|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 21:01 | 07.01.2022

Сергій Давиденко Сергій Давиденко

«Клєвер» – позиція, яку тримали справжні спартанці

Позиція «Клєвер» – чи не одна з найгарячіших точок під час оборони Чернігова. Саме там сходяться чотири дороги, які ведуть до нього.

Її російським військовим конче необхідно було взяти, щоб мати змогу зайти в місто. Проте за півтора місяці російській орді так і не вдалося перемогти наших «спартанців», які тримали цей блокпост. Вони вистояли і стримали навалу орди насамперед через правильне і професійне командування, легендарного бойового офіцера, капітана взводу Сергія Давиденка, який 15 березня отримав медаль «За військові досягнення». Саме він зі своїми бійцями створив позицію «Клєвер», так би мовити з нуля, і тримав її до завершення бойових дій.

 

Коли навесні 2014 року почалася війна на Донбасі і була перша хвиля мобілізації, Сергій Давиденко, не роздумуючи, пішов у військкомат.

«Викликали мене 24 квітня 2014 року, десь через два тижні після того, як я сходив і записався у військкоматі, – згадує події тих днів капітан Сергій Давиденко. – Тоді був сформований відомий всім 13-й батальйон територіальної оборони «Чернігів», і після 10-денного бойового злагодження нас відправили в населений пункт Сватове Луганської області. Всього було 427 чоловік. Я тоді був командиром взводу матеріально-технічного забезпечення. Важливим етапом для батальйону стала участь у звільненні районного центру Станиця Луганська та вихід до річки Сіверський Донець. Там був і мій товариш Володимир Сех, який, на жаль, загинув на «Клєвері».

Після взяття Станиці Луганської ми приблизно на місяць повернулися в Гончарівське, а потім нас відправили під Дебальцеве. Там наш батальйон поніс чималі втрати. Ми тоді були вже 13-м мотострілковим батальйоном «Чернігів» у складі першої танкової бригади. І в червні 2015 року я демобілізувався. Відтоді проходив військові збори. Наймасштабнішими були 30-денні збори нашого ОК «Північ».

 

Позицію дали «таку собі»

 

У перший день повномасштабного вторгнення Сергію Давиденку довелося взяти під своє командування роту охорони Чернігівського ТЦК та СП.

«24 лютого мене розбудили о 6.00 повідомленням, що по Харкову і Одесі були нанесені ракетні удари. Подзвонив знайомим військовим, вони сказали, що війна, – згадує той ранок Сергій Давиденко. – До мене під’їхали двоє товаришів, і ми втрьох вже о сьомій ранку були під військкоматом. З собою я взяв тільки рюкзак зі всіма необхідними речами. Він у мене ще з 2015 року зібраний. Там в мене була англійська форма-піщанка з шевроном 13-го батальйону, берці, які ще мені в Бахмуті у 2015 році дали. А ще була плащ-палатка, казанок, саперна лопатка розбірна, нею потім перші позиції ми й копали. Майже всі тоді прийшли без речей до військкомату. Знаєте, таке уявлення у людей, що в армії все дадуть. Вони-то дадуть, але коли – то велике питання. А я це все вже знав з 2014 року, тому мав все при собі. І от стою я на пункті збору у військкоматі, підходить полковник Юрій Борисов і питає, чи є офіцери. І виявилося, що я – єдиний офіцер. На питання про моє звання кажу: «Капітан» – і мене поставили командиром роти охорони Чернігівського ТЦК та СП. Тоді до вечора в роту близько ста осіб було записано. У роті було чотири взводи (в роті – 120 чоловік, у взводі – 30-35 чоловік, – Авт.), один одного не знаємо, тут же отримуємо зброю, розбилися за списками і перший день охороняли територію військкомату.

А вже 25 лютого ми направилися до ОК «Північ», де начальник штабу першої танкової бригади дав бойовий наказ: зайняти позицію на розвилці «Клєвер». Це в’їзд в місто з чотирьох боків з Ріпкинського напрямку, і на Киїнському напрямку стояла рота з першої танкової. Задача – не підпустити колону ворога до Чернігова. А я дивлюсь на карті і розумію, що позиція так собі».

 

Лісосмуга краще поля

 

Вже через три години після постановки завдання капітан Давиденко зі своїми побратимами були на позиції «Клєвер», яку їм доручили тримати.

«Коли ми приїхали на цю транспортну розв’язку, було вже близько десятої вечора. Кругом темінь, надворі лютий місяць, – згадує капітан. – А нас висаджують і кажуть: вибирай позицію. Ходжу. Зі мною старшина Олександр Постоутенко з бойовим досвідом, і ще по розмові зрозумів, що є з бойовим досвідом хлопці, і ми починаємо вибирати позицію: цю втримаємо, цю – ні. Тут яма, тут далеко від дороги. І я вирішив, що тримати позицію по обороні ми будемо ближче до лісу, бо в полі було небезпечніше ставати, а тут були дерева, і це добре. Мої знання все ж таки допомогли: нас ці дерева з лісопосадки потім врятували. Хоча місце не надто зручне з точки зору позиції, але найбільш безпечне для особового складу. Ночували ми до ранку, бо лопата тільки одна – моя. І ми спали близько двох годин просто на землі. Я спав на плащ-палатці, яку взяв з дому. І пішов льодяний дощ, потім сніг, потім знов дощ. Земля мокра, хлопцям нікуди сісти, тож вони спали тоді стоячи, обнявши дерева. Вже на другий день ми почали копати окопи моєю саперною лопаткою ще до того, як привезли лопати для всіх. І коли окопувалися, почалася стрілянина, але це тільки стимулювало».

Через декілька днів старшим на позиції поставили полковника Батюка, а Сергій Давиденко керував ротою.

 

Відморозили руки

 

Перші дні на позиції «Клєвер» було досить важко не лише через те, що постійно по ній велися обстріли, але й через погоду. На вулиці мороз, за ніч сніг декілька разів міг змінитися дощем. У хлопців не було ще ні спальників, не було ковдр, не було нормального укриття. Спали як доведеться, а вогонь розпалювати не можна було, бо ворог побачить. Тому декілька днів їм доводилося ходити у мокрому одязі і взутті.

«У мене і п’ятьох моїх бійців відморожені руки, – говорить Сергій Володимирович. – Я одного ранку після нетривалого відпочинку встав, зняв берці і жахнувся – ноги були сині. Десь днів п’ять я не роззувався зовсім, бо не було часу. І на шостий день роззувся, поміняв шкарпетки і посушив ноги біля вогню близько 20 хв. І це було щастя.

А ще був такий випадок, коли нам довелося порушити правила, щоб зігрітися. Тоді температура повітря була -10-12оС, дуже холодно і сиро, а була заборона на розведення вночі вогнищ через світломаскування. Пам’ятаю, прокинувся від холоду. Встав і не можу розігнутися. Тоді я порушив світломаскування і розвів вогонь. Хлопці почали підходити, і виявилось, що не один я так змерз. А один наш боєць взагалі примерз до землі, ще б годину-дві – і все. Був дуже страшний холод. Пізніше нам навезли ковдр, бензопил пару штук, і ми тоді почали капітально закопуватися і укріплятися».

 

Правильні окопи рятують життя

 

«Ми копали свої окопи прямо у лісосмузі. Це важко, заважає коріння дерев, але це правильно. Адже дерева приймають на себе снаряди, – говорить капітан. – Снаряд тоді розривається не на твоєму бліндажі, не в окопі, а на дереві. Так, осколки летять, але це не пряме попадання. І це велика різниця. Плюс сусідні стовбури дерев приймають осколки, які призначалися особовому складу. В нас там всі дерева були побиті, поломані, як сірники, але вони нам рятували життя».

На жаль, у перші дні оборони під час обстрілу загинув товариш капітана Сергія Давиденка. Сталося це через те, що вони просто не встигли ще облаштуватися так, як треба.

«Другого березня був убитий мій товариш капітан Володимир Сех. Ми тоді ще не встигли правильно окопатися. В нас була викопана «відкрита щілина» – ямка, де можна сховатися під час обстрілів, але яка ще не вкрита зверху. Ми в перші ночі так усі ховалися, – з сумом згадує капітан. – І коли був ракетно-бомбовий удар авіації, капітан відпочивав у тій «відкритій щілині». Тоді зрубало велике дерево, і вбитий він був щепками. Там треба було ще якісь короткі стовбури дерев зверху кинути, клейонку, землею присипати і все. А тоді земля була мерзла, окопуватися було дуже важко і довго. Дерево – не залізо, земля б його зупинила, але ми не встигли закритися. За ввесь час оборони в нас вісім чоловік загинуло. Стільки ж було й поранених».

 

Окопувалися довго, але якісно

 

«Ми пару днів собі тільки вогневу позицію готували, спали увесь цей час під відкритим небом – тому і були відморожені руки і ноги у особового складу. А потім спали в бліндажах. Бліндаж на три особи, і ми спали кожен потроху. Великий не можна було копати, небезпечно для життя, – розповідає Сергій Давиденко. – Мокрі, спимо в глині. То вже потім мені з дому передали фольги, і ми позастеляли нею землю, так трохи краще було. Та ковдри і спальники потрібно було сушити постійно, бо сиро і холодно було. І тільки повішають ті спальники чи ковдри – прилітає, і вже вони в дірках. Потім сидять, латають. Та що там спальники – в нас постійно пробиті були оці армійські ємності, в яких їжу привозили. Тільки не встигли прибрати – все в дірках. Біля вогнищ їмо, а в нас над головами літає щось постійно. То наші із-за спини, то чужі. І з часом вже звикли, настала якась байдужість до смерті і життя. Коли вже міна летить – круть – і падаємо на «зірочку», і повземо в укриття».

На позицію «Клєвер» їздити було небезпечно. Адже вона постійно прострілювалася, та й ворожих безпілотників було вдосталь.

«Неодноразово приїздив до нас на позицію начальник ОТЦК та СП та старші офіцери. Підвозили ковдри, сокири, бензопили, бронежилети, захисні шоломи, – згадує капітан. – Волонтери часто передавали нам сухі супи, вермішель, інші продукти через «Правий сектор», який стояв десь за кілометр від нас. Хлопці потім ходили, забирали. Адже приїздити до нас було небезпечно, бо занадто часто прилітало від орків. Та й безпілотники противника постійно літали над нами. Як тільки побачать – за п’ять хвилин починає артилерія працювати. Пам’ятаю, приїхало до нас підкріплення, чоловік десять, відразу почали копати окопи. І тут – безпілотник, а за ним відразу обстріл. Тоді двоє загинули зразу, не встигли хлопці лягти. Тільки встигли викопати в коліно десь – і ні, щоб лягти туди, а вони побігли…»

 

Колона горіла – душа раділа

 

«Нас обстрілювали 35 днів, і це тільки офіційно, – говорить командир . – Ми пережили чотири авіанальоти, по нам працював «Град» з десяток разів. У лісі під Михайло-Коцюбинським був штаб орків, а ми були від них за три кілометри, як більмо на оці. Звідти 10 днів виїздив танчик їх з лісу і гатив по нам безкарно. В основному він це робив уночі. Годину працює, а ми його не можемо дістати, бо в нас – автомати і гранатомет, який стріляє максимум на 400 метрів. Ніякої важкої зброї у нас не було, на жаль. З «Півночі» дзвонять: коригуйте вогонь. І вони стріляли, ми корегували. Одного разу «Північ» із-за нашої спини по наводці на славу спрацювали на славутицькій дорозі. Тоді йшла колона ворожої техніки. Наші влучили, і пішла детонація боєкомплекту. Так гарно вони вибухали, а потім горіли. Неймовірне дійство і відчуття».

 

Перший бій витримали гідно

 

«Ми в перші дні встигли з техніки зробити барикаду, а на краю лісу встановили крайній свій блокпост «Авангард». Двоє лейтенантів, Ярослав Лузан і Павло Юцевич, і солдати В’ячеслав Мартинюк та Максим Трубенок були на тому посту. Тримали вони цю позицію, найближчу до барикади з техніки, днів зо п’ять, – згадує ті події капітан Давиденко. – І тут починаються обстріли по нам, через ту барикаду – на неї зайшов противник . У нас вже на той час з’явилися китайські рації, і хлопці з «Авангарду» доповіли мені, що стрільба з однієї і з п’яти годин (військове позначення напрямку, – Авт.). І в мене питають, що робити. З важкого в них тільки була одна «Муха». І я вирішив дати нею по барикаді вогонь. Звідти ж ішла стрільба. На їхньому боці свистіли кулі. Щось вони довго совалися, і я не розумів, чого так довго не відкривають вогонь. А потім виявилося, що вчили стріляти з «Мухи» Максима – молодого бійця, котрий не служив до цього в армії. Цей малий бабахнув – і влучив у ціль. Барикада відразу загорілася, бо була з автомобілів. І я дав приказ хлопцям з «Авангарду» відійти до мене в центр. Пам’ятаю, прибігли захекані, але задоволені. Це було їхнє бойове хрещення».

 

Особлива позиція з легендарними воїнами

 

Позиція «Клевер» – легендарна в місті. В неї був незначний особовий склад, але який! Цих бійців потім інші побратими прозвали «спартанцями». Але поки вони заслужили це ім’я, то пережили чотири ракетно-бомбові удари авіації і постійні артилерійські атаки.

1anashyvka

«Спартанські» шеврони

 

«Щодня у нас стабільно було 4-5 вогневих уражень позицій. І це не одна міна, а масований обстріл, батареями мінометів, «Градами». Але ми вистояли. Противник мав перевагу в техніці, велику перевагу у зброї, але їх зупинив наш «Клєвер», мої 30-40 спартанців з трьома гранатометами і автоматами в руках. Ворог боявся йти з нами у бій один на один. Було три спроби, вони по нас працювали дальнім і важким озброєнням. Вночі піхоту якусь присилали тільки перевірити, чи стоїмо ми чи ні. А ми постійно давали цим групам гідну відсіч і показували, що не віддамо своєї землі і не покинемо своєї позиції. Хоча в нас вона була надскладна з точки зору військової оборони, але я знав, що втримаю цю позицію. І ми вистояли».

 

Місяць шоку

 

«Цілий місяць ми перебували у шоковому стані. Пережили постійні обстріли, стрес, а ще й людьми потрібно було керувати, – говорить військовий. – Люди всі різні: хтось менше злякався, хтось більше – не без того, звичайно. Це ж війна, і до неї людина не може бути морально готова ніколи. По-різному бувало. Пам’ятаю, після бою, у нас був один поранений, учотирьох тягнемо його, а вже назавтра не можемо згадати повну картину подій. Ось це і є шоковий стан, так він впливає на психіку. По-іншому я не можу пояснити. Був при свідомості, діяв, вів вогонь, виконував усі накази, стріляв у відповідь… Я скажу чесно, боявся за особовий склад: чи добре закопалися, чи витримають бій, чи не побіжать? За себе зовсім не боявся, а от за них переживав – мені головне, щоб вони всі були живі. Адже позиція в нас була не з легких. Ми тримали кругову оборону, бо піхота їхня разів два-три заходила на перевірку. Вони пробували нас спершу: хто такі, на що ми спроможні. Бо були на деяких постах і такі, хто тікав з позицій».

 

Україна має зупинити цього звіра

 

«Ця війна набагато важча з точки зору озброєння. Противник на Донбасі до 24 лютого цього року був спокійніший. Не було авіації там зовсім, – розмірковує Сергій Давиденко. – Більше пробував ховатися, типу «нас там нєт». І тільки ночами стріляли з боку Росії. А тут вже все відкрито, масштабно, із застосуванням всього важкого озброєння. Та не туди вони прийшли воювати, не на той народ і не на ту країну напали. Хоча не думав я, що вони наважаться на таку масштабну війну. Вони просто знахабніли за цей час. Рашизм став безкарним, відвертим, нахабним... За всі свої злочини – Придністровський конфлікт, Грузинську та Чеченську війни, Крим, потім Луганськ та Донецьк – росія так і не понесла покарання. Європа виростила звіра. Йому дозволяли міцнішати всі ці вісім років, і зараз він знахабнів. Європейська спільнота, на жаль, досі неоднозначно ставиться до нашого ворога. Боїться йти на жертви. Це чудовисько може зупинити Україна, але нам потрібна допомога.

1anagoroda

Нагорода за досягнення у військовій службі

 

А ще потрібно прикласти максимум своїх зусиль і ресурсів. Адже перемога можлива тоді, коли ти щось можеш максимально, переступаєш через цей поріг і додаєш ще стільки ж. І коли ми знайдемо в собі на це сили, тоді переможемо».

 

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото автора

Схожі матеріали (за тегом)