|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 11:09 | 10.05.2022

«Зараз люди найбільше довіряють військовим – Збройним Силам України!»

«Зараз люди найбільше довіряють військовим – Збройним Силам України!»

Микола Мамченко («Kot») у 2014-2015 роках боронив Батьківщину на Луганщині і Донеччині. Потім багато разів возив на Схід волонтерську допомогу.

Напередодні повномасштабної війни він отримав травму, тож 23 лютого в Чернігівській міській лікарні № 2 йому прооперували руку. Та невдовзі боєць самовіддано захищав від рашистів рідні Прилуки. Тривалий час він колов знеболювальне (інколи навіть тричі на день), аби лише мати змогу стріляти в загарбників. Втратив мізинець: згнила кістка, тому довелося ампутувати... Але увесь час разом із бойовими побратимами прилучанин «Kot» безстрашно воює з окупантами. І, як запевняє головний сержант батальйону Микола Мамченко, в їхньому підрозділі всі бійці налаштовані битися з проклятими ворогами до нашої великої Перемоги.

 

– Пане Миколо, ми – фактично земляки. Ви народилися в Прилуках, а я – з Пирятина.

– Так, пане Сергію, я – прилучанин. Дуже люблю рідне та неповторне місто! Мої батьки все життя трудилися на залізниці: тато був диспетчером, а матуся працювала на переїзді. Зараз вони – пенсіонери. А найяскравіші мої спогади дитинства – це чарівна пасіка, де завзято господарював мій дідусь, і бджоли його завжди слухалися. Я, малий, вештався поруч і допитливо за усім процесом спостерігав. Виріс, працював електрогазозварювальником – їздили ми по всій Україні, займалися нафтогазобудівництвом.

А ще я став інструктором із бойової підготовки – їздив на військові навчання. Там ми з хлопцями подружилися, часто зідзвонювалися. Тож, коли в 2014-му російська орда віроломно вдерлася в Україну, ми з друзями всі зустрілися в першій окремій танковій бригаді, у Гончарівському. Воював на Сході: спочатку, з червня до вересня 2014 року, – на Луганщині (буквально за чотири кілометри від Луганська), а потім, в 2014 і 2015-му – на Донеччині.

До речі, у мене був головний стрілець – Сергій Дзюба, Ваш тезка. Дуже мені запам’ятався – хороший та відважний добродій. І наполегливий! Якось йому захотілося зварити борщ, тільки-но розпочав приготування, аж раптом – навіжений обстріл! Не вдалося тоді… І так повторювалося декілька разів. Як тільки він починав варити борщ, росіяни гатили по наших позиціях. Та він все одно домігся свого – зварив чудовий, смачний борщ у капонірі (це така фортифікаційна споруда)! Звісно, ми всі жартували з цього приводу, адже на війні просто не можна не жартувати. Потрібно по змозі підбадьорювати один одного – це, справді, важливо.

– Ким Ви були в АТО?

– Командиром відділення та виконував обов’язки командира взводу… А відслуживши в АТО, я працював у будівельних фірмах. Закінчив заочно Київський архітектурний інститут. Наразі за фахом – архітектор-будівельник архітектури та містобудування. Маю тринадцятилітню донечку.

Також я – перший заступник голови правління громадської організації учасників бойових дій «Щит» у Прилуках. Ми допомагаємо сім’ям загиблих бійців, а також – пораненим, котрі потребують тривалого лікування. Надаємо правову допомогу – з цим найбільше проблем! Це й отримання статусу учасника бойових дій, і одержання земельної ділянки, і взагалі, різноманітні житейські питання, що постійно виникають у наших бійців, які повернулися з фронту.

– Влада з вами рахується?

– Рахується, як заходимо в мерію… В усякому разі, нам немало вдалося здійснити за цей час. Взагалі ж, такі громадські організації створені по всій Україні, практично всі входять до Спілки учасників, ветеранів, інвалідів АТО та бойових дій (на Сході України). Ми постійно займаємося й волонтерською діяльністю. Отож я не раз бував в АТО вже після служби – возив допомогу: продукти, амуніцію, теплі речі, спальники, будівельні матеріали, з якими на Донбасі – сутужно… Тобто все, чого потребували наші бійці. Та й приємно було знову побачитися і від душі поспілкуватися з бойовими побратимами!

– Напередодні цієї повномасштабної війни, 23 лютого, в Чернігівській міській лікарні № 2 Вам прооперували руку...

– Я отримав травму, тож довелося зробити операцію. Пам’ятаю, лікар після операції запитав у мене: чи нападе росія? То я відверто відповів йому – авжеж, відчуваю, нападе, найближчим часом! Це ж було цілком очевидно, не сумнівався. А вночі, під ранок, якраз сидів собі, курив на подвір’ї, й раптом – обстріли, вибухи! Що ж, дочекався ранку, виписав рецепт у лікаря та купив собі знеболювальні, аптека ще тоді працювала. Та й пішов пішки із рюкзаком за плечима…

– В Прилуки?!

– Якби не трапилися попутки, то й до Прилук дійшов би. А як інакше? Втім, дійшов я до об’їзного мосту, далі мене підібрала автівка. Потім я ще кілька разів пересідав із машини в машину, доки добрався до Прилук. Одразу переодягнувся, пішов до військкомату і встиг отримати зброю. Це – дуже важливо, бо зброї в місті було мало, не вистачало на всіх. Тому люди йшли зі своїми мисливськими рушницями, з усім, що у них було під рукою… Дехто приїхав на власній автівці. Головне, люди були рішуче налаштовані захищати рідне місто від ненависних окупантів.

Перша велика ворожа колона перла з Сум – її зустріли хлопці з мого підрозділу та бійці з 54 бригади. Ну, й дали клятим оркам прикурити! Вони не чекали від нас такого завзяття, сподівалися на легку перемогу. Тому зайди зазнали дошкульної поразки – колону було розбито… Мені ще тоді стріляти було складно, однак я коригував дію свого підрозділу під час бою.

– Втрати були?

– Двоє поранених (один товариш залишився без ноги). Їх врятували – наші хлопці успішно форсували Удай, скупалися 26 лютого в крижаній воді, але благополучно вивезли поранених. Взагалі, під час боїв за Прилуки наші бійці захопили ще й багато трофейної техніки. До речі, потім її полагодили, і вона пречудово послужила Збройним Силам України.

Так я і захищав своє рідне місто. Пам’ятаю, як загарбники обстріляли з танка прямою наводкою наш блокпост перед Прилуками, й загинули хлопці з тероборони. Власне, друга колона крутилася біля Прилук довше, тому місто зайняло кругову оборону. Окупанти були за 30-35 км, їхали і на Київ – через Прилуччину, Ічнянщину. То ми все це ретельно відстежували та повідомляли координати нашим льотчикам, котрі досить успішно знищували і рашистів, і їхню техніку. Дуже багатьох загарбників перебили!

Натомість взяти Прилуки було складно, адже потрібно було форсувати річку Удай, але перед цим ще й підступні та небезпечні болота здолати. Адже у нас місцевість – болотиста. Хоч, звісно, велике значення мали згуртованість і самовідданість прилучан!

– Отже, місто вистояло, не скорилося окупантам.

– А коли всі ворожі колони звідси повтікали, в Прилуках сформувалася вже рота охорони, котра повністю контролювала в’їзди-виїзди перед містом, а також підтримувала порядок у самих Прилуках у нічний (комендантський) час. Я в цій роті служив.

– Знаю, що Вам довелося ампутувати мізинець на прооперованій руці.

– Так. Не було іншого виходу – кістка згнила… Взагалі, я щодня колов знеболювальні, інколи й тричі на день. Бо ж потрібно було стріляти, воювати, виконувати всі свої обов’язки! Мав бути на рівні з усіма іншими бійцями. Це – війна! Ну, я намагався якось лікуватися, але в таких умовах, самі розумієте, щось вдіяти було складно. Отож мізинець мені ампутували в Прилуках… І я навіть навчився писати лівою рукою, бо не міг це робити своєю правицею. Але поступово рана загоїлася, я одужав, і тепер нормально працюю правою, все гаразд.

– Ви затримували колаборантів?

– Траплялося й таке… Ми оперативно реагували на такі повідомлення від мешканців, виїжджали і затримували. Потім передавали їх теробороні, на постійний пункт дислокації. Там їх допитували…

– Хто це був?

– Чоловіки віком від 35 до 60 років.

– Скільки?

– Ми затримали понад двадцять зрадників. Проте ми ж не тільки цим займалися. Тобто їх було дещо більше… Наслухалися російської пропаганди! А хтось хотів підзаробити. Вони збирали інформацію про ЗСУ. А ще ставили відмітки, також намагалися розповсюджувати серед жителів ворожі листівки, просто агітували знайомих, що от, мовляв, прийдуть росіяни-визволителі, настане чудове життя, як було в СРСР. Однак прилучани – люди патріотичні, тому ці брехні не слухали, а одразу ж повідомляли про зрадників військовим. Все-таки зараз люди найбільше військовим довіряють – Збройним Силам України!

Звісно, затримували ми і мародерів, однак це – поодинокі випадки… Бо мешканці загалом поводилися гідно і прагнули в усьому допомагати бійцям. Це відчувалося, що народ і армія – єдині. Ми трималися пліч-о-пліч, жителі і військові. А такий народ – нездоланний! Мешканці постійно приносили нам теплі речі, продукти, також самі за потреби готували. Запитували: «Хлопці, скажіть, будь ласка, що вам зараз потрібно? Ми дістанемо!» Ми їх увесь час підбадьорювали, а вони – нас. Вірили, що Прилуки вистоять, а загарбники ганебно втечуть звідси, як щури.

– Вам буває страшно?

– Я вже стільки всього пережив з 2014-го, що страху немає. На жаль, я втратив багатьох бойових побратимів, які загинули, захищаючи Україну. Це – дуже боляче! Бувало, що спілкуюся з хорошим другом – і раптом, буквально наступного дня, дізнаюся, що його вже немає… Це – найгірше на війні! Я ж увесь час розмовляв із побратимами, котрі боронили Чернігів. Серед них – чимало приятелів, з якими я воював разом у першій танковій бригаді.

Дехто загинув у рідному місті, декого не стало вже потім на Донбасі… Часто згадую Павла Лута, свого побратима. Дзвонив йому, ще автомобільний міст у Чернігові був цілий, і він розповідав: «Боронимо місто, трощимо орків. Захопили кілька трофейних БТРів…» Він був командиром групи розвідки і воював самовіддано, героїчно! Віддав життя за Україну вже після визволення Чернігівщини, на Донбасі.

– Де Ви служите зараз?

– Я – головний сержант батальйону, сформованого на Чернігівщині, який підпорядкований ОК «Північ». Всі бійці – добре вмотивовані, свідомі, готові воювати до нашої Перемоги. Атмосфера в підрозділі – дружня. Немає ні розпачу, ні зневіри, а тільки ненависть до окупантів і бажання знищити їх якомога більше, повністю визволити Україну від цих нелюдів.

– На Вашу думку, скільки ще триватиме ця війна?

– Я вважаю, що не менше двох років. Ми – сильні морально, бо воюємо на своїй землі і усвідомлюємо, що боремося за свою свободу та незалежність, за майбутнє наших дітей. Добре, що нам нині допомагають західні партнери, дають зброю. Але, чесно кажучи, це – мізер, адже зброї нам потрібно в тисячі разів більше! Якщо нам її постачатимуть такими темпами, то війна затягнеться. Втім, воюватимемо, скільки буде потрібно. Анітрохи не сумніваюся, що Україна переможе. Ніхто з наших бійців у цьому не сумнівається. І це – головне!

– Що робитимете після війни?

– Відбудовуватиму рідну Чернігівщину. Я ж будівельник! Переконаний – Україна відродиться і процвітатиме. Нас приймуть і в Євросоюз, і в НАТО. Я мрію про сильну, квітучу, дійсно незалежну Україну з могутньою армією. Так і буде! Хочу, звісно, щоб моя донька здобула достойну освіту, мала гарну роботу та хорошу родину. Щоб у мене були чудові онуки. І є ще у мене така особиста мрія – коли вийду на пенсію, то заведу собі пасіку, як мій дід, та й трудитимуся біля бджіл.

 

Спілкувався Сергій Дзюба

Схожі матеріали (за тегом)