|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 20:10 | 07.01.2022

Їздив з самого ранку до пізньої ночі – під обстрілами

Їздив з самого ранку до пізньої ночі – під обстрілами

Наш Чернігів – місто героїв. І один із таких мужніх людей – Анатолій Михайлович Кобець.

Цей 62-літній чоловік впродовж усієї ворожої блокади зводив фортифікаційні споруди (укріплення, загорожі) у Чернігові та області. На роботу йшов щодня о 6 ранку, а повертався нерідко о другій-третій ночі. Часто самовіддано трудився без обіду, під постійними ворожими обстрілами – на крані-маніпуляторі. Власне, невтомно працює й зараз – роботи у водія з 40-літнім стажем під час війни вистачає!

 

Народився Анатолій Кобець на Придесенні, у селі Клочків Чернігівського району. Тато був учителем музики, мама працювала на фермі дояркою. Тож хлопчина змалечку привчився до нелегкої сільської роботи, адже в усьому старанно допомагав батькам.

А ще у Анатолія Михайловича – дивовижне захоплення: має швейну машинку й під настрій шиє все, що потрібно, – сорочки, брюки, наволочки, простирадла, чохли на автомобілі. Майстер на всі руки! Він хотів замолоду навіть вчитися на закрійника, однак посоромився – там же одні дівчата. Тому шиє просто для душі, подобається йому.

Є у нього ще одна велика пристрасть – море. Дуже мріяв мандрувати неозорими морськими та океанськими просторами! Отож 15-літнім юнаком вступив до морехідного училища в Мурманську, успішно закінчив його, далі ходив у закордонні плавання – побував у багатьох державах: Канаді, Перу, Панамі, Югославії, на Кубі… Три океани повністю пройшов (моряки кажуть не «плавав», а «ходив»).

– Я там рибу ловив. За 4 години мойви та скумбрії – по 70 тонн, – каже він. – Втім, коли одружився, роботу на флоті довелося залишити, бо дружина та море – як відомо, несумісні!

З 1982-го працює водієм у Чернігові. Тепер трудиться на підприємстві «УкрСіверБуд»… З першого ж дня війни, не покладаючи рук, займаються ці сміливці фортифікацією – працюють від обласної військової адміністрації. А під час шаленого ворожого оточення, вони часто ночували просто в машинах, щоб заощадити час. Адже за важкою та напруженою роботою нерідко ніколи їм було навіть поїсти та води випити!.. До того ж, із водою в Чернігові були надто великі проблеми… Проте, потерпаючи від спраги й безсоння, думали лише про те, як якомога краще зробити своє діло. Отак і трудилися з самого ранку до пізньої ночі. Все – для фронту, все – для перемоги!

Вранці щодня брав Анатолій Михайлович залізобетонні плити та блоки ФБС і розвозив їх по всій Чернігівщині. Натомість вночі водії поверталися, навіть не вмикаючи фари, – маскувалися, бо ворог же нещадно обстрілював.

– Одного разу я в пітьмі мало не розбився, – пригадує Анатолій Кобець. – Там снарядами поваляло сосни! Добре, що з автівки, яка стояла на узбіччі, мені моргнули, попередили. Я вмикаю світло і бачу: буквально за 50 метрів – на дорозі лежать сосни… А я ж поспішав, на швидкості їхав! Вмить крутонув кермо, вирулив по багнюці. Благополучно тоді доїхав. Однак, якби той водій мене вчасно не попередив, міг і потрапити в халепу, розбитися!

Працювали фактично без вихідних. Отримали невеликий перепочинок, коли загинув їхній співробітник.

– Він працював на тракторі, коли з ворожого літака влучили ракетою, і нашого хорошого товариша там буквально розірвало на шматки… – скрушно зітхає Анатолій Михайлович. – І його, і трактор... По суті, навіть ховати було нічого. Плакали, не стримували сліз, дуже співчували родині загиблого! Наш начальник автоколони Микола Володимирович Довбуш, який із першого ж дня цієї війни також був із нами… Дмитро Циганок – керував від військової адміністрації. Віталій Пономаренко… Така трагедія! Загиблому Саші було лише років 40, він – із Сосниччини, залишилося двоє діточок – 6 і 12 років… Він не пив, був дуже працелюбний. Вічна пам’ять! Тоді також трьох людей контузило, які неподалік від трактора стояли, з вух текла кров… І автівка теж згоріла легкова… Я тоді саме терміново поїхав на базу – якби на 15 хвилин затримався, міг би загинути! Взагалі, у нас на війну забрали два «КамАЗи» та «МАЗ», і один «КамАЗ» побило повністю. Ми знімали запчастини з розбитих машин, ремонтували, як могли…

tractork

Микола Довбуш показує спалений ракетою трактор

 

Жодного разу вдома Анатолій Кобець взагалі не ховався в підвалі, хоча його багатоповерхівка знаходилася в дуже небезпечному місці, яке постійно обстрілювали та бомбардували… Втім, будинок якимсь дивом уцілів! Та й на роботі ніколи було ховатися. Вирішив: від долі не втечеш, тому як буде, так і буде… Адже, коли він ходив морями-океанами, навіть велетенські хвилі під час грізних штормів його не поглинули, вцілів. На все – Божа воля!

– У Новоселівці ставив блоки маніпулятором, а над головою – літаки, які стріляли ракетами, заважали нам там працювати… – розповідає Анатолій Михайлович. – Мені хлопці кричать: «Батя, злазь, бо вб’ють!» А я їм гукаю у відповідь: «Нічого, по мені не влучать». Втім, за ногу стягли мене в окоп… Взагалі, я хотів піти в тероборону, зі зброєю захищати Чернігів. Однак мені сказали, що зараз дуже потрібні досвідчені водії, а я ще й на крані працюю. Та й тепер у нас – дуже багато роботи! От їздив по ліс – привіз 30 кубометрів для бліндажів. Ще 200 кубометрів треба доправити. Війна ж триває, і ситуація – вкрай напружена, тривожна. Хоча я непорушно вірю в нашу перемогу над лютим ворогом. Україна вистоїть!

oskolki

Осколки ворожих ракет

 

Богу дякувати, в їхню автобазу снаряди не влучили… Хоча буквально поруч, за стіною, лунали вибухи…

– Відверто кажучи, зараз у мене в голові все наразі перевернулося, – говорить Анатолій Кобець. – Я ж у Мурманську навчався, ходив океанами на кораблі, і щиро вважав росіян братами. Ми тоді навіть одну цукерку ділили на шістьох, адже всім їсти хотілося… Проте тепер – все зовсім інакше! Тому я хотів би подивитися в очі цим нелюдам, котрі заявляють, що Україну треба стерти з лиця землі. Хотів би запитати у них: «У мене двоє дідів загинули під Сталінградом, ви 9 травня урочисто вшановуєте їх. Чому ж ви зараз прийшли сюди вбивати їхніх онуків і правнуків?!»

Взагалі ж, Анатолій Михайлович і раніше пережив немало… Так, коли сталася Чорнобильська катастрофа, він три місяці будував і ремонтував дороги поблизу Славутича. Працював, як завжди, багато й сумлінно. Проте тоді, за напруженою роботою, не потурбувався взяти довідку, просто не до того було. Отож і не отримав статус ліквідатора аварії на ЧАЕС. Хоча немало усіляких спритників, начальничків, котрі Чорнобиля навіть в очі не бачили, поробили собі «липові» довідки й досі незаслужено користуються пільгами…

Було й немало хорошого. От їздив на всеукраїнський конкурс водіїв від Чернігівщини і посів друге місце, – отримав медаль, почесне звання майстра-умільця та новеньку машину для свого підприємства!

Закінчиться війна, і мій співрозмовник знов із задоволенням шитиме на своїй швейній машинці. А ще він – пристрасний та вмілий рибалка. Чудово грає на гітарі. Займається садом – посадив у селі. Вміє будувати. Свого часу був кандидатом у майстри з боксу і зараз вболіває за українських боксерів – Усика, Ломаченка, дивиться всі їхні поєдинки. Анатолій Михайлович любить робити людям добро, натомість ніколи не чинив зла. Ось і бокс опанував не для того, щоб когось кривдити, а щоб навпаки захищати слабших. Якось він захистив свого батька, коли його образив, побив чоловік напідпитку. Тоді він швидко розшукав того негідника і тільки раз вперіщив його, але так, що той запам’ятав це на все життя – навколішках просив вибачення у тата й мами!

Під час війни, попри свою величезну зайнятість, Михайлович, разом із сусідом Пашею, швидко спорудили зручний туалет надворі, адже в будинку не було води й не працювала каналізація… От і зараз він не переймається собою, а думає і дбає про людей, підбадьорює їх. Одним словом – добродій! Звісно, мріє, що нарешті закінчиться ця триклята війна, і українці збережуть свободу. А ще він хотів би вийти у відкрите море на кораблі та помилуватися неозорими, прекрасними просторами – все-таки й досі дуже скучає за морем!

Його дружина Тетяна Романівна раніше працювала продавцем, а зараз трудиться в районній лікарні. Донька Оксана – вихователька у дитсадку.

У Анатолія Михайловича – двоє онучок: 12-річна Вероніка та 6-літня Віка. Коли вороги наблизилися до Чернігова, він відвіз їх у Клочків, і вони там перебували у відносній безпеці – у це село окупанти не зайшли, обстрілів там не було… І нині Анатолій Кобець мріє, щоб його онучки більше ніколи не знали війни, а небо над рідним Черніговом було завжди мирним!

 

Сергій ДЗЮБА

Схожі матеріали (за тегом)