«Я хочу від вас народити…»
Будемо відвертими: чи не кожному з нас, хоча б інколи, хочеться кардинально змінити власне життя, яке здається банальним і навіть нікчемним. Але, здебільшого, подібні бажання ми висловлюємо лише подумки. Адже мріяти, як відомо, не шкідливо.
Надто вже ризикованим і відчайдушним був би такий вчинок. Як тут не згадаєш про реальну синицю в руці та оманливого журавля в небі?!
«Ні, краще вже не вельми цікаве, проте звичне, прогнозоване, відносно спокійне і, в принципі, цілком нормальне життя. Власне, ми взагалі могли не народитися на цій землі, отож треба радіти тому, що маєш і не гнівити долю...» – міркуємо ми.
Але героїня нашої історії – чернігівка Валентина Антонюк – все-таки наважилася втілити свою заповітну мрію.
«Діти мають з’являтися на світ від любові, а не за розрахунком!»
Валентина Антонюк вийшла заміж у 18. Уподобав її сусід – малопитущий, врівноважений, а, головне, досить заможний – із чотирикімнатною квартирою, обставленою дорогими меблями, новеньким автомобілем «БМВ» та власним бізнесом. Для райцентру, в якому на той час жила Валентина, це було не абищо. Правда, Михайло Гаврилович був майже на 15 років старшим за неї. Але батьки Валі наполягали: «Він – хазяйновитий, надійний, знає, чого прагне в житті і кохає тебе. У такого будеш, мов у Бога за пазухою!»
«Можливо, Михайло і справді мене якось по-своєму кохав, – розповідає Валентина. – В усякому разі, був уважним, часто приносив дорогі подарунки, пишався мною. У мене ж серце при його появі в грудях не тьохкало. Мені тоді взагалі кіноактор Дмитро Харатьян подобався. От за кого б я вийшла заміж не замислюючись! Але то – кіно, а це – реальне життя. Харатьяну я сто років не потрібна, він навіть не знав про моє існування... Отож зіграли ми з Михайлом гучне весілля та й почалося моє сімейне життя. «Туди не ходи, цього не роби!» – тільки й чула. Почувалася, мов пташка у золотій клітці. Працювати він мені не дозволяв, тоді хоч би між людей була, все-таки веселіше. А то сиди в чотирьох стінах і, як сумлінна господиня, чекай свого чоловіка. А він прийде пізно увечері чи навіть вночі, похапцем поїсть, потім буквально хвилину на мені полежить і вже спить без задніх ніг – натомився...»
З усіма колишніми подругами Валентині довелося розпрощатися – Михайлу не подобалося приймати гостей та навіть просто бачити чужих людей у своїй оселі. Власне, всі його так звані друзі – це ділові партнери. Якщо зрідка він і влаштовував пікніки на природі, то, вже після першої чарки, розмови там велися виключно про ціни на ринку, партії товару та нахабних конкурентів, що не дають спокою. Валентині лишалося дивитися телесеріали і мріяти.
Вона дуже хотіла народити малюка, але ось уже два роки завагітніти не вдавалось. „Лише згодом з’ясувалося: у Михайла власних дітей бути не може, – говорить Валя. – Але особливо мене гнітило те, що чоловік абсолютно цим не переймався. Мовляв, діти – не проблема, встигнемо! «Куди поспішати? – заспокоював він. – Зараз, аби гроші, у Києві роблять штучне запліднення. Шкода, звісно, таку суму витрачати, проте, якщо тобі вже дуже не терпиться, залагодимо цю справу...» Я ночами не спала, все хвилювалась: як я буду народжувати немовля невідомо від кого?! Адже діти мають з’являтися на світ від любові, а не за розрахунком. А потім несподівано мене наче струмом пронизало – такою, на перший погляд, божевільною і нереальною була ідея: поїхати, скажімо, до Чернігова, знайти чоловіка, котрий сподобається, і вмовити його стати донором майбутньої дитини...»
А тут саме й нагода трапилася – двоюрідна сестра, що мешкала в обласному центрі, запросила на своє весілля. Михайло поїхати відмовився – аж розсердився: «Мені – не до гульок, треба гроші заробляти! А ти, якщо нічого робити, можеш веселитися...»
Валентина і… Валентин
До Чернігова Валя вирушила на день раніше – у неї вже не викликала жодних сумнівів думка про пошуки батька омріяної дитини. Як то кажуть, порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих!
«План у мене був простий, – пригадує Валентина. – Я вирішила під’їхати до бібліотеки і постояти біля входу, спостерігаючи за відвідувачами. Все-таки хотілося б, аби майбутній тато був людиною освіченою, інтелігентною, розумною. Тож кілька годин стояла і вдивлялася в обличчя юнаків, а до бібліотеки приходила, в основному, молодь. Аж доки не помітила його – чоловіка моєї мрії. Він був високим, струнким, мав розкішне біляве волосся. У нього виявився такий приємний голос! Я просто розгубилася і запитала перше, що спало на думку: «Котра година?» Він доброзичливо посміхнувся, відповів і... зайшов до бібліотеки».
Все виявилося набагато складніше, ніж це собі уявляла Валентина. Тепер вона аж тремтіла з жаху, що змушена буде ошелешити зовсім незнайомого чоловіка такою, м’яко кажучи, неординарною пропозицією. Звісно, він не погодиться, тільки здивовано похитає головою у відповідь і подумає: «Ну й дурепа. Це ж треба до такого додуматися!»
Валя картала себе за легковажність, але відступати їй не хотілося: „Я не сумнівалася, що, якщо зараз втечу звідси, то жалкуватиму потім про це все своє життя. Треба хоча б спробувати! Він вийшов десь за годину – такий же привітний, усміхнений. Я одразу кинулася назустріч і... поцікавилася: «Котра година?» Він співчутливо поглянув на годинник: «Когось чекаєте?» Я вдихнула повітря на повні груди і відповіла: «Вас... Як вас звуть?» – «Валентин...» – «А я – Валентина! Пам’ятаєте, був колись такий фільм «Валентин і Валентина»? Розумієте, я хочу від вас народити дитину...»
Молодий чоловік розгублено посміхнувся: «Жартуєте?» «На жаль, у мене немає часу на жарти...» – пролунало у відповідь. Далі розповідають вони разом:
– Коли я ще заходив до бібліотеки, звернув увагу на красиву жінку. Вона була дуже схвильована. Проте я навіть і гадки не мав, який сюрприз на мене невдовзі очікує. Мені навіть мову відібрало від її пропозиції! Я тільки дивився на неї, а вона – на мене. Взагалі, я – людина обачна, не люблю авантюр, а тут – таке... Розумію, що потрібно негайно піти (ясно, жінка – неадекватна, від такої чого завгодно можна очікувати!), але не здатний зрушити з місця. І тут вона каже: «Благаю, вислухайте мене!» І так подивилася на мене, що я кивнув у відповідь. Ми пішли в сквер, сіли на лавочку і я приголомшено слухав її розповідь, розмірковуючи, водночас про власне життя. Справа в тому, що на той час я вже рік перебував у громадянському шлюбі. Дружина була років на п’ять старшою за мене, дуже досвідченою. Вона – із заможної родини та й сама зробила стрімку кар’єру. Мала окреме житло, нормально заробляла, обіцяла і мене після вузу (я в університеті навчаюсь) на гарну роботу прилаштувати... Ми практично не сварилися. Вона запевняла, що кохає мене. Правда, не хотіла мати дітей. Казала, це заважатиме бізнесу...
– Ми спілкувалися до самого вечора. З’ясувалось, у нас стільки спільного! Навіть одну й ту ж музику любимо. Він теж небайдужий до фільму «Гардемарини, вперед!», навіть кілька років займався фехтуванням.
– А Валі смакують ті ж страви, що й мені. Їй подобається танцювати, мені – теж. Вона, як і я, не любить прокидатися надто рано. Ми з нею – «сови»... Звичайно, я дуже хотів їй допомогти, але, погодьтесь, її прохання було специфічним...
– Нічого специфічного, я просто хотіла мати дитину від чоловіка, який мені сподобався. Що ж у цьому крамольного?
– Це ти зараз так кажеш, а тоді і мене шокувала і сама була страшенно наляканою! Господи, як ти взагалі наважилася на таке?
– Та кажу ж: ти мені дуже сподобався...
«Я тобі не зраджував, але нещодавно став батьком…»
Наступного дня Валентин подзвонив своїй новій знайомій на її мобільний. Він погодився. Тож незабаром вони зустрілися у відомій київській клініці.
– Звісно, ні мій чоловік, ні Мирослава – дружина Валентина – про це навіть не здогадувалися. Михайло був переконаний, що донора знайшли медики, котрі запевнили: «Це абсолютно здоровий юнак – студент, який у такий спосіб вирішив заробити дещицю грошей...»
– Валя все-таки хвилювалася, але я її заспокоював. Хоч, відверто кажучи, на душі було кепсько – не міг повірити, що невдовзі все закінчиться, і ми, можливо, більше ніколи не побачимося. Лікар повідомив, що все пройшло чудово, і, справді, вона завагітніла! Валя мені дзвонить – щаслива, а в мене – сльози на очах. Попросив її хоч іноді спілкуватися зі мною по телефону, як-не-як тепер ми – не чужі люди... Врешті-решт, мені було цікаво дізнатися, коли я стану татом і хто саме народиться – син чи донечка!
– Скажи, що ти у мене нарешті закохався...
– Я закохався в тебе ще на лавочці у сквері. Але не міг же я отак одразу кардинально змінити своє життя! Власне, я ніколи не зраджував своїй дружині...
– А я своєму чоловікові хіба зраджувала?
– От бачиш, які ми з тобою вірні...
– А може ти просто тоді побоявся, подумав: а раптом у мене – якась хвороба...
– Ні, я просто така людина – нелегковажна. Проте, коли ти народила Іринку, я мало не збожеволів. Увесь час тільки про вас і думав. Мирослава занепокоїлася: «Чи ти, бува, не захворів?» «Ні, – кажу, – я закохався в іншу жінку, вибач...» Вона так пильно поглянула: «Ти мені зраджуєш?» «Ні, але я став батьком!» – і розповів їй про все. Вона вислухала та й каже: «І стільки ж ця нахаба тобі заплатила?» «Ніскільки, – відповідаю, – бо я закохався». А Мирослава як розрегочеться: «Який же ти дурень, що дав себе використати!» Вона так нічого і не зрозуміла...
«Це просто містика якась: вона до мене приїхала, а я саме зібрався до неї. Ледь не розминулися!»
Цікаво, що цього ж дня Валентина, не змовляючись із Валентином, вирішила розповісти правду чоловікові. Михайло страшенно обурився, влаштував гучний скандал... А вранці попросив вибачення і запропонував жити разом далі – так, ніби нічого й не сталося. „Врешті-решт, що особливого відбулося? Ти мені не зрадила, – примирливо мовив він. – Якось же ми раніше жили...»
Але «якось жити» Валентина вже не могла. Тому поклала немовля у колиску і поїхала до Чернігова:
– Двері відчинила Мирослава, повідомила, що чоловіка немає вдома і... почала глузувати з мене. Мовляв, такої ідіотки ще світ не бачив! Як я могла тільки подумати, що її Валик відмовиться від заможного життя, кар’єри і красуні-дружини заради якоїсь збоченки?! Ні, він – зразковий чоловік і чудово виконує всі свої обов’язки, зокрема і в ліжку, отож вони кохаються, як мінімум, тричі на день... У мене буквально земля обертом пішла, вийшла з під’їду, від сліз нічого не бачу. Якось набрала його мобільний: ну, думаю, попрощаюсь, побажаю їм із Мирославою всіх гараздів... І раптом чую: „Валю, це ти? Я зараз на вокзалі, сідаю в електричку, їду до тебе. Мила моя, жити без тебе не можу!»
–Це просто містика якась – вона до мене приїхала, а я саме зібрався до неї. Ледь не розминулися!
–Він мало не задушив мене в обіймах...
– Я донечку як побачив, відчув, що це сама доля мені всміхається. Відтоді ми разом!
Вони одружилися. Мешкають у невеличкій квартирі з мамою Валентина – Олександрою Іванівною, яка залюбки бавить онуку. Іринка вже навчилася ходити та розмовляти, і першим її словом було «тато».
Нещодавно приїздив до Чернігова колишній чоловік Валі і... кликав її до себе. Хвалився, що тепер він – дуже заможна людина. Обіцяв виконувати всі її забаганки, буквально носити на руках і ніколи не згадувати про те, що трапилося. Натомість Валя продиктувала йому... телефон Мирослави: «Ось жінка, яка, можливо, зможе оцінити твою щедрість...» Михайло був дуже роздратований – попрощався, як запевнив, назавжди. Але папірець із телефоном все-таки на підлогу не жбурнув, акуратно вклав до кишені – на всякий випадок...
Нині Валентина вже навіть не уявляє, що було б, якби одного разу вона не наважилася на ту відчайдушну поїздку до Чернігова. Власне, і її коханий міг тоді просто не прийти в бібліотеку... «Це – доля», – посміхається молода мама, пригортаючи донечку. Можливо, Іринка, коли виросте, також сама знайде собі чоловіка. Підійде до нього і просто скаже: «Я хочу від вас народити...»
Сергій ДЗЮБА