|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 20:02 | 07.01.2022

Вивіз медиків із Халявина під носом у окупантів

Вивіз медиків із Халявина під носом у окупантів

Руслан Ніконов (позивний «Док») мав мирну професію і не служив в армії. Проте вже в 2014-му здійснив близько ста поїздок в АТО – став волонтером.

З самого початку ворожої блокади Чернігова він пішов захищати рідне місто та Україну від рашистів. Саме цей відчайдушний добродій врятував наших медиків, коли окупанти вже входили в Халявин. Коли рашисти розбомбили автомобільний міст, він зумів під обстрілами відпливти на баржі та переправити її до своїх. Вирушав у розвідку, передавав зброю партизанам у ворожому тилу, вивозив дітей та поранених… Нині герой розміновує Придесення.

 

– Руслане, розкажіть трохи про себе. У Вас – дві вищі освіти та цілком мирні професії.

– Я народився в Чернігові. Тато керував лісопилкою, а мама працювала товарознавцем. Закінчив Чернігівський технологічний університет (інженер металозварювальних конструкцій), маю також вищу економічну освіту, 9 травня мені виповнилося 50 років.

23 лютого я збирався купити продукти в магазині, але потім передумав. Увечері було тихо, спокійно та малолюдно. Раптом у мене з’явилося недобре передчуття, що станеться лихо! На світанку подзвонив друг Льоша: «Спиш? Україну бомблять!» Заправив машину… Дружина Марина вишикувала дітей (Саша – одинадцятикласниця, молодшій Мілані – дев’ять років): «Пообіцяй, що не підеш на війну». Я, щоб її якось заспокоїти, відповів: «Не піду». Купив продукти (взагалі, у мене раніше була надмірна вага – близько 140 кілограмів, то тепер я правильно харчуюся; також уже 20 років не вживаю алкоголь і 15 років не палю). Запитав у близьких, друзів, сусідів, кому треба допомогти, речі перевезти…

У мене лишився будинок від мами, тож переїхали туди. І невдовзі там було 20 людей! Донька привела шкільного приятеля, його маму та бабусю. З’явилися донька мого компаньйона з дитиною (адже я до війни працював приватним підприємцем). Ще тьотя моя… Заїхав на роботу та сказав колегам, що вони можуть евакуйовуватися, хто хоче.

Але увесь час міркував про те, що робитиму далі. Розумів, що, попри обіцянку дружині (зазвичай дотримуюся слова), цього разу не витримаю – піду захищати Україну! Тут знову подзвонив приятель Льоша: «Знайшов досвідчених людей, які вже воювали, знають, що робити. Приходь сюди. Все буде добре», – і назвав адресу. Там було близько п’ятнадцяти людей. Дехто з’явився зі своєю зброєю. Лишився ночувати в цій оселі.

На той час, у перший день цієї повномасштабної війни, «Кліщ» (Андрій Валерійович Требух), який став нашим командиром, «Бармен», «Боцман» та снайпер Толя прийняли перший свій бій із рашистами у Рівнопіллі… І це був подвиг, адже вони повідомили координати ворожої колони, яка рвалася до Чернігова. Й наші артилеристи її вчасно накрили та знищили! Це – в перший день, було ще немало безладу і якоїсь невизначеності. Проте «Кліщ» мав великий бойовий досвід в АТО, він чітко знав, що робить, і, як завжди, діяв рішуче. Так я й потрапив до підрозділу Збройних Сил України. Наступного дня одержав зброю.

– І отримали своє перше завдання!

– Потрібно було з’їздити до села Товстоліс і швидко дізнатися, що там коїться. Хто там – наші чи чужі? Ми поїхали з кумою на «Ланосі». З’ясували: наша тероборона вночі вела бій із ворожою розвідкою. Побачив спалений рашистський «КамАЗ». Зустрів друга Гришу Байдакова, який теж пішов на фронт. Дізнався про все, повідомив. І туди одразу виїхали наші танки та БМП – одним словом, встигли… Також привезли з Льошею на блокпост бетонні блоки (ФБС) в мікрорайон ЗАЗу, екскаватор копав траншеї, а я керував процесом технологічно. Там уже відбувалися бої…

Я бачив, як самовіддано працює на крані «Сивий» (таке у нього прізвисько), котрий увесь час займався тут укріпленнями та загорожами. Це – справжній герой! Ще хочу назвати Миколу Миколайовича Моската, Андрія Миколайовича Рибакова, які також мужньо трудилися під обстрілами.

– Що Ви відчували тоді? Вам було страшно?

1652965309790– Розумієте, я скільки всього набачився в 2014-му, не раз потрапляв під обстріли… Під час першої ж своєї поїздки на Донбас буквально нарвався на отих «зелених чоловічків» на Луганщині. А в мене – гуманітарка, наш синьо-жовтий прапор… Думаю: «Оце так – не встиг розпочати, як уже приплив…» Але Бог милував! Тому страху вже не було. Я хвилювався за своїх близьких, за дітей. А до ворога відчуваю лише злість і ненависть.

Війна – це важка щоденна робота. Бо ніколи не знаєш, що може статися за мить. Ти нібито збираєшся перепочити вночі, однак раптом отримуєш нове завдання, яке треба негайно виконувати. Нам дуже пощастило з командиром! «Кліщ» передбачає на кілька ходів наперед. У нього – неймовірна, феноменальна інтуїція! Чесно кажучи, я не завжди розумію його задуми, проте, що дуже важливо, я цілком довіряю командиру, бо знаю: мине час, і з’ясується, що він вчинив правильно.

Ми займалися розвідкою, були в протитанковому резерві, передавали зброю нашим партизанам у тилу ворога, вивозили поранених бійців та дітей, а зараз займаємося розмінуванням.

– Знаю, що Ви порятували наших медиків – вивезли їх під самим носом окупантів із Халявина.

– Вороги вже були зовсім близько… Тому мені головний лікар віддав свій білий халат, мене, уявіть собі, навіть на роботу до них зарахували! І нам вдалося, попри все, вирватися звідти автомобілями «швидкої»… Пощастило! І добре, що потім на українському блокпості автівки вже наші не розстріляли. Бо рашисти – в Халявині, гатять по Чернігову, і раптом звідти мчать машини! А що, як росіяни захопили там автомобілі «швидкої»? Втім, нерви у наших бійців витримали, і все завершилося благополучно. А головний лікар тоді пообіцяв: «Якщо колись захочеш – ми тебе приймемо на роботу». Думаю, завершиться війна, ми з ним зустрінемося, посидимо, вип’ємо кави…

– Ви розуміли, настільки це небезпечно? Ви ж були буквально на волосинці від загибелі!

– Чесно кажучи, розумів, однак думав не про себе, а про медиків, як їх урятувати, вивезти звідти... Хтось же мав це зробити, ризикуючи власним життям. Але, повторюю, це – не якийсь ефектний бойовик, як у всіляких кінострічках, а насамперед дуже тяжка, навіть рутинна робота. До речі, саме тому в мене й з’явився позивний «Док». Це – так, ніби жартома, бо я ж – не лікар.

– Скажіть: Ви – чоловік, боєць – на війні плакали?

– Плакав. Було… Знаєте, мої близькі й усі, хто жив спочатку в нашому будинку, переїхали потім у село, де було безпечніше. Вони там оселилися в хатах – аж 20 людей. І я відпросився у командира, щоб привезти їм продукти. Вже довкола скрізь були рашисти – в Михайло-Коцюбинському, Шестовиці, Ягідному, Іванівці… Залишалася єдина дорога життя – через Анисів, котру вороги постійно обстрілювали. Я завантажив автівку вщерть продуктами і поїхав буквально через поле.

По дорозі підібрав юних хлопця й дівчину, вони вже ледь ішли, несли дуже важку сумку й зовсім вибилися з сил. Навіть не знаю, як їх вдалося тоді запхати в машину! Якби щось таке треба було зробити в мирному житті, я б просто не зміг, це – нереально. Дівчина згорнулася калачиком, хлопчина також утиснувся і так ми доїхали – під обстрілами. Бог нас порятував!

Проте, коли я повертався назад, то натрапив там, у лісі, на труп молодої жінки, а трохи далі – на трупи ще двох жінок похилого віку... Розумієте, я ж раніше бачив наших загиблих бійців. Але то – чоловіки, воїни. А тут – просто беззахисні, мирні жінки. І я не зміг стримати сліз…

– Розкажіть, як Ви з друзями вирвали з-під обстрілів баржу та переправили її до наших.

– Рашисти розбомбили наш головний міст через Десну. А треба ж було якось перевозити вантажі. На човнах – довго і важко. Ну, скільки можна було помістити в човен – кількох людей і кілограмів триста, хай навіть п’ятсот, але ж цього – недостатньо. Але там була баржа, якою можна було переправляти одразу п’ять тонн. На це завдання ми вирушили разом із колегами – їхні позивні «Морпіх», «Танкіст» і «СМС».

Правда, до баржі було вкрай важко дістатися й потім допливти на ній на наш бік… Там же довкола суцільне місиво – вибухали міни! Однак вона була конче потрібна. Тому ми щодуху мчали пішохідним мостом удень, і кілька разів могли загинути – вибухи лунали поруч… «Танкіст», котрий важить 65 кілограмів, ще й ніс 20-кілограмову каністру та мчав швидше за мене.

І ось такий, справді, неймовірний контраст – перший по-справжньому сонячний і чарівний весняний день, прекрасний краєвид, якщо говорити про природу, замочки любові, які там традиційно чіпляють на мосту закохані, й водночас – дикунські, жорстокі снаряди, що падали та вибухали навкруги і нищили, трощили все!

А нам треба було дійти, залити в бак бензин, завести оту баржу… Ми ж зовсім не знали отаку техніку, адже жодного разу не плавали на ній! А обстріли того дня були кошмарні – ну, просто якийсь Армагеддон… Тому усвідомили, що не допливемо до своїх вдень, потрібно діяти вночі.

Повернулися, а потім, коли вже повністю стемніло, ми з «Танкістом» вирушили туди знову. Якимось дивом відчалили, розвернули катер-баржу й попливли. Розуміли, що можуть і наші влучити у тій вакханалії. Однак добре все закінчилося – вціліла баржа й ми разом із нею!

– Ви вирушали і в тил ворога – возили зброю партизанам.

– Так, переправлялися через річку плотами й добиралися до них…Там теж були серйозні хлопці, котрі вміють воювати. А ще вони пекли для мешканців хліб, організовували гуманітарну допомогу, діставали ліки та надавали правдиву інформацію про перебіг війни. Адже рашисти постійно брехали людям, казали, що Україні – кінець, і вже, мовляв, скорилися Київ та Чернігів.

А партизани натомість, як могли, підтримували людей. Там був такий Вітя – оце герой, безстрашний та самовідданий! Власне, він і організував той спротив ворогу. Пам’ятаю, Віктор за власні гроші купив три тонни борошна, щоб мешканці не голодували. Там же було багато людей похилого віку, старенькі дідусі та бабусі, немічні, дехто вже й ходити не може, лише лежать у хатах…

Власне, Вітя – людина працелюбна. Він жив у достатку, тож на початку війни міг на все плюнути та накивати п’ятами… Однак він пішов воювати й дуже багато зробив для селян, завжди достойно поводився! А потім, коли вже ситуація змінилася і рашисти забралися геть, якийсь мерзотник нашкрябав на нього наклеп… То ми його захистили, адже добре знаємо цього геройського добродія.

До речі, є ще один Віктор – свята людина! Справа в тому, що окупанти вже вдиралися в село, де тоді знаходилися мої близькі та друзі, які переїхали з Чернігова. Отож я звернувся до командира, щоб він мене відпустив, і я там зміг організувати евакуацію людей. Проте ми тоді саме готували «сюрприз» для ворога… Тому «Кліщ» подзвонив своєму другу Вікторові та попросив його допомогти. І той одразу виручив – двадцятьох мешканців перевезли по Дніпру на човнах. А це ж був березень, рання весна, лід тільки-но зійшов... Їх могли окупанти розстріляти. Літали ворожі безпілотники… Втім, Віктор зі своїми волонтерами впорався, а потім ще й довіз людей до Києва.

– Загарбників вигнали з Чернігівщини, проте ця підла війна триває...

– Я вірю в Перемогу українського народу. Ми захищаємо свою землю і зараз щодня стаємо сильнішими. Світ підтримує нас, тому жодних сумнівів: Україна – нездоланна! Так, ми неодмінно відбудуємо всі наші зруйновані міста та села. Мине час, і незалежна, вільна Українська держава розквітне. Все буде добре!

– А у Вас є особиста мрія?

– Дуже люблю рідну природу, наші мальовничі краєвиди. Я побував у різних країнах, однак переконаний, що вдома – найкраще! У мене – дача на хуторі, то мені більше нічого й не потрібно. Ловлю рибу – власне, не заради риби, бо це – дійсно чудовий відпочинок, прекрасне спілкування з природою.

Ще я придбав старий автомобіль «Міцубісі Деліка», то хочу його наразі відновити та залюбки мандрувати Україною – поїхати до озера Синевир, у Карпати, а завершити подорож на Херсонщині, на Чорному морі… Мені подобається екологічний туризм. Натомість почуваю себе незатишно у великих містах, там – надто метушливо, гамірно, некомфортно. Тому рідне місто Чернігів для мене – звісно, найкраще, найдорожче, улюблене. Житиму тільки тут!

 

Спілкувався Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)