|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 9:43 | 11.28.2022

Як наші бійці зв’язок у Чернігові відновлювали

Як наші бійці зв’язок у Чернігові відновлювали

Підполковник ЗСУ Валерій Воробєй («Дід»)– один із тих відчайдухів, хто під шаленими ворожими обстрілами в оточеному Чернігові відновив мобільний зв’язок, полагодивши перебитий кабель. У 2022-му Валерію Олексійовичу виповнилося 60 років, але герой, який не вважає себе героєм, у перший же день війни, не вагаючись, став до бою з лютими рашистами.

 – Пане Валерію, знаю, що Вас бойові побратими називають «Дідом».

– І чудово, хай називають. Вони це говорять із повагою. Бо я – справді дід, 16 квітня цього року, під час війни, відзначив своє 60-ліття, маю гарного онука. Взагалі, родом я з Городнянщини, народився в селі Лашуки. Мій тато, Олексій Іванович, був водієм у колгоспі «Маяк», а мама, Надія Тимофіївна, трудилася ланковою. Звісно, я старався, чим міг, допомагати батькам. Наша родина – багатодітна, батьки виховали трьох дітей – хлопців.

А ще у мене був дуже цікавий дід, Іван Романович. Його репресували у 1937 році, він відсидів, але в 1956-му був реабілітований. Дідусь до цього дожив і почувався щасливим! Він взагалі був справедливою, доброзичливою та працелюбною людиною. Трудився бондарем (виготовляв діжки), а ще – столяром і теслею.

Я закінчив Великодирчинську школу та Київський радіомеханічний технікум. Попрацював на Чернігівському радіоприладному заводі. Призвали в армію. Служив у групі радянських військ в Німеччині – у радіомайстерні батальйону зв’язку. Через півроку мене призначили прапорщиком, вмовили залишитися. Потім я закінчив Київське вище військове училище зв’язку.

Коли розвалився СРСР, я служив у Підмосков’ї і мав там квартиру. Але дуже хотів повернутися додому, в Україну, у рідний Чернігів. Тому написав рапорт.

Відтоді служив у полку зв’язку, в управлінні Північного оперативного командування (старшим офіцером). У 2004-му мене звільнили – українську армію тоді безперервно скорочували, добивали до «ручки». Я ще дуже хотів служити, однак змушений піти з війська. У Ніжині скоротили полк зв’язку. В Ромнах, на Сумщині, була дивізія ракетних військ стратегічного призначення – все знищили, порізали на металобрухт! Ми, військові, розуміли, що все це – неправильно, але нас «не чули».

Працював у фірмі мобільного зв’язку – займався створенням мережі на всій Чернігівщині. Коли в 2014-му розпочалася війна, я хотів повернутися до війська, щоб захищати Батьківщину. Пообіцяли призначити мене військовим представником на підприємствах, які виготовляли продукцію для армії. Але завадила наша бюрократія – щось чомусь не склалося… Тож так і трудився у своїй фірмі до листопада 2021 року.

– Як для Вас розпочалася повномасштабна війна?

– 24 лютого подзвонив друг, диспетчер у Бориспільському аеропорту. Сказав: «Нас бомблять». Я одразу ж зрозумів: війна!.. Вивіз дружину у село Боровики, там у доньки з зятем – будинок. Село розташоване в глибинці, далеко від траси, одне слово – глухомань. А ще – болота, ліс. То я й подумав, що ворогам там робити нічого, не зайдуть. Так і сталося.

Коли повертався до Чернігова, то бачив наші танки, які готувалися дати відсіч рашистам… О дев’ятій ранку я вже прийшов у військкомат і побачив велику чергу. Зустрів багатьох знайомих, з якими служив раніше, зокрема Анатолія Гриценка та Володимира Соснова. Це – хороші друзі, полковники з бойовим досвідом, зв’язківці. Гриценко був в АТО, а Соснов – в Іраку. Тож ми вирішили триматися разом.

1adid2

Нам є кого захищати

 

Мене призначили в ОК «Північ» на посаду старшого офіцера відділу організації зв’язку. Пам’ятаю, як сидів на нараді і набивав зброю патронами, щоб зекономити час. Потім евакуювали штаб нашого вузла зв’язку, адже ми розуміли, що в будь-яку мить вороги можуть вдарити туди, а там – десятки людей, в основному, жінки. Тому й переїхали в інше місце, безпечніше. Я на автівці вивіз працівниць. І там була жінка з дівчинкою, то я у неї, між іншим, поцікавився, чи немає якогось паска, щоби мені причепити підсумок. І вона одразу вийняла ремінь із джинсів та віддала мені! А коли ми прогнали звідси триклятих рашистів, я повернув їй пасок і щиро подякував за благородний вчинок.

Я бачив полонених загарбників, і вони справляли жалюгідне враження: чоботи порвані, а у декого взагалі гумове взуття. Всі такі обірвані, бруднющі, перелякані та розгублені, наче й не люди, а дійсно орки, якісь інопланетяни. Думаю, оце так «друга армія світу»!.. І ось чудова новина – під Рівнопіллям вщент розбили танкову колону, притягли їхній підбитий «Тигр».

Нам роздали протитанкові засоби, адже рашисти могли прорвати нашу оборону. То ми стояли на блокпості разом із Гриценком та Сосновим. І ось о другій ночі бачу – ліхтарик підозріло мигає. Це був ворожий коригувальник вогню на скутері, обстріляли його.

– А потім у Чернігові зник зв’язок!

– Так, ситуація – дуже напружена, потрібно щось негайно робити… Я ж особисто знайомий з усіма мобільними операторами, адже тривалий час працював у цій сфері. Звернувся до свого командира – Олексія Макаренка, до директорів підприємств мобільного зв’язку. Причину з’ясували одразу – був перебитий кабель волоконно-оптичної магістральної лінії зв’язку. Треба пошкодження якомога швидше знайти. А це – у мікрорайоні Бобровиця, де постійно шалені обстріли та руйнування! Зібрали команду – ми з Анатолієм Гриценком, Єгор Розумович та Пилип Фіров, які працювали в фірмі «Неоком», а також – Ігор Полегенько, Владислав Хожайнов і Павло Ткаченко з «Київстару». І ще нам в усьому допомагав Олександр Єрмоленко («Морпех»).

Спочатку наче знайшли і полагодили кабель, але не той, не допомогло. Продовжили ретельні пошуки. І таки розшукали!.. Коли ж нарешті з’явився зв’язок, це була така неймовірна радість! Але там ще неподалік пошкодили газопровід і водяну трубу, розлилося ціле озеро. То я дзвонив і газівникам, і у «Водоканал». Дякувати Богу й нашим мужнім людям – все відремонтували! І це – при тому, що на блокпості мене застерігали: «Діду, ну, куди ти їдеш, там же – «сіра» зона, все розбите! Тобі жити набридло?» Але ми впоралися.

– Знаю, вночі Ви з бойовими побратимами були й на блокпостах...

– Так, уночі чергували на блокпостах. А вдень я займався зв’язком. Там вистачало проблем. Наприклад, щоби все належно працювало, потрібно було заряджати акумуляторні батареї. Отже, вчасно взяли генератори зі складу…

«Сіра» зона була і неподалік «Епіцентру», де знаходилася база станції зв’язку. Я спочатку сам прийшов туди та розвідав. Побачив продірявлений димохід «ЧеЗаРи». Тож ми ту станцію наразі вивели з експлуатації.

А коли інтернет у військкоматі зник, також я цим займався; налагодили – провели кабель «Основи» від нашого педагогічного університету… Звісно, це – не така велика проблема, якщо працювати в спокійній обстановці, але ж постійні люті обстріли!

Ще я брав додаткову апаратуру зі складів для системи «Старлінк» (це – супутниковий інтернет). Хочу від усієї душі подякувати Дмитру Ніколаєнку, який разів десять приїжджав, лагодив різноманітну нашу апаратуру, багато допоміг. І відеоспостереження ми зробили на деяких блокпостах, що справді зручно.

Взагалі, можна довго перелічувати… Ми ж розуміли, що скрізь маємо встигати, бо за нас це ніхто не зробить у такій складній ситуації. Але я зовсім не вважаю себе героєм. Просто робив, що міг. І зараз готовий виконувати бойові завдання на війні. Авжеж, мені – 60, однак є ще порох у порохівницях!

– Хто б сумнівався, поглянувши на Вас!

– Ось є в мене такий друг – «Георгійович». Ми з ним раніше служили в Північному оперативному командуванні, а тепер разом ходили на блокпости. Він закінчив Академію Генерального штабу. Полковник. Йому – 62 роки. Та він не переймається своїм віком. Дуже діяльний, хоробрий, патріотичний і працелюбний. А ще – чудовий аналітик. Справжній український полковник, козарлюга! Тож за його високопрофесійними, точними «наводками» не одну ворожу ціль на Чернігівщині знищили.

Пам’ятаю, як на одному блокпості мене щоразу зустрічав дідусь, років 70, із мисливською рушницею, двостволкою. Жвавий, енергійний, у нього аж очі горіли! Адже головне – мати щире бажання.

Водночас я переконався, яка у нас смілива, шляхетна молодь, зокрема з «Правого сектору». Це герої! З такою небайдужою молоддю наша незалежна Україна, безперечно, матиме світле майбутнє.

Взагалі, у мене якнайкращі враження про героїчну оборону Чернігова! Бачив, як чернігівці дружно протистоять загарбникам. Як мешканці прагнули бодай чимось допомогти військовим. Як потужно трудилися наші волонтери, не жаліючи себе, під усіма обстрілами. Як вісімдесятилітні бабусі приносили нашим бійцям прямо в окопи ще гарячу їжу та теплі шкарпетки. Все це було просто на моїх очах. І я щиро пишаюся отакою великою одностайністю! Хіба можна здолати такий народ? Та ніколи в житті!

Знаєте, я ж служив ще в радянській армії і бачив, який там був безлад. Так ось, відтоді практично нічого не змінилося… Бо той, хто воює за гроші, за якісь тридцять срібняків, просто приречений. А нинішня російська «армія» – це взагалі банда вбивць, грабіжників, ґвалтівників, руйнівників та боягузів, які розуміють тільки силу. Там взагалі немає шляхетних людей. Це – нелюди, гірші, ніж дикі звірі!

Яка у них тут була тактика? Бездарна. Лише перли щодня, мов таргани, на свою кількість розраховували. А воювати потрібно розумно і самовіддано. Не кількістю, а якістю, що й продемонстрували наші бійці. Хоча ворогів було в десятки разів більше!

– Ненависні рашисти втекли звідси...

– А я скромно відзначив ювілей. І знову став військовим пенсіонером. Відверто кажучи, можна було б звернутися до нашого командування, котре дуже поважаю, та попросити залишити мене на службі. Але я не став цього робити. Вони – справді люди дуже зайняті, ще триває запекла війна. Навіщо комусь надокучати? Якщо так вирішили, гаразд.

1adid3

Патріотичний торт від працівниць їдальні

 

Втім, хіба ж можна в такі часи сидіти, склавши руки, коли є бажання та енергія діяти?! Тому ми з однодумцями хочемо навчати людей у Чернігові, як виживати на війні. Це – і володіння зброєю, й поводження з вибухівкою, і допомога пораненим… Всебічна підготовка всіх бажаючих. Це – потрібно, і я та мої бойові товариші маємо належний бойовий досвід.

Анатолій Гриценко ще служить, тож, коли він звертається, я допомагаю йому… Мій малий онук, хлопчик, коли чує про війну, інколи буквально не може стримати сльози. Тому ми маємо зробити все можливе, щоб ця війна не дісталася в майбутньому нашим онукам. А для цього треба воювати до нашої Перемоги. Це єдиний вихід – перемелювати російську орду і визволяти наші українські землі. Триклята росія має зазнати нищівної поразки, після якої вже не зможе отямитися й існувати у своєму нинішньому вигляді, як фашистська, імперська, людиноненависницька держава, всесвітнє пекельне зло.

Знаєте, я маю захоплення – риболовлю. Але за час війни жодного разу ще не сидів із вудкою. Я просто не можу цим займатися, знаючи, що зараз в окопах гинуть українські бійці, а від шалених обстрілів гинуть мирні жителі.

А закінчиться війна, ми з дружиною придбаємо собі затишну хатинку в селі, поблизу річки, де, сподіваюся, благополучно доживемо до правнуків. Я собі ходитиму на рибалку і щось ремонтуватиму для душі. Попри все, завжди залишаюся зв’язківцем.

 

Спілкувався Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)