До Євромайдану та війни на Сході України вона навіть не думала, що колись пов’яже своє життя з армією, що буде неодноразово ризикувати ним заради «броніка» чи бінокля простим українським солдатам. Проте сьогодні про цю жінку можна впевнено сказати: це справжня патріотка своєї країни.

Олена народилася в місті Сніжне на Донеччині. Проте довго там не довелося прожити, бо її батько був педагогом і часто доводилося їздити зі школи в школу.

«У 60-70 роках у нас на Донбасі була така політика – «підіймати сільські школи», – згадує пані Олена. – І ми їздили від села до села, від школи до школи. У нас на Донеччині всі школи практично збудовані в 70-х роках. І батька посилали як директора в ті школи, і нам доводилося їздити з села в село. У кожному ми жили рік-два, потім знов переїздили. І з першого класу в мене було кочове життя. У мене не було справжніх друзів, бо просто не встигала їх знайти. Проте лише коли почалася війна, я зрозуміла, навіщо все це було. Адже в багатьох селах Донбасу в мене були давні знайомі, однокласники. І це мені дуже допомогло».

Олена, мама і Крістіна - три покоління мужніх українок-захисниць

Після закінчення школи Олена Мокренчук здобула освіту історика в Донецькому національному університеті. Професію історика жінка обрала ще в юні роки, а після завершення навчання працювала вчителем та журналісткою на Донеччині.

«Коли мені було 15 років, ми жили неподалік заповідника «Хомутовський Степ» у селі Самсонове на кордоні з Кубанню. Це заповідник з кам’яними бабами і курганами, – згадує Олена. – І брат моєї подруги був там об’їждчиком. Ми з нею частенько там бували. Це дуже романтичне місце. Вже тоді мені дуже хотілося зрозуміти, що ж було на цих землях, адже ці кургани збурювали фантазію. Після завершення школи вчилася в Донецьку і потім ввесь час жила у Волновасі».

Жінка-воїн з минулого

«Вже потім, коли в нас почалася війна, хлопці копали бліндаж і, самі того не знаючи, розкопали курган, – розповідає Олена Мокренчук. – І натрапили на дівчину-воїна. У неї був лук і стріли, стріла ще кам’яна. І жінка померла від влучання стріли. Там був один історик (в той час на фронті було дуже багато людей багатьох професій), котрий потім на цю тему написав цілу дисертацію. І виявилося, що ця жінка-воїн – представниця дніпро-донецької культури Скіфської доби. Це було первісне населення нашої території, яке тягнулося від Кубані на Приазов’я, Чернігівщину і далі. Тобто це територія розселення одного народу. За радянських часів ця історія, на жаль, замовчувалася, бо якщо подивитися на ареал розселення, то він повністю копіює територію України. Я завжди розповідаю хлопцям на фронті, що вони не просто так прийшли на цей Донбас, адже це – їхня споконвічна земля, місце, де жили наші предки. Дівчина-воїн загинула, захищаючи ці землі, а тепер ви тут стоїте і знову бороните Вітчизну. Багато цікавих паралелей під час війни виникало».

Майдан – як домівка

Тривалий час Олена Мокренчук працювала журналістом на Донеччинині, яку тоді «колонізував» клан Януковича. Як згадує сама Олена, в той час на Донбасі робилися страшні речі, про які вона як журналіст знала. Тоді жінка вирішила переїхати – і у 2009 році з родиною перебралася до Києва.

«Коли президентом України став Янукович, сказати, що це був шок, – нічого не сказати. Проте тоді були надії, що Європа зможе стримати апетити цієї банди. Але після того, як євроінтеграцію було скасовано, потрібно було щось робити, і ми пішли на Майдан, – говорить Олена Мокренчук. – 25 листопада десь о 17.00 ми вийшли, нас було чоловік 50. Ми просто ходили, один з одним віталися, але конкретно не розуміли, що буде далі. Вже об одинадцятій вечора ми приїхали додому, а в першій годині ночі Майдан розпочався офіційно».

У той час Олена з меншими дітьми, сином та донькою, жили в орендованій квартирі. Та коли її господиня дізналася, що Олена надто часто буває на Майдані, її просто викинули на вулицю.

«Коли хазяйка взнала, що ми ходимо на майдан, то сказала, що їй майданівці не потрібні, і викинула нас просто на вулицю, – згадує Олена Вікторівна. – І відтоді ми жили на Майдані. Син пішов до старшої сестри, а найменша Христина жила зі мною на Майдані. Ми прожили там три місяці. Те, що там сталося, – це просто жах. Ці спалені профспілки, ці розстріляні люди, це неможливо забути… Проте всі, хто тоді вийшов, чітко знали, чому вони тут».

«Україна мрії» довжиною в 15 метрів

«Перед усіма цими подіями ми з одним львівським художником планували зробити акцію «Україна мрії»: намалювати на 15 чистих білих полотнах розміром 15 на 2 метри акриловими фарбами, – розповідає Олена Мокренчук. – Людям давалася можливість намалювати ту країну, про яку вони мріяли. І у нас тривалий час не виходило втілити цей задум. Та коли стався масовий розстріл, ми вирішили, що далі немає куди відкладати. І коли ми вперше на Майдані виставили ці полотна з фарбою, в той день ховали розстріляних… 63 домовини, все чорне навколо від кіптяви палаючих шин, йшов дощ зі снігом, лунає пісня «Пливе кача», але люди почали підходити і малювати яскравими фарбами. Знаєте, жоден з них не взяв ані чорну, ані сіру, ані коричневу, лише яскраві кольори… Це було неймовірно. Люди три дні підходили і малювали ці полотна. Це була і арт-терапія: полотна нагадували кожному, заради чого ми тут зібралися. Всі полотна зберігаються зараз у музеї».

У період Революції Гідності Олена стала однією з учасниць прес-центру Майдану. Згодом, під час анексії Криму, з ризиком для життя висвітлювала тамтешні події, аж поки не закрили кордон.

«29 лютого ми поїхали в Крим, робили стріми, – розповідає Олена. – Там було досить важко. На нас налітали агітатори «руського міру» в Феодосії, нас там ледь не побили. Спочатку ми цього не розуміли, думали, що то насправді місцеві жителі, але ж ні… У якийсь момент ми зрозуміли, що у всіх містах це були одні і ті ж люди. Ми приїздимо у Сімферополь – ті ж обличчя, приїздимо в Бахчисарай – знову вони, Феодосія, Бельбек – і всі одні й ті ж люди. Ми тоді зрозуміли, що це не місцеві. До речі, ми їх ще потім зустрічали і в Харкові, і в Луганську, і в Маріуполі. І 17 березня після референдуму ми виїхали з Криму і більше не приїздили».

Після затримання – у волонтери

Відразу після Криму Олена разом з російськими опозиціонерами, які самі з ними зв’язалися, приїздили до українських міст і розповідали, що таке Росія. Возили з собою і полотна «Україна мрії». І в Донецьку жінку затримали.

«На той час було легше, бо вони ще боялися надовго затримувати, – згадує Олена. – Допити були… Та вже через декілька годин відпустили. Пам’ятаю, я вийшла, сіла в автобус до Волновахи – зрозуміла, що це не Майдан, а справжня війна. Я їхала тоді в автобусі засмучена, а до мене жіночка підсіла і каже : «На повороті – наші військові, підійдіть до них, вони допоможуть». Вийшовши з автобуса я вперше побачила тих хлопців, але вони такі рідні були для мене…І відтоді почала їм допомагати».

Олена Мокренчук стала волонтеркою, щоб допомагати нашим військовим. І як місцева мешканка з донецькою пропискою, вона неодноразово була провідником і для інших волонтерів, які доставляли допомогу передовим підрозділам сил АТО.

«2014 рік. Хлопці самі нічого не розуміли, не знали, що їм треба. Когось забрали із-за комп’ютера, когось із трактора, – згадує Олена Мокренчук. – Попросили розгрузки. Я тоді не знала, де їх брати, але точно знала, що я їх дістану. Була така свята віра, що якщо я їм привезу ці розгрузки, то хлопці переможуть, а якщо ні – то загинуть. І я поїхала на запорізький завод, а грошей зовсім не було. І поки їхала в автобусі, написала пост на Фейсбуку, і за час дороги мені скидали гроші. Так зібралася вся необхідна сума. Взяла я тоді дві розгрузки в сумку, сіла в автобус і поїхала до хлопців. Їздила через окупований Донецьк, але на той час, у 2014 році, ще не перевіряли жінок, тому це було можливо. Зараз так не проїдеш. І з того часу я почала їм допомагати. Ситуацій було багато, але в мене була донецька прописка, і це дуже допомагало. Крайня моя поїздка в Донецьк була під час подій в Іловайську, багато тоді хлопців вдалося вивезти звідти. Я створила волонтерську організацію «Солдатська пошта», посилки привозила. Але хлопців багато, стало важко, я вже на фронті лишалася, а волонтери приїздили. Це був пекельний труд, сотні тонн посилок ми перетягали своїми руками, але тоді все це було потрібно. Такий ритм життя тривав десь до 2016 року. Ми возили теплий одяг, продукти, оптику, розгрузки – все, що треба було. Знаєте, як казали солдати: чого немає в нашої армії – так це атомної бомби, і то тому, що волонтерам не замовили».

На службу, як тільки дозволили

У 2016 році Олена Мокренчук і сама одягла військову форму і стала військовим журналістом. Сьогодні вона – прес-офіцер ОК «Північ», проте її добре знають як керівника прес-служби окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. З ними жінка служила декілька років.

Дочка Крістіна і Рома Климов -  племінник героїні, загинув під Авдіївкою

«Я постійно хотіла піти на службу. Адже люди приїхали з різних областей, щоб боронити наш Донбас, а я родом звідси – не могла не служити, – розповідає Олена. – Та спершу не можна було, бо прописка донецька. А вже коли дали дозвіл на службу в армії з донецькою пропискою, я відразу пішла до нашого командира бригади. Він мене взяв на службу, щоб я робила армійську газету. І вийшло, що я і газету робила і волонтерством займалася. Та вже з 2016-го почала повністю займатися інформаційною роботою. Адже інформаційний фронт не менш важливий. Коли ми зайшли в Авдіївку, там були сильні обстріли. 29 січня 2018 року наші хлопці, відбиваючи атаки, захопили позицію Орел, тоді загинули 7 чоловік. І серед них – один з моїх друзів Андрій Кизило (позивний «Орел»), і я його разом іншими двома везу на Майдан на прощання, а поки ми доїздимо, нам ще чотирьох привозять. Це дуже важко….. Та Авдіївка досі наша, там досі стоїть 73 бригада і туди навіть електричку пустили – «Київ – Авдіївка». І це заслуга цих хлопців.

Зазвичай такі події на фронті чомусь замовчували, проте я завжди казала: не мовчіть, розповідайте, бо якщо ви говорите першими, то ваше слово визначальне. Якщо мовчите – перше слово за противником. Тоді я пішла до командира і кажу: давайте заберемо прес-брифінг і все розповімо. У мене є відео, як все починалося, як противник на парашуті спускав ліхтарі, як вони почали обстрілювати наші позиції. І ми таки зробили декілька брифінгів: два тижні поспіль розповідали журналістам, що там відбувається. Саме через це про Авдіївські події немає жодних суперечок, і не потрібно відбивати фейки, бо ми сказали першими».

Мама – волонтер, донька – навідниця

Коли Олена перший рік воювала, найменша донька Христина закінчувала школу. Після неї вступила до вишу і поїхала на літо до мами на фронт.

«Побувши літо зі мною, Христина заявила мені, що нікуди звідси не поїде, – згадує Олена. – Так Христинка лишилася зі мною. Спершу працювала у волонтерському центрі на Новій пошті у Волновасі. А коли 26 квітня в 2016 році їй виповнилося 18 років, то вже наступного дня вона повела мене у військкомат. Доця вирішила стати військовослужбовцем, навідницею САУ. Відмовляти її не було сенсу, бо вона вже все для себе вирішила. Я мусила піти, бо дівчата у 18 років могли йти на службу лише за згоди батьків. Христина пройшла відповідне навчання і пішла служити на фронт. Я її кликала до себе в прес-службу, але вона не хоче».

Христина Мокренчук, навідник 2С1, командир бойової машини

Олена зізнається, що дуже переживала за свою дівчинку, особливо коли та потрапляла під обстріли. Та в той же час пишається нею. Сьогодні Христина стала мамою і поки що перебуває в декретній відпустці.

Пише про реальні події і людей

У проміжках між волонтерською роботою, роботою на інформаційному фронті, між відбиванням фейкових новин Олена Мокренчук знаходить час і на написання книжок. У жінки їх вже дві: «Аліска, фронтова лисичка» і «Афінка з «Куби». Обидві книги написані в період служби в бригаді Чорних Запорожців. Сюжети цих книг взяті з життя та стилізовані під оповідання. Перша книга – реальна історія, що відбувалася навесні 2017 року на шахті Бутівка. Друга – повість про пригоди собачки Афінки – охоплює період з весни 2015 до весни 2017. Наразі Олена пише книгу про свого фронтового товариша. А ще від самого початку війни військова письменниця пише свій головний твір – «Вітер зі Сходу». Ця книга буде великою, відображатиме історичні події, учасниками яких були українські піхотинці. Проте її жінка обіцяє надрукувати лише по завершенні російсько-української війни.

На презентації «Аліски» у школі

«Першу свою книгу я почала писати відразу після того, як хлопці розкопали жінку-воїна. Мені стало чітко зрозуміло, що цей «Вітер зі Сходу» тягнеться з прадавніх часів, і досі нічого не помінялося, – говорить Олена. – Той самий ворог, з того самого Сходу. Книга поділена на три частини. Перша називається «Лєна-волонтер і Ромка-романтик». Ромка – це мій племінник, який також воював за нашу незалежність і загинув. Він був чудовим хлопцем, справжнім романтиком. Друга частина книги пишеться з точки зору військовослужбовця-офіцера, а третя – все це управління, генеральська ланка. Я вже маю й кінець для неї. Сивий генерал і я стоїмо на російсько-українському кордоні, біля Червонопартизанська, де мене мало не розстріляли (сюжет з реальних подій, як і генерал, який тоді і врятував Олену від розстрілу, проте тоді він був комбатом, – Авт.), ми стоїмо згадуємо подумки все, що було. Всіх полеглих хлопців. І приходимо до думки, що все було недаремно і ми звільнили свою землю. Такий от фінал. А тепер чекаю, щоб це сталося насправді – і можна публікувати. Всі події, що увійшли до цієї книги, реальні і мали місце від 2014 року до сьогодення. Цією книгою я хочу розповісти історію людей, які творили нову, сучасну Україну, боронили її суверенітет, віддавали за неї своє життя…»

І хоча найголовніша книга авторки ще не надрукована, Олена Мокренчук продовжує писати нові твори. Наразі вона працює над книгою для родини друга.

«Зараз пишу книгу про свого побратима Льоню Дергача, – говорить Олена Мокренчук. – Він загинув під Авдіївкою. От і я пишу цю книжку для його мами і для його двох синів. Одному з них на момент загибелі батька було три роки».

Марія ПУЧИНЕЦЬ