|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 20:13 | 07.01.2022

Позивний «Бармен»

Позивний «Бармен»

У тридцятилітнього чернігівця Євгена Деркача – цілком мирна професія. Але з першого дня війни він мужньо боронить рідну землю від окупантів. Брав участь у багатьох запеклих боях, займався розвідкою, під шаленими обстрілами вивозив дітей із Чернігова, а зараз розміновує наші міста і села.

 – Євгене, судячи з Вашого нинішнього позивного «Бармен», до війни Ви були мирним добродієм.

– Так. Я – родом із села Жукотки Чернігівського району. Закінчив профтехучилище і технікум. За фахом – бармен. Тож, коли почав воювати, такий і позивний у мене з’явився. Мав невеличкий бізнес – кілька кав’ярень. Втім, ще з 2014 року усвідомлював, що буде повномасштабна війна. Особливо я це відчував на початку цього року. Взагалі, я займаюся спортом – регбі, донедавна виступав за чернігівську та київську команди. Також мав і зареєстровану зброю.

А ще у мене вже був чудовий, досвідчений наставник – підполковник Андрій Валерійович Требух. Це професійний військовий, дуже досвідчений та патріотичний чоловік, котрий і став моїм командиром. Я брав участь у наших патріотичних громадських організаціях. Тому цілком щиро готувався захищати рідний Чернігів та Україну.

І ось 24 лютого о пів на четверту ночі подзвонив друг і повідомив, що почалася війна. Я одразу відкрив Інтернет. А потім швидко зібрав речі, взяв свою зброю і пішов на фронт.

– І яким був Ваш перший день війни?

– Ми зібралися в групу під керівництвом Андрія Валерійовича і відтоді воюємо разом у Збройних Силах України. У нього позивний – «Кліщ», тому нас називають «кліщі». Перше завдання – розвідати координати ворожої колони, яка безперешкодно рухалася в напрямку Чернігова, щоб пустити їм першу кров. Там було близько ста одиниць техніки, цю колону потрібно було знищити. Ми на автомобілі вчотирьох приїхали в Рівнопілля, на блокпості стояли наші танк і БМП. Вирушили в розвідку. Я знав, що там є стара ферма, де можуть розташуватися вороги. Побачили якогось підозрілого чоловіка з сумочкою, наблизилися. Він сказав, що це в нього – інструменти. Але тільки-но ми відійшли, показав комусь на пальцях – чотири, тобто що нас – четверо, і впав на землю. А з будинку навпроти вийшло 15-17 рашистів.

Ми вступили у свій перший бій – виявилися в тилу окупантів… Потім вискочили на трасу, а попереду – російська бронетехніка. І просто під носом у них проскочили між бронеавтомобілем «Тигр» і БМП… Вони не очікували такої зухвалості. Благополучно дісталися до наших і передали координати колони, доки вони ще не почали рухатися. І українські артилеристи повністю розколошматили їх, знищили. А інший підрозділ одразу ж зробив «зачистку».

І в той же день, перший день війни, ми ще взяли участь у бою під селом Новоселівка. Далі кілька днів ми воювали як протитанковий резерв, бо маємо протитанкову зброю. Було гаряче!

– Знаю, Ви займалися аеророзвідкою.

– Так. Скажімо, треба було дізнатися, де знаходяться позиції окупантів поблизу Шестовиці. То ми спрацювали як приманка. Спровокували їх на обстріл, а доки вони по нас лупили, наш квадрокоптер (дрон) усе зафіксував: їхні цілі, понтонну переправу… На щастя, ми обійшлися без жертв, чого не скажеш про ворогів, адже ту переправу наші знищили.

Взагалі, ми займалися коригуванням вогню по ворожій техніці. Щоразу повідомляли всі дані артилеристам, і вони чітко відпрацьовували ворожі цілі. Вирушали в тил рашистів. Озброїли партизанів, які воювали на окупованій території – дали їм автомати, кулемети, протитанкову зброю. Одного з них було поранено, доправили його в шпиталь. Знаю, що він живий, усе гаразд.

А коли нашим бійцям не вистачало коптерів, я їздив по них у Київ... Якраз ворожі літаки розбомбили міст, та мені вдалося проскочити. Брат у мене працює в поліції, то він допоміг мені їздити столицею… Там, звісно, порівняно з нашим Черніговом, було відносно спокійно, але заважали великі затори. Втім, завдяки братові, я впорався доволі швидко. Привіз 13 дронів, які одразу ж знадобилися на фронті.

Під Количівкою ми допомагали бійцям Національної гвардії. Як вороги по нас лупили! Обстріли почалися з дев’ятої ранку і тривали до 13-ї. Потім рашисти обідали, то ми теж, користуючись невеликим перепочинком, пили чай. Бо потім знову довкола наших позицій почали розриватися снаряди. Один вибухнув буквально за 10-15 метрів! І там тривало до 18-ї години. Далі ми всю ніч були на постах. Втім, вирахували їхні координати, виїхали наші танкісти і знищили тих ворожих мінометників.

– Коли повністю зруйнували міст через Десну, Ви прокладали відносно безпечні маршрути, вивозили з Чернігова поранених та дітей.

– Це також було важливо! Дітей вивозили цілими автобусами, багато. Їхали без світла, та все завершилося благополучно. А вже сюди ми привозили озброєння, провізію. Шукали борошно, дріжджі, щоб пекти хліб для чернігівців. Допомагали волонтерам…

Нині активні бойові дії на Чернігівщині закінчилися, та роботи ще дуже багато. Ми перекваліфікувалися в саперів – розміновуємо рідну землю, адже після триклятих ворогів залишилася величезна кількість вибухонебезпечних «сюрпризів». Тому зараз це – найважливіше.

– Групу «кліщі» називають «навіженими» – за хоробрість, готовність виконувати будь-які, найскладніші завдання!

– Авжеж, ми таке чули: «Це – неможливо!», «Ви – ненормальні!..» Але тут – війна, і хтось має виконувати таку роботу. А якщо потрібно, то чому не ми? До речі, за увесь час у нашій групі один боєць пропав безвісти (ми його скрізь шукаємо) і були двоє поранених. Бо ми постійно вчимося, опановуємо нову зброю, набираємося досвіду. Дуже вдячні за все нашому командиру Андрію Валерійовичу Требуху, котрий нас багато чому навчив і який увесь час воює поруч із нами! Це – Професіонал найвищого рівня, справжній Герой, саме на таких людях і тримаються Збройні Сили України.

– Ви не раз воювали в тилу рашистів, Ваші батьки жили на окупованій території. Знаєте про співвітчизників, які співпрацювали з окупантами?

– На жаль, є такі прикрі випадки. Все фіксується і перевіряється, правда це чи вигадки… Взагалі, зрада Вітчизни – тяжкий злочин, тим більше зараз, коли триває війна. Однак загалом українці – люди патріотичні, зокрема й на Придесенні. Жителі в усьому підтримують наших бійців. Тому Чернігівщина вистояла, не скорилася загарбникам.

– На Вашу думку, ворожі орди можуть знову посунути на Чернігів та Київ?

– Можуть, однак ми готові до цього. І якщо рашисти полізуть сюди, ми їх належно зустрінемо, організуємо їм гарячий прийом! Причому вже не дамо безкарно наблизитися впритул до самого Чернігова, а будемо колошматити їх буквально поблизу кордону, щоб наше прекрасне місто більше не відчуло такого горя.

Взагалі, ми самовіддано воюємо під гаслами: «Україна переможе!» та «Смерть окупантам!», аж доки останній рашист не щезне з нашої землі. Всі вони горітимуть у пеклі – ми про це належно подбаємо, адже жодної пощади окупантам не буде. Бо всі наші землі мають бути визволені, а загарбники – вщент розгромлені та вигнані звідси. Щоб у них більше ніколи не виникало бажання нападати на нас, українців.

– Втім, дехто все ж не розуміє: чому в Україні досі не оголошено повну мобілізацію?

– Бо воювати мають ті, хто дійсно хоче захищати Батьківщину! Звісно, можна набрати примусово і мільйон, навіть кілька мільйонів людей. Однак їх потрібно належно навчити, одягнути, взути, нагодувати, озброїти, платити зарплату… Проте, коли люди не хочуть, то з них же такі й солдати будуть – боягузливі і безтолкові. А справжні вояки мають бути чітко вмотивовані, за кого й за що вони воюють. Мужні та самовіддані, а головне – високопрофесійні. Щоби це не було «гарматне м’ясо». Розумієте? Воювати треба не кількістю, а якістю!

– Ви отримуєте достатню зарплату? Вона Вас влаштовує?

– Моя основна мета – захищати Україну. Я не пішов на фронт заради грошей. Це – мій обов’язок як чоловіка. Тому мені не соромно ні за себе, ні за моїх друзів, які теж воюють поруч зі мною. Втім, платять нормально, все гаразд.

– Щиро дякуємо Вам за мужність і патріотизм, за все, що Ви робите зараз для рідного Чернігова та України!

– А я дякую обласній газеті «Чернігівщина». Слово в умілих руках – це теж грізна зброя!

 

Спілкувався Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)