|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 19:21 | 07.01.2022

Ніна Чайка і Ніна Доброговська Ніна Чайка і Ніна Доброговська

У Левковичах русня обкрадала місцеві сільгосппідприємства

Левковичі – село, яке російські солдати окупували чи не з перших днів війни. Через невелику відстань до Чернігова Левковичі стали зручним для наступу місцем. Саме їхніми дорогами проходили колони ворожої техніки, яку російські солдати ставили на околиці села і під хатами людей та обстрілювали Чернігів, бо ж добре знали, що наші військові не будуть стріляти у відповідь.

nicha«Через наше село йде дві дороги, – розповідає фельдшерка Левковицького старостинського округу Ніна Чайка. – Перші два дні їхні колони ходили через центральний переїзд, як на Михайло-Коцюбинське. Ми вже знали, що в самому Михайло-Коцюбинському вони напхали свою техніку в кожну вуличку і кожний двір. Та вже 27 лютого вони почали рухатися в наше село. Я живу на краю села, і мені першій було видно, як вони йдуть. Того дня, десь після обіду, колона їхньої техніки почала їхати в бік Левковичів, але в полі їх накрили наші військові. Вони, напевно, злякалися, бо відразу колона трохи відступила назад, і так ночувала, тобто далі в село вони не пішли. Та вже на ранок 28 лютого росіяни поповзли, як мурахи. Мій син цей шлях прозвав «клоакою». Уся дорога була з їхньої техніки. Вони йшли, йшли… Ми спершу рахували, а потім збилися з рахунку».

До села заходили дві групи. Одні були дуже злі, і люди намагалися навіть на очі їм не потрапляти. Снайпери сиділи в центрі села. А потім зайшли інші, більш нормальні, як кажуть самі мешканці.

«У нас були різні військові. Спершу одні зайшли, дуже агресивні, а через два тижні інші, ті були менш агресивні, – згадує жінка. – Вони питали ввесь час: «А что ваши говорят? Я казала, що немає зв’язку, немає світла. Нічого не знаємо. А в них у всіх телефонів своїх не було, відібрало керівництво. Це так сказав один військовий. Телефони у нас вони забирали, як бачили, але люди намагалися ховати їх. Ми, наприклад, свої закопували в погребі в картоплю. Натомість вдома були старенькі три телефони, то ми туди сім-карти вставляли. І якщо б питали, я б їх, звичайно, показала. Свої ж телефони відкопували іноді, слухали радіоновини. Я живу за кілометр від того місця, де вони жили, тому по можливості передавала нашим військовим усі дані. Коли орків перший раз бомбанули наші війська і їхня техніка вибухала, то до мене півсела збіглося подивитися на це. Наші дуже чітко вирахували і дуже точно накрили їх. Ми так усі раділи, танцювали».

spalena

 Спалена техніка

 

Говорила завжди українською

 

«До нас вони декілька разів приходили, – згадує жінка. – Ми ж живемо на краю села. Коли вночі літав літак, ми з онучкою і невісткою ховалися в погребі, а син виходив декілька разів на город дивитися. І вони його тепловізором відразу побачили. Тож приходили, дивилися, хто тут живе. Ми взагалі намагалися не показуватися їм на очі. Особливо, коли їде машина їхня, БТР, ми всі намагалися заховатися. Адже як тільки проїздили повз і бачили, що в дворі хтось є, то відразу зупинялися і в двір стукали. Я завжди виходила одна. Я ввесь час у них питала: «Хлопці, скажіть мені, що ви тут робите?». Перший раз один сказав «Мать, ми добрые!». Питала в них, звідки вони, але ніхто не говорив. Ті, що стояли в нас останні два тижні, почали ходити і розмовляти зі мною. Вони питали: «Мать, рас скажи, как ты тут жила?». Я казала, що добре без них. Я не боялася померти, мені 66 років вже, а от за дітей і внучку боялася. Я говорила з ними завжди українською мовою, ніколи не переходила на російську. Щось вони розуміли, щось ні. Вузькоокі тільки очима кліпали і нічого не розуміли. А одного разу один росіянин на моє питання, чого вони до нас прийшли, сказав мені: «Мать, мы понимаем, что мы не туда пришли».

 

Зі старостату всю техніку винесли

 

Як ми вже знаємо, росіяни частенько викрадали старост і голів громад на окупованих територіях, допитували їх чи «схиляли» до співпраці. Шукали старосту й у Левковичах. Питали людей, де живе голова. Ті відповідали, що голова – в Михайло-Коцюбинському.

«Я живу в Зайцях. Ми теж були під окупацією, і доїхати до старостату у мене змоги не було, – говорить староста Левковицького старостинського округу Ніна Доброговська. – Та коли вони вийшли з наших сіл, я відразу приїхала. І була вражена, на що вони перетворили старостат.

bezlad

Безлад, який лишили по собі рашисти

bezlad2

Російські солдати жили в старостаті, в будинку культури, по дворах не жили. Хіба що в пустих деяких хатах. В фермерському господарстві «КВЮС Агро» жили, на складах Яковенка були. Заправляли свої бензовози на господарстві Сергія Миколайовича, бо в нього 6 цистерн було – до 100 тонн дизпалива. Він, як завжди, готувався до посівної. Багато горя наробили.

sklady

Склади, де перший час жили рашисти

 

Багато чого знищили, багато чого покрали. Трактор на фермерському господарстві не змогли завести, так розстріляли. За селом знаходили і два КаМАЗи з господарства перевернуті. Що вже вони з ними робили? У старостаті вкрали два монітори, два системні блоки, дві мотокоси, три принтери, дві колонки клубівські, акустичну систему. З сараю все винесли: і шифер, і профнастил, і драбину десятиметрову. Чайники, посуд увесь, що був: ложки, виделки, чашки, тарілки. Ми навіть столи наші за селом знаходили. Чи то вони з собою їх хотіли вивезти?».

 

Шукали лікарню

 

Питали у місцевих жителів і про те, де в селі знаходиться лікарня і фельдшер. Та не знайшли.

«Питали в мене, де лікарня ваша, – з посмішкою згадує Ніна Олександрівна. – Я ж мовчала, що це вся лікарня. Казала, що в Чернігові за 15 км. Ще 24 лютого мені староста сказала по можливості забрати додому всі медикаменти. Ну я всі ліки і все, що мало якусь цінність для фельдшерського пункту, перенесла додому. Поскладала в коробки і сховала під піч. Медикаментів, на щастя, було чимало тоді. Я їх потім усі людям роздавала, кому потрібно було. Самі розумієте, переважна більшість населення Левковичів – це люди пенсійного віку, а тут такий стрес. У кого тиск, у кого серце... Я ходила городами на виклики, щоб ніхто не бачив. Люди самі до мене приходили по ліки. А коли стався обстріл «Градами» і мені сказали, що троє поранених, я бігла вулицею».

А ще Ніна Олександрівна не побоялася піти в фельдшерський пункт по карти, коли там вже жили окупанти.

«Я забула забрати карти щеплень, і тому пішла, – говорить жінка. – Щеплення – це ж така річ, що якщо загубиться, то як потім дізнатися, була введена вакцина чи ні, коли і що кололи? Прийшла й кажу, мовляв, пустіть мене. Вони кажуть: «А а зачем?». Говорю, що працювала тут і особисті речі хочу забрати. Вони посміялися з мене, але, правда, пустили».

 

Людей ховали під вікнами

 

У перший день, як російські солдати заїхали в Левковичі, вони вбили чотирьох людей.

«Зранку їх заїхало небагато – чи три, чи дві машини. Ми почули дві автоматні черги і з жахом зрозуміли, що когось вони розстріляли, – говорить жінка. – То були наші місцеві чоловіки. Вони робили «коктейлі Молотова», готувалися зустріти ворога. І, я так розумію, на в’їзді до села в той день хотіли зупинити росіян цими коктейлями. Розстріляли їх 27-го лютого, а знайшли аж 29-го ранком. Батько одного з убитих пішов шукати сина і знайшов їх чотирьох. Хлопці вже були мертві. Ми одного на кладовищі поховали, а трьох під вікнами будинку. Без трун, просто, так як були, так і поховали. Війна. Зберігати ж тіла у нас в селі не було де. Після того, як росіяни вийшли з села, приїхав судмедексперт, зробили ексгумацію. Тіла забрали на експертизу, а потім перепоховали на кладовищі, як треба. Ми тоді одночасно перепоховали вісьмох односельців. Бо у нас були ще дві людини, які загинули, коли село обстрілювали з «Градів». Один снаряд потрапив у їхній будинок. Ще дві людини загинули через те, що не отримали вчасно медичної допомоги. Їм потрібні були ліки, яких у мене не було. Я дзвонила в Червоний Хрест, а мені сказали, що до нас не поїдуть. Ми всіх ховали під вікнами, а потім перепоховали всіх».

 

У людей не жили

 

На відміну від інших сіл старостату, у Левковичах російські військові у людей не селилися. Вони зайняли такі місця, як клуб, сільраду, або ж пусті хати. Та після себе ці кати лишали безлад, гармидер, а ще крали. Крали все підряд.

«У нашому селі по хатах вони не жили, – говорить пані Надія. – Жили, де були пусті хати. Туди заходили, забирали речі в тих хатах. По селу ходили, вони постійно моніторили нашу дорогу, по якій вони їздили. Спочатку на тракторному стані жили, а потім уже на складах у Яковенка. Там стояли їхні бензовози, гармати, танки – уся техніка, яка була. Прямо на городах її у нас становили і стріляли на Чернігів. Деякий час основна маса російських солдат проживала на складі у полі, а потім перебралася в ліс. Крали, приїздили і все шукали багатих людей. Питали, де багаті живуть. Зерно зі складів Яковенка вивозили в бік Білорусі. Ношене взуття забирали, особливо чоловічі кросівки. Був такий випадок, коли приходили в жіночих резинових червоних капцях. Приходили, просили шкарпетки. Давали, а що робити, бо люди боялися. Автомат приставлять, то все віддати ладен. В мене сусід, то в нього дружина вагітна , так він ввесь час просив їх, щоб не заходили і не лякали її. Ми всі переживали за неї. Вони ходили по хатах, просили воду, тютюн, горілку. Забирали консерванцію, курей брали в людей, примушували ту птицю общипувати. От заходить до хати з автоматом і дає півгодини вбити і общипати дві курки для них. Уявіть: немає ні світла, ні газу, а їм треба, щоб були».

 

Тепер робитимуть запаси

 

Увесь час окупації жителі Левковичі були відрізані від інших сіл, від центру громади і від Чернігова. Продукти в місцевому магазині рашисти винесли буквально в перші дні свого приходу. Тож левківчани жили з того, що мали. Хліб пекли самі, якщо було з чого.

«Пам’ятаю, у моєї бабусі в коморі стояла бочка з борошном, і вона постійно була повна, – розповідає пані Ніна. – Коли б до неї не їхали, вона постійно просила привезти борошна. Я тоді дивувалася, навіщо їй те борошно, якщо повна бочка стоїть, і тільки тепер зрозуміла. Коли почалася війна, в мене не було запасу круп, того ж борошна, до прикладу. Ми звикли, що можна було купити в магазині, якщо раптом закінчиться. А тут ні магазину, ні продуктів. Добре, що картопля в погребі є. Отак і вижили. Зате тепер я точно зроблю запаси вдома, як бабця».

 

ЗСУ зустрічали зі сльозами радості

 

«Виходили росіяни десь три дні, – згадує Ніна Олександрівна. – Ми тоді не знали, чи йдуть вони зовсім, чи повернуться. Адже останнім часом говорили, що в них має бути ротація. І коли росіяни пішли, буквально відразу заїхали наші військові. Пам’ятаю, я стояла на вулиці і бачу – їде військова машина. Я навіть не зрозуміла відразу, що це вже наші. Вони проїхали і махають нам. А я стою і думаю – це наші чи ні. А тоді знайома каже: піду на виїзд із села, гляну, якщо наші – підніму одну руку. Дивлюся – а вона підняла обидві руки і махає! Ми дуже раділи, побачивши наших військових. Ви навіть не повірите, як сильно. Це відчуття я не можу передати».

 

Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото автора і Ніни Доброговської

Схожі матеріали (за тегом)