|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 5:36 | 08.13.2022

Світлана Розинко Світлана Розинко

Кухар на війні – головніше генерала

Кухар на війні – чи не найголовніша людина. Світлана Розинко – військовий кухар зі стажем.

Вона годувала наших хлопців у Сєверодонецьку під час ООС, і їй довелося стати кухарем для військових під час бойових дій у Чернігові. Це у мирному житті кухар – нібито не тяжка професія, а під час війни дівчата прокидались тоді, коли всі ще сплять, і починали готувати, щоб о сьомій ранку всі могли поїсти. І неважливо, чи то йде артобстріл, чи авіаналіт – кухар завжди на кухні. І обов’язково з гарним настроєм і позитивною енергетикою. А цього у жінки – хоч відбавляй!

 

Те, як жінка стала військовою – то суцільна авантюра. У далекому 2010 році її подруга захотіла піти на контрактну службу і запропонувала Світлані зробити це разом. І з тих пір бухгалтер за професією змінила зручний кабінет на військовий стрій. І хоча чоловік Світлани був не в захваті від такої ідеї, проте все ж таки підтримав дружину. Сама Світлана жодного разу не сумнівалася у своєму рішенні. Вона закохана чи то у професію, чи то у людей, з якими працює. Ймовірно, одне з іншого витікає.

«В мене є подруга Олена Скляр, це вона захотіла піти в армію, – згадує Світлана Розинко. – Каже, пішли вдвох. Ну я вирішила, що піду. Чоловік не знав про те, що я вирішила пов’язати своє життя з армією, до останнього. Я наважилася сказати лише за декілька днів до відправки в Полтаву. Він сам військовослужбовець, знає цю «кухню» зсередини, і сказати, що він був не в захваті від мого рішення, – це нічого не сказати. Та зрештою підтримав мій вибір, за що йому безмежно вдячна. Після Полтави я служила у Чернігівському полку зв’язку, потім телеграфісткою, радисткою. А в 2016 році почала працювати в ОК “Північ”».

Світлана двічі була в зоні АТО, де й отримала свій перший досвід роботи військового кухаря.

«Чоловік з 2014 року брав участь в АТО, потім у так званій ООС. Коли тільки все починалося, він поїхав під Волноваху. Пам’ятаю ті дні, як чекала хоча б одного дзвінка на день, щоб почути, що з ним все нормально, – згадує Світлана. – Тоді наш менший син питав, чи приїде тато до нас ще. Він так рідко бував дома… Вийшовши на службу після декрету, я теж вирішила, що поїду в АТО. Чоловік спершу мені не дозволяв туди їхати, але я пішла і попоросилася у командира. Той сказав, що є місце кухаря, і я погодилася. Вперше я поїхала в Сєверодонецьк у 2017 році, ротація тривала 9 місяців».

 

Спали по три години

 

«24 лютого рано вранці я, як завжди, гуляла з собакою на вулиці, – згадує перший день повномасштабного вторгнення Світлана. – І тут загула сирена, а за нею вибухи. Відразу повернулася додому, зібралась і поїхала на роботу».

Відтоді мине ще півтора місяці до того, як Світлана вперше знову побуває вдома.

«Коли організовували групу людей, щоб годувати хлопців, мене спитали: «Підеш?». Я, звичайно ж, погодилася. Мені було все одно, чим займатися: копати траншеї, взяти до рук автомата чи йти на кухню – аби тільки допомагати, – згадує Світлана. – Ми набрали групу з чотирьох чоловік і почали працювати. Спершу не було нічого, але полковник на позивний «Воїн» зробив усе, щоб полегшити нам роботу. Усе, що треба, намагався знайти: душ, вода, плита, генератор…

Два місяці ми працювали вчотирьох в одну зміну без вихідних, бо не було на кого міняти. Ми за добу спали дві-три години, не більше. Адже лягали пізно, а вставали о третій ранку, щоб встигнути все зготувати на сніданок. Бо ж потрібно було нагріти плити, нагріти воду у 50-літрових каструлях. Потім сніданок плавно переходив в обід, а обід переходив у вечерю. Ми і готували і мили, бо були каструлі і відра, які передавалися по позиціях. І один з нас чотирьох просто з ранку до вечора мив цей посуд. А ще потрібно було начистити овочів. Тож коли в когось з’являлася вільна хвилинка, сідали чистити цибулю, моркву чи картоплю. Звідки бралися сили – я не знаю, але справлялися.

І навіть коли бомбили, ми стояли на кухні і нікуди не спускалися. Адже знали, що зараз прийдуть їсти наші хлопці. Голодні, холодні, втомлені – їм треба поїсти гарячого. Якось ми спускалися на перший поверх, але вже тоді, коли вилітали вікна на нашій кухні.

Деякий час до нас приходили двоє жінок і чистили картоплю. Потім я залучила ще одну знайому – мій син зустрічається з дівчиною, то її мама сиділа в Чернігові, і я їй запропонувала прийти. Вона жила з нами два місяці і у всьому допомагала на кухні. Ось так у нас з’явилася ще одна людина.

Спали ми мало, бувало за день вдавалося подрімати на кухні за столом п’ять хвилин. І це було щастя. Бували хвилинки слабкості, коли сили покидали і хотілося спати. Сядеш, руки опустиш, а потім подумаєш: ні, хлопцям там важче. Встаєш і починаєш робити свою роботу».

 

Млинці – коронна страва

 

«Перші два-три дні це були сухпайки. І коли ми вже десь день на третій зварили суп, то я ніколи не забуду, які хлопці були раді. Казали, що це був найсмачніший суп у їхньому житті, – згадує Світлана. – Загалом по-різному було. Був час, що була лише каша і все. Хліба навіть не було – він був, але поцвів. Ми тоді брали вирізали м’якоть, обрізали ту цвіль і різали на маленькі шматочки, щоб всім хлопцям вистачило. Так само і з салом. Різали по маленькому шматочку. У нас там був сусід в приватному секторі, Женя, то він навчився пекти хліб. Ми йому дали борошна і він двічі на тиждень пік нам смачний домашній хліб. Так само й паски він нам спік.

Загалом у нас була тушонка, були каші, супи постійно якісь. Звичайно, меню не ресторанне, але для мене головне – щоб було смачно. Хай це буде суп, але щоб він був смачний. Я коли готую, завжди розмовляю з кашами цими, з каструлями. Вже всі звикли. Загалом коли ти готуєш з гарним настроєм і бажанням смачно нагодувати, то це все передається їжі.

Пам’ятаю, коли в місті пропало світло, то всі, хто їздив додому, все з холодильників привезли нам на кухню: м’ясо, ягоди, гриби... З того й готували попервах. Отак все докупи, всі одне одному допомагали. Якось один гриби приніс, другий, третій – і ми такий смачний грибний суп зварили!

А одного разу я вирішила порадувати наших хлопців і напекла млинців з варенням – це напевно, була одна з найсмачніших страв. Вони вийшли такі м’які, смачні, ажурні. І я робила так: наприклад 300 млинців одного дня, а наступного – ще 300 іншим. Інакше не виходило, бо це дуже багато часу займало, а ще потрібно було готувати і сніданок, і обід і вечерю.

Я ніколи не забуду той день, коли забрали з нашої кухні одного професійного кухаря, і я лишилася за головну. Мені дали 50-літрову каструлю, мішок гороху і воду. Я дивилася на все це і не могла зрозуміти, скільки куди чого сипати. Тоді я подзвонила Каріні (це дівчина-кухар, з якою я познайомилася ще під час ротації в Сєверодонецьку), і вона проінструктувала, що до чого. Горох тоді вийшов чудовий. І з того разу я вже знаю, скільки куди сипати».

Дуже вдячна жінка всім волонтерам, які допомагали з продуктами.

1apidtr1 1apidtr2 1apidtr3

«Окрім наших харчів, ще була волонтерська допомога. Зі всієї України нам привозили вареники, пиріжки, закрутки, – говорить Світлана. – На кожному ящику, на кожній коробочці – якісь написи, послання, малюнки дитячі. У нас стіна, де роздача, вся обклеєна цими посланнями і малюнками. Адже все це мотивує і підіймає настрій. Слова: «Ми з вами, ми молимося за вас», слова вдячності від зовсім чужих нам людей. Ми це відчували і за це дуже вдячні».

1amalyun

Діти дякують військовим

 

«Точка» №17 не забувається

 

«Ми годували десь 500 чоловік, плюс до всього були «точки» – позиції, де стояли наші хлопці, і їм відвозили їжу. Приїздили машини і забирали для них спеціальні ємності для їжі. Вся кухня у нас була завжди ними заставлена, – згадує жінка. – І був такий момент: ми, як завжди, наготували. Їх майже всі вже забрали. Залишалося декілька точок, і на них розвозив один водій. Він приїхав, почав завантажувати машину, а потім каже: «А цю їжу – на 17 чоловік – я забирати не буду». Ми спитали, чого, на що той відповів: «Вони відлетіли». Спершу ми не зрозуміли, що значить «відлетіли». Та потім він сказав, що всі ті хлопці загинули. Відразу всі, 17 чоловік. Тоді ця ємність простояла в нас цілий день на кухні. Ми з дівчатами ходили, переступали, і навіть не знаю, хто її забрав і виніс. Ми самі не могли цього зробили, плакали. Ми не знали, хто саме там загинув, у нас же не було даних, лише точка 10, 15, 17… Але це були наші хлопці. Герої, які захищають нас, у яких лишилися сім’ї, діти, мами, дружини… Це дуже боляче».

 

Чоловік і син – теж військові

 

Ще перед війною доля піднесла Світлані і її сім’ї дуже важке випробування: тяжко захворів її коханий чоловік, за життя якого вони й досі борються. Сталося так, що медичні документи прийшли напередодні 24 лютого, і він їх не встиг подати. Та й не може військовий бути вдома, коли в країні війна.

«Ще восени 2021 року чоловіку поставили жахливий діагноз – рак, – зі сльозами в очах говорить Світлана. – Ми проходили лікування хімією, і, по суті, він вже мав би бути комісований. Ми просто не встигли подати документи, бо почалася війна. Документи з МСЕК про профнепридатність досі їздять в машині, і він їх не подає. Свідомо. Каже, що доки все не закінчиться, доти й буде служити. 28 лютого він пройшов черговий курс хіміотерапії і повернувся сюди. Так ми вдвох і служимо».

1azcholo

З чоловіком-військовим

 

Подружжя має двох синів: Сашка (9 років) та Сергія (23 роки). Старший пішов шляхом батьків і обрав професію військового.

«Я хотіла, щоб він пішов на строкову службу, відслужив і обрав іншу професію, але він вступив до лав ЗСУ, – говорить жінка. – Це його вибір, його шлях і я не вправі його відмовляти. Хоча й знаю, наскільки це важко – бути військовим. Я знаю, що це таке. Я знаю, що це, коли дитина питає, чи побачить татка. Я знаю, що це таке – чекати чоловіка з війни. Я знаю, що це таке, коли ти йому дзвониш, він каже, що все нормально, а в слухавці чутно звуки пострілів. Зрештою, я сама військова і знаю, що таке армія. Він – водій, і їздить зараз по всій Україні. І я дуже переживаю за нього. Коли я готую їсти нашим військовим, коли ми на кухні намагаємося нагодувати їх, розважити, я сподіваюсь, що десь там чужа мати так само поставиться до мого сина. Під час бойових дій у Чернігові мені дуже запам’ятався хлопчина Макар. Йому 18 років, з тероборони. Він приходив їсти до нас. На вигляд йому десь років 16 було. Маленький, худенький, він чимось нагадував мені мого сина. Я завжди давала йому цукерку – мене пригощали, а я не їла сама, а Макару віддавала, коли той приходив».

 

Рожевий – колір настрою

 

У Світлани були подаровані рожеві рукавички, які жінка одягала, щоб підняти настрій собі і всім довкола. Адже чоловік Світлани – військовий, син – теж військовий, менший син був далеко, з бабусею. І коли не було зв’язку, то можна було збожеволіти.

«Я одягала ці рожеві рукавички і намагалася посміхатися, зі всіма жартувати, бо у всіх була така ж ситуація, як і в мене, – говорить Світлана. – Рідні і близькі розкидані по всій країні. І я посміхалася, намагалася зі всіма поговорити. Вони казали потім, що приходять у їдальню на 10 хвилин, але за ці хвилини відпочивають морально. Один льотчик сказав, що наша їдальня – найкращий ресторан Чернігова. І назвав нас «Три дубки» – не знаю, чому, але ця назва до нашої їдальні прикріпилася».

 

Марципани і війна

 

«Якось до нас вийшла розвідка. Хлопців чоловік 70 з Новограда-Волинського, – згадує Світлана. – Вони, бідні, голодні, холодні, навіть одягу нормального не було. Старшина в них був Вася Бондарчук, і ми з ним підбирали хлопцям одяг із того, що у нас було. Потім ми з ними потоваришували. Вони приїздили їсти до нас в їдальню. Для нас ніколи не було чужих, якщо хлопці хочуть їсти – звичайно, годували. А якось Вася з хлопцями змінили точку і там в холодильнику знайшли марципани. Приносили нам на кухню по одній дві упаковці раз на тиждень. І це було свято для нас тоді. Ви навіть не уявляєте, які то були смачні на той час тістечка. Ми з дівчатами пізно вночі йшли в кімнату, сідали і по одному тістечку їли, і це було щось».

 

Страх лише за хлопців

 

«У мене ніколи не було страху за себе. Ні в ООС, ні під час бойових дій у Чернігові, – говорить Світлана. – Але я постійно переживаю за хлопців. Не лише за своїх рідних – за всіх. Ось буквально декілька днів тому передавала посилку з їжею на Схід, старшині Бондарчуку і його хлопцям. Пакувала їм посилки, намагалася покласти якусь цукерку – вони ж теж хочуть солоденького. По телефону старшина повідомив, що в них є загиблі, але я навіть не спитала, хто саме. Я не хочу поки цього знати. Поки що моє серце і душа не витримає цього. Я всіх їх знала, і усвідомлювати те, що когось уже немає серед живих, не хочу, бо це дуже боляче.

У мене сьогодні мрія і бажання одне: щоб скоріше закінчилася ця війна і щоб хлопці вернулися додому. Зрозуміло, що всі уже не вернуться, і це дуже боляче. Це війна. Головне, щоб про них пам’ятали. Вони житимуть, якщо про них пам’ятати».

Світлана каже, що після всього цього вона просто ненавидить росіян за те, що вони розв’язали таку жорстоку війну.

«Я інколи не думала, що я зможу молитися Богу, щоб хтось помер. Це не людські стосунки, і я ніколи не жила по такому принципу, – говорить Світлана. – Та зараз я ненавиджу росіян, я молюсь за те, щоб їх не було. І радію новинам про те, що наші хлопці їх розгромили. Зараз, окрім болю в серці і ненависті, немає нічого».

 

Говорити про війну потрібно правду

 

Світлана і її чоловік і досі живуть на так званому «казармовому» положенні. Нещодавно вона забрала до себе ще й молодшого сина Сашка, бо ж роботи так багато, що вона фізично не встигає їздити додому.

«Мені дозволили його лишити тут, бо робота, а ще й дистанційне навчання, – говорить Світлана. – Мій молодший син, на щастя, не був у Чернігові під час активних бойових дій. Він не бачив і не чув цього жаху. І коли він повернувся і почув сирену, то злякався. Я постійно розмовляю з ним і розповідаю, навіщо вони гудуть і що може статися після гулу сирен. Я взагалі ніколи не обманювала його і з першого дня розповідала, що тут відбувається. По телефону, але правду. У нас були дівчата, які дзвонили рідним і говорили, що все добре. Та я вирішила, що діти мають знати правду. І я з першого дня розповідала лише правду. І діти, і дорослі зараз мають розуміти, що у нашій країні війна.

Пам’ятаю, коли я в черговий раз їхала в зону ООС – це був, здається, 2019 рік. Виношу я сумки, а біля під’їзду сидять сусідки і кажуть: «Світлано, ти куди? Ти що, знову туди зібралася? Там же вже немає війни!» Розумієте, для декого війна закінчилася, а для декого її взагалі не було. Тепер всі зрозуміли, що країна воює, але досі більшість не розуміє, що країна воює вже вісім років. І це насправді боляче».

 

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото автора і героїні

Схожі матеріали (за тегом)