|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 13:57 | 03.28.2024

Прізвище класика, а позивний генерала: Микола Гоголь змінив крісло начальника на автомат

Через неординарне прізвище побратими дали йому позивний, співзвучний з прізвищем відомого французького генерала – «Де Голь». А із тезкою – класиком української літератури Миколою Гоголем – у них співзвучні не лише ім’я та прізвище, але й походження. Обоє – з давніх козацьких родів.

До війни Микола Олександрович Гоголь обіймав посаду директора успішного чернігівського комунального підприємства «Паркування та ринок», перед тим – займав посаду в структурі Державної зернової продовольчої корпорації. З початком повномасштабного вторгнення на терени України російських загарбників Микола Гоголь пішов до військкомату та взяв до рук зброю. Пішов воювати, бо вважає захист Батьківщини обов’язком кожного чоловіка.

 

1amygogol– Миколо Олександровичу, Ви – нетиповий боєць, займали одну з високих посад у місті – начальника прибуткового комунального підприємства. Припускаю, що при такому статусі можна було уникнути мобілізації, виїхати, як багато хто з Ваших колег чи силовиків. Що спонукало у перші дні агресії стати до лав ЗСУ?

– Хтось же повинен… Для чого ми тоді живемо? Батьківщину треба захищати, інакше по ній будуть ходити наші вороги. Я народився в Україні, в маленькому містечку Прилуки, у військовому гарнізоні. Мої мама і тато були військовослужбовцями. На жаль, їх вже немає на цьому світі. Батько мій літав на ТУ-160. З дитинства я знав, що буду військовим. У віці 17-ти років я вступив на навчання до Челябінського льотного училища, і вже в росії зустрів розпад СРСР. В 1991 році наші замполіти з України говорили нам переїжджати у Луганськ (тоді ще Ворошиловград), оскільки я за спеціальністю штурман фронтової бомбардувальної авіації. У мене був вибір – переїхати або прийняти присягу на вірність росії. Цей вибір я зробив на користь України, але багато хто залишився там, і я переконаний, що вони скидають бомби на наші мирні міста. Чи вважаю я росіян людьми? Ні. 23-го лютого я зі своїми колишніми підлеглими з росії випивав у скайпі, а вже наступного дня більшість із них підтримали агресію росії. Нещодавно мав розмову з дядьком, який мене виховував після смерті моїх батьків, він сказав: «Якби ти залишився в росії, ти б теж, напевно, бомбив Україну». Я відповів, що такого б не робив, бо моє коріння і мій рід тут. Це моя Батьківщина, тут поховані мої батьки, діди та прадіди.

– Ваш рід з Прилуччини? До речі, в класика української літератури, якого росіяни чомусь вважають їхнім класиком, Миколи Гоголя коріння з давнього козацького роду.

– Наш рід один із найдревніших на Прилуччині – Черненківський рід.

– А Гоголь у Вас від батька?

– Так. Від батька. Це також дуже древній рід. До речі, й справді Миколу Гоголя помилково вважають російським письменником. Правда – те, що він український, але у той час російська цензура просто не пропускала твори українською мовою, хоча такі твори у Гоголя є.

– Забігаючи наперед: якщо не помиляюсь, то в Прилуках була льотна військова частина стратегічної авіації. Яка Ваша думка з приводу того, що аеродром роздерибанили, а стратегічну авіацію знищили?

– Вважаю це однією з найбільших помилок нашої держави. Просто віддати за газові борги стратегічні бомбардувальники з шаленою вартістю – це зрада. На їх утримання, звісно, потрібні були значні кошти, але з іншого боку ми б мали у світі своє «Я». А віддати просто так, потім роздерибанити всю армію… Знаєте, дуже багато було всього продано нашими недополітиками, які пограбували державу, увесь час її кінчали, а нині, розуміючи, що їх бізнес тут, нічого не можуть зробити. Країну ж нашу треба захищати і боротись за неї до останнього, тому що ми народжені для того, щоб воювати. Ті люди, які в цьому щось розуміють, вони це знають. Я не засуджую ні поліцію, ні когось іншого, я також вивозив родини військовослужбовців – командир викликав і сказав, що треба супроводити наших жінок і дітей. Свою родину я також вивіз. Впродовж 17-ти годин 17 машин і три автобуси добирались з Чернігова до Черкас. За три години я повернувся назад, притому заїхавши в Київ, завантаживши авто бронежилетами, касками, медикаментами для госпіталю. Пригадую, дорога з Києва тоді була перекрита, і я поїхав через Лукашівку, де нарвався на кацапський БТР. Довелося від нього уходити. Залишився живий, як бачите.

– Як потрапили з посади начальника комунального підприємства в армію?

– Багато хто ставив питання: а чому ти не виїхав? Я вивіз свою сім’ю і мені стало легше, легше на душі, спокійніше. Я не смикався, як це було на початку, коли дружина та діти були тут. Я розумів, що не сьогодні-завтра може трапитись трагедія, але всі ми сподівались на краще. Як вийшло так, що я пішов захищати місто і Україну? Ну, добре: якщо ми всі втечемо, то кому залишиться ця країна? Її просто пограбують і все. Мотивація цих нелюдів одна: заходити, грабувати і вбивати. Це ж справжня орда. Вони запускають сюди бурятів, якутів, нанайців і всіх решту. Це люди із найбільш депресивних районів росії. В росії їх навіть за м'ясо не вважають. І тут їм дають можливість безкарно грабувати і робити, що заманеться. От вони і пруть сюди. Там вони отримують якісь копійки, бухають, живуть в рабстві, а тут їм все дозволено. Як я міг поїхати, кинути місто, знаючи хто сюди йде?

– Ви одразу стали до лав армії?

– Так. 24 лютого я був мобілізований і потрапив у підрозділ «Кліщі». Командира Андрія Требуха я знаю давно, тому я знав, до кого йти і з ким захищати Чернігів. А потім вже отримував завдання, які треба було виконувати: вивозити поранених воїнів, вивозити дітей, завозити боєприпаси, медикаменти, їздити на бойові завдання, ходити в розвідку. Ми займались тим, чого нас навчили і що вміли добре робити. А кацапську армію я послав давно, бо це зло. Це має розуміти кожна нормальна людина. Росіяни – це зло, у них немає нічого хорошого і не буде ніколи. У них є тільки заздрість, що ми живемо краще, бо ми – трудолюбивий народ.

1amygogol2

На варті рідного міста-героя

 

– Чи можна стверджувати, що українці сьогодні демонструють небачену єдність?

– Не всі.

– Можливо, не всі, але загалом ми бачимо зародження Нації…

– Скажу так: багато хто виїхав з Чернігова, коли його обстрілювали, і зараз, повертаючись у місто, вони починають качати права. Коли була війна, то все було набагато легше – тоді було чорне і біле. Я, наприклад, досі не можу звикнути до того, що в нас працюють світлофори, а коли їду вночі на завдання, то за звичкою вимикаю фари. А тут бачимо, як приїжджі вмикають гучно музику, по місту вночі ганяють мотоциклісти… Людей, які пережили жахи війни, обстріли й бомбардування, лякають навіть найменші звуки. Сьогодні найважливіша річ – це повага один до одного. Єдність – так, вона в нас є, напад росії нас об’єднав, але треба змінювати ставлення одне до одного. Прикро, що є деякі люди, які кажуть, що якби ми пропустили росіян, то все було б ціле. Та нічого не було б! Вам показати, що таке Ягідне, що таке Іванівка? Що вони там витворяли? Убивали людей і ґвалтували дівчат! Хай з’їздять і подивляться, що вони творили в Бучі. Росіяни – це не люди. Там є люди, але коріння в них українське. У мене є друг, у якого, як виявилось, українське коріння. Так он він відкрито пише, що путін – це тварина, вбивця. Прізвище мого товариша – Корінь, і рід його з Менщини. Але як з іншими? Як бути з тими моїми знайомими, з якими ми 23-го лютого розмовляли і випивали по «скайпу», а наступного дня більшість із них перефарбувались? Всі, крім одного! 60 відсотків із них сказали: «Добре! Бийте хохлів!». От які це друзі? Хіба це люди?

– Ви наразі продовжуєте служити, а що з підприємством?

– Так, я служу, а обов’язки начальника виконує мій заступник. Тим не менш я все контролюю, постійно з ним на зв’язку. Підприємством керую вже чотири з половиною роки, і можу запевнити, що до війни воно було в хорошому стані. В тому числі, на мій погляд, були хороші зарплати у працівників.

– Які, якщо не секрет?

– Середня заробітна плата на підприємстві складала 12 тисяч гривень. Це, напевно, одна з найбільших зарплат серед комунальних підприємств у Чернігові. У нас немає бюджету, комунальне підприємство «Паркування та ринок» заробляє саме на себе.

– А після відходу з Чернігівщини ворога які проблеми з’явились?

– Ми отримали зруйнований бізнес, практично повністю. Плюс природа допомогла – пляж заповнений водою, розбиті паркомати, десь Інтернету немає. Ми зараз починаємо відновлювати парковочну систему. Дехто незадоволений, але зарплату людям треба платити, податки треба платити. Дивно, але люди, в яких невеликі доходи, це розуміють краще. Я розумію тих, хто втратив свій бізнес, розумію Владислава Анатолійовича (міського голову Владислава Атрошенка, – Авт.), який знає, що якщо місту не дати дотацій, то Чернігів піде в небуття.

– Кажуть, багато підприємств зараз виїжджають з Чернігова та області, багатьох переманюють на Західну Україну.

– У мене є друзі, які мають доволі крупний бізнес в металопереробці, вони виготовляють на всю країну потужні твердопаливні котли, от їм пропонують виїхати з Чернігова. Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська області пропонують їм землю і виробничі площі – тільки приїздіть.

– Уряд ще й дотацію надасть!

– До речі! А далі що? Буферна зона? Так в Києві мають розуміти, що це буферна зона Києва всього за 140 кілометрів від нього.

– В’ячеслав Чаус говорить про спеціальну економічну зону.

– А для кого ця економічна зона? Для тих, хто вже виїхав? Але якщо вони виїхали звідси, то вони будуть працювати там. Якщо таке підприємство як ладанська «Пожмашина» виїде, то вона назад вже не повернеться. Тому я відверто не розумію тих людей, які приймають такі рішення.

– Яким, на Вашу думку, має бути рішення Уряду щодо Чернігова?

– Дати фінансування в місто і дуже швидко будувати автомобільний міст, а не просто розмовляти.

– Не факт, що завтра туди не прилетить знову?

– Ну, давайте тоді не будувати нічого. У нас же був понтонний міст, але його розібрали. Зараз, якщо не дай Бог, знову попруть росіяни – у нас виїзд один. Ви уявляєте, які будуть колони? А всі координати відомі. Що будуть кацапи робити? Вони будуть просто стріляти. Ракета ж долітає. Плюс військкомат стане на блокпостах і стане повістки вручати, і це правильно… Бо це ненормально, коли прокурори та поліцейські покидають місто. Не всі, щоправда. Я дуже здивувався, коли на одному із завдань зустрів хлопців з «Альфи» СБУ, вони в місті були. Я бачив багатьох поліцейських, які залишились, але ми також бачили відкритий райвідділ поліції, в якому лежала зброя.

– Так само, як поліцейські, що залишились в місті, приходили в штаб Територіальної оборони отримати зброю.

– Так. Залишились люди, які розуміли, що місто треба обороняти. А ті, що втекли, що відсиділись, вони не розуміють, що таке війна, що буде, коли не дай Бог, ворог повернеться. Вони знову повтікають!

– Миколо Олександровичу, повертаючись до питання відновлення Чернігова: якщо я правильно розумію, то по-факту, ми отримали все ж частково зруйноване місто, а відновлювати його поки не поспішають.

– Саме так. Більше того – у нас на носі опалювальний сезон, а ми маємо проблеми з ТЕЦ. Три місяці залишилось у нас всього на її відновлення. Там система, хоча і застаріла, але вона працює, її треба підтримати, а надалі потрібні інвестиції. Хто їх буде сюди вливати? Говорити будуть багато, але доки йде війна, ніхто інвестувати не буде. А ось мости треба відновити в першу чергу. Той самий пішохідний міст, який досі стоїть увесь в дірках, ніхто його не латає. Це ж не місто, це область. Тихо його зробіть і на тому все.

– Війна триває, як у такому стані жити місту? Вкладати гроші в оборону, утримувати гарнізон?

– На мою думку, треба потужна фортифікація – її зараз роблять, але не так, як би хотілося. Все робиться з міського бюджету, де грошей практично немає. Я знаю, що Чернігів – одне з найкрасивіших міст України. Воно найчистіше, найбільше прибране, але воно також зруйноване. Чернігів – це місто, яке є одним із найбільш постраждалих, але грошей на відновлення інфраструктури немає. Чому? Зараз війна, не треба мірятись, політичні амбіції треба прибрати. Я розумію Владислава Анатолійовича, він увесь час був тут, з першого дня війни. Людина кілька разів прощалась із життям, це правда, але він залишився тут, він не втік. У нього тут бізнес, і він розуміє також, що Чернігів може повторити долю американського Детройта – стати містом-приводом.

1aukolipobra

У колі побратимів

 

Що стосується оборони, то була у нас хороша оборонна система «Кольчуга». Була, а де вона поділась? Чому не питають з тих, хто керував країною всі ці роки? Зеленському й справді зараз дісталась розграбована країна і війна. Війна... Тому в цей період часу треба змінювати команду, ставити патріотів, знімати тих, хто сидів на схемах і відкатах.

– До речі, про корупцію, ми нещодавно писали про схеми на держпідприємствах Національної академії аграрних наук, на яких навіть не всі землі засіяли.

– Я певний час – точніше, впродовж семи років – працював у структурі Державної зернової продовольчої корпорації. Ми давали гроші аграрним підприємствам під урожай. У нас була хороша зарплата, про відкати навіть ніхто не думав, бо такі люди одразу вилітали. Так от мій колишній начальник Роберт Йосипович Бровді зараз воює на південному напрямку, і він мені нещодавно скидав відео, на якому горять наші поля. Росіяни спеціально їх спалюють, щоб викликати голод. Це – геноцид! Сьогодні ми всі розуміємо, що Україні потрібна правильна агропромислова політика, пов’язана з діяльністю Мінекономіки та Міністерством закордонних справ. Те, що ми спостерігаємо у виконанні росії – ті крадіжки зерна, те вивезення наших людей у рабство – це все злочини без терміну давності. Тому ми не маємо права складати зброю аж до повної перемоги над ворогом. Це питання нашого виживання і подальшого існування. Я відверто не розумію, коли на війні починають заробляти і коли під час війни займаються політичними інтригами. Наш Чернігів проявив себе насправді героїчно і дійсно заслужив назву міста-героя. Ми – фортеця нашої столиці, і Києву про це треба пам’ятати.

 

Віталій НАЗАРЕНКО, фото з архіву Миколи Гоголя

Схожі матеріали (за тегом)