

* * *

Ось така у нас відбулася тоді розмова… У квітні, коли російську орду вигнали з Чернігівщини, я вирішив знову поспілкуватися з нашою землячкою. Однак додзвонитися довго не вдавалося. Втім, нещодавно Євгенія Іванівна таки взяла слухавку. Вибачилася:

– Даруйте, бачила, що Ви дзвонили, та, відверто кажучи, просто боялася говорити, бо знаю, що ФСБ нині дуже часто прослуховує розмови з України.

– А тепер не боїтеся?

– Набридло сахатися всього на світі. Скільки можна? Все одно я точно вирішила після війни виїхати з росії. Так, продам за безцінь свою квартиру, бо ж ніхто тепер не дасть за неї нормальні гроші, і знову житиму в рідному Чернігові. Зараз дуже шкодую, що колись поїхала до росії, на чужину, де так і не прижилася!

Розумію, що повернутися буде наразі нелегко, бо тепер – візовий режим. Ну, проситимусь, сподіваюся, рідні мене підтримають, адже мої близькі всі мешкають тут, в Україні, на Придесенні. Та й квартира моя в Чернігові, дякувати Богові, вціліла. Отож не хочу більше мучитися і страждати за тисячі кілометрів від Батьківщини. Адже я – українка, від народження – й до самої смерті!

Тому з 24 лютого жодної ночі не спала спокійно… Душа болить за мою прекрасну Вітчизну, котру терзають і руйнують трикляті рашисти, вбиваючи наших людей. І я, як і ви, також кажу: «Смерть окупантам!» Бо це – нелюди, гірші за фашистів та диких звірів…

– Рідні Вам розповідають правду про війну?

– Авжеж, я про все вже знаю. Про люті обстріли оточеного Чернігова, окупацію українських сіл, концтабір у Ягідному… Це – жахливо! Божевілля якесь! Серцем і душею – я з українцями, молюся за вас і зичу Перемоги над окупантами. Вірю, що люба Україна здолає ненависних рашистів! 

– Яка зараз ситуація в Архангельську?

– Дуже погана. Дорожнеча – страшенна! А коли оголосили мобілізацію, взагалі почалася паніка, бо стали гребти буквально всіх підряд – здорових і хворих. От у мене, знаю, були пацієнти з цукровим діабетом, котрим уже за 50 років, то їх усіх мобілізували і одразу ж, навіть без підготовки, відправили на фронт, на Донеччину. Можете собі уявити?!

– Можу… Що ж, перемелемо усіх, якщо вони не здадуться в полон. А що говорять про війну Ваші сусіди, знайомі? Вони так само переконані, що росіяни – це визволителі, які рятують українців від «бандерівців»?

– Таке говорять у росії, в основному, люди похилого віку, котрі зовсім не дивляться інтернет, а тільки читають і слухають щодня брехливу російську пропаганду. Натомість серед молоді – немало тих, хто вважає зовсім інакше. Та проблема в тому, що більшість росіян страшенно, панічно бояться «царя»!

Тому навіть коли закінчиться війна, в росії нічого реально не зміниться на краще. Одразу ж після поразки вони почнуть готуватися до нової війни з Україною, не розуміючи, що це – шлях до повної катастрофи, розпаду росії, справжнісінького пекла. Бо ніхто й ніколи ще не зумів підкорити український народ, який понад усе цінує свою свободу!

Отож, за першої-ліпшої можливості, я назавжди поїду звідси. Не хочу жити у зубожілій фашистській державі, де панують страх, терор і рабство, де тепер буквально ненавидять українців. Така росія не має майбутнього! Може, щось і зміниться колись, але років через сто. Я вже цього не дочекаюся…

Натомість моя рідна Україна відродиться і буде квітучою державою, я в це щиро вірю. Ми будемо в Євросоюзі та НАТО, і житимемо, як нормальні люди, заможно та щасливо, у мирній, демократичній державі.

Спілкувався Сергій ДЗЮБА