|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 13:55 | 01.17.2021

Одна з найбільших бід цивілізації – вчені дурні

Одна з найбільших бід цивілізації – вчені дурні

У дослідників голодомору розум стирається

Голодомор 30-х досліджує спеціально створений Інститут, мета якого постійно досліджувати передумови та наслідки голодомору-геноциду. За роки незалежності науковими співробітниками опубліковано 20 тисяч досліджень. Зацікавив і мене висновок старшого наукового співробітника Інституту досліджень голодомору Дмитра Байкеніча: «Зараз люди одержали можливість самотужки працювати на землі, стати фермерами. Але не кожен власник хоче землю власноруч обробляти. А якщо береться – вибирає модель роботи, що дає результат одразу. Люди перестали планувати наперед – це один із наслідків Голодомору».

Для такого висновку дослідник мав би поцікавитись, як розвивається фермерство в Європі: надається велика фінансова підтримка для організації виробництва, розбудована сільська інфраструктура і мережа сервісних служб для обслуговування фермерських господарств. Усе це об’єднане в кооперативи. Фермеру не треба планувати обсяги виробництва на багато років наперед, цими питаннями займаються державні інституції, які й кількість та асортимент сільгосппродукції замовляють у фермерів. Для них головне – високопродуктивно і бережливо працювати на землі, інакше їм заборонять займатися сільгоспвиробництвом. А Україні розвивати таке фермерство заважають наслідки Голодомору, які стерли в українців прагнення планувати наперед? Здається, вчений історик із своїми дослідженнями загубився десь у планах п’ятирічок, семирічок, Продовольчих програм та інших винаходів радянської планової економіки.

Одначе наслідки голодомору не завадили команді ТОВ «Земля і воля» на чолі з Героєм України Леонідом Яковишиним створити виробничо-фінансову модель ефективнішу, ніж у дотаційних фермерів Європи. Правда, майже півторатисячний колектив не грається у міфічне фермерство, а роками розбудовує розширене виробництво за рахунок щорічних власних капіталовкладень, створивши потужну сучасну матеріально-технічну базу, що не під силу власникам земельних паїв, які забажають самі працювати «планово» на землі без допомоги держави. Та для фермерства на 100-200 гектарів і не потрібна така база, як у «Землі і волі». Для їхнього розвитку потрібне те, що мають європейські фермери. Керманичі останніх урядів плачуться, що в бюджеті грошей немає для дотацій фермерам. А де вони візьмуться, ті гроші, коли урядовці й пальцем не поворухнуть для розвитку європейської аграрної економіки. Кожен, хто ризикне працювати на землі, виживає, як може, тож і віддача державі від його праці – хто як вирішить. Стабільність – лише у забезпеченні чиновників. Скажімо, у керівника державної зернової компанії місячна зарплата – два мільйони гривень, і … порожні державні резервні засіки – їх розікрали. І це далеко не єдиний такий приклад. Це теж наслідки голодомору?

Всупереч тим наслідкам ефективно трудяться на землі менші трудові колективи Сергія Чубовського, Григорія Супруна, Григорія Ткаченка, Валерія Колоші, Віктора Труша та цілої низка інших умілих сільгоспвиробників області, які починали фермерство на базі розумно реформованих господарств. Але досвід і цих аграрників не зможе втілити в життя переважна більшість власників земельних паїв, навіть коли у них з’явиться бажання власноруч обробляти землю. Держава за майже тридцять років незалежності так і не втілила у вітчизняну економіку працюючу програму розвитку фермерства, хоча грошей на політизацію міфічного фермерства витрачено багато, передусім на початку 90-х.

Втім, повернуся до інших досліджень Дмитра Байкеніча. Він урозумив, що українці після Жовтневого перевороту стали добре розмножуватися, тож більшовики злякалися, що українців буде більше, ніж росіян, і влаштували голодомор. «Якби вони цього не зробили, то Україна ще тоді б одержала незалежність». На перешкоді стала, мовляв, втрата пам’яті у голодних українців: «Геть стерся досвід батьків у боротьбі за Українську державу часів української революції. Стерся досвід батьків, які протистояли радянській владі, піднялися на масові повстання в 1921-23 роках, а також у 1930-му».

Патріотичні вчені досліджують однобічно голодомор й революційні «перемоги» сторічної давності, але не заглиблюються у головне питання: чому після Жовтневого перевороту Україна не стала незалежною? А здобула б незалежність, безумовно, і до голодоморів би не докотилася.

Одній з причин (як проґавили свій шанс) виповнилося теж сто років: 21 листопада 1920 року Армія Української Народної Республіки у складі дев’яти дивізій (12 тисяч озброєних вояків), із штабом Головного Отамана Симона Петлюри та урядом республіки покинула рідну землю й заховалася від більшовиків у «дружніх» польських таборах. Цією втечею була поставлена крапка в існуванні УНР як держави на території України. Хоча за півтора тижні перед цим Петлюра видав універсал, в якому закликав українців до «останнього бою».

Вочевидь, швидко забули тоді браві вояки і їхній отаман про досі патріотичне: «Краще мужньо померти, ніж безчесно жити», «Душу й тіло ми положим за нашу свободу…». Розбрелося по світу велике українське військо, а сам головний отаман у Європі до 1926 року грався в еміграційний уряд, поки його не вбили – підступно, але не на українських фронтах. Що одержала Україна від еміграційної боротьби патріотів? Чому вони не вернулися в Україну і не підтримали оте масове повстання по всій Україні в 1921-23 роках, про яке пише сучасний дослідник?

Може, й тому, що сам Петлюра ще в січні 1919 року таку відвертість написав: «Я зауважив, що знаю свій народ і не роблю собі ілюзій щодо його сил і підготовленості для самостійного життя». Водночас і брався повчати «непідготовлених»: «Коли знайдеться помилка, то слід направити її, коли відчуєте фальш чи неправду, то знайдіть в собі мужність визнати їх і на майбутнє уникати. Прогаяна хвилина – то злочин проти республіки».

Скільки тих хвилин, що вирішували долю України, ганебно прогаяно Петлюрою та цілою низкою інших войовничих патріотів за останнє століття? Сучасні дослідники ці історичні факти не називають ганьбою, не сідають за парти на повчальний урок. І згадані вище провали та невдачі 1920 року вони звалюють на поляків. Справді, в кінці жовтня 1920 року поляки розчарувалися в українських отаманах і оголосили про припинення союзницьких відносин з армією УНР. Вони переключилися на боротьбу за відокремлення Польщі від Росії, і цього добилися, а українські отамани й далі сподівалися на зарубіжну допомогу. Не одержали її, бо тільки ідіоти можуть бути упевнені, що всі навколо теж ідіоти, які і лоба свого підставлять за когось.

Після Жовтневого перевороту 1917-го фіни не мали такої армії, яка була в Українській Народній Республіці, не було стільки різнобарвних гетьманів і отаманів з численними вояками, але вони, як і поляки, зуміли відірватися від Росії, а в 40-му дати гідну відсіч СРСРівській агресії. Фіни об’єдналися навколо генерала царської Росії, людини честі і гідності Карла Густава Еміля Маннергейма. Своїм відданим й умілим служінням «не рідній» йому державі він допоміг фінам завоювати право жити самостійним життям в оточенні вільних націй, без голодоморів і репресій.

Про результати «героїчної» боротьби славлених наших історичних героїв за незалежність України влучно написала Ліна Костенко: «Боролись ми, боролись наші предки, вже наших втрат неміряне число. А знов свободу починай з абетка, бо знов те саме, що було».

 

«Навіщо нам вороги? Ми самі собі вороги» (Іван Драч)

 

Основна вина за організацію голодомору, безсумнівно, лягає на ката народу Сталіна і його банди. А ті, хто завершив свою «героїчну» боротьбу з більшовиками втечею за кордон, – національні герої? Якщо не в боях, так, може, сидячи в еміграції, вони підняли світову спільноту проти мільйонних знищень співвітчизників, кинутих ними ж у жерло репресій і голодоморів?

Тепер їхні спадкоємці і послідовники «героїчно» вимолюють у країн світу, щоб вони назвали голодомор 30-х років геноцидом. Що для сучасного, безліч разів зрадженого і обкраденого суспільства зміниться після того, як ще одна країна назве голодомор геноцидом? Безбожним глузуванням з простолюду можна назвати розпіарені перед телекамерами заходи вшанування померлих від голоду в 30-ті. Бо ті «жалобні» заходи проводили саме в ті дні, коли збіднілий народ став одержувати квитанції з подвійними сумами за газ та іншу комуналку, чого при пандемії не допустила жодна країна Європи. Коли населення і без голодомору 30-х вимирає, в тому числі й від коронавірусу, бо багатьом людям немає за що лікуватися. Скільки вже таких трагічних прикладів озвучено й показано у ЗМІ? Офіційна статистика свідчить, що за роки незалежності в Україні рівень народжуваності знизився вдвічі. А скільки мільйонів покинули Вітчизну в пошуках роботи? Ми ж і далі голодомор досліджуємо. Хоча увесь світ нам у вічі каже: головний ворог України – корупція.

Стосовно ж багаторічних досліджень: чому професори з історії не досліджують справжні причини великої різниці кількості померлих з голоду в різних населених пунктах? У Бобровицькому районі є села, де офіційно зафіксовано померлих від голоду від одного до десяти людей, а в деяких – мерли сотнями. І така правда є по всій Україні.

Бездипломний генеральний прокурор пишався тим, що його суворе відомство порушило карну справу проти Сталіна і Берії. А коли села, райони, міста побачать прізвища тих, хто залишав односельців без зернини, без крихти хліба? У народі їх називали «буксирними бригадами», які шукали і вимітали все з домашніх господарств. Майже всі «буксирники» вже покійні, але живі їхні нащадки. Юридично вони не несуть відповідальності за злочинні діяння дідів-прадідів. А морально!.. Адже зараз не менше національної наволочі, ніж було у 30-х, і вона теж повинна знати, як почуватимуться її нащадки від правди про їхні злодіяння.

У багатотисячних дослідженнях немає прізвищ тих, хто ціною своєї свободи і життя рятував села від тотального вимирання. Ті прізвища є в кримінальних справах за зрив дурисвітських планів хлібозаготівлі, за розтрату соціалістичної власності – це коли у колгоспних їдальнях підгодовували найбільш виснажених від недоїдання, передусім дітей. Для розгляду справ із звинувачення керівників колгоспів і сіл у невиконанні хлібозаготівлі, видачі хліба колгоспникам були створені «трійки» – для скорочення процедури доведення справи до вироку. На офіційну «чорну дошку» заносилися за «саботування хлібозаготівлі» як села, так і цілі райони. Їхні керівники підлягали репресіям. У якому селі чи місті вшановують пам'ять про них? А вони справжні герої – не втекли до Польщі, а на рідній землі рятували односельців від голодної смерті, добре усвідомлюючи, чим для них це обернеться.

В архіві зберігаються документи про те, як у грудні 1933 року застрайкували працівники Бобровицького бурякогосподарства. Активними організаторами опору були жінки. Саме про таких можна сказати словами Тараса Шевченка: «Ось де, люди, наша слава, слава України!» А ми кого славимо?

На початку квітня 1938 року у чернігівських катівнях розстріляли селян Щаснівки Григорія Костюка, Івана Дворніка, Федора Динника, Івана Тесленка, Григорія і Максима Коновалів, Савелія Черняка, Степана Набока і Євмена Голубинського. Усім їм кати пригадали підтримку й участь в українських визвольних формуваннях, в тому числі отамана Ромашки і загонах Петлюри. Місцеві іуди слово в слово переказали й антирадянські висловлювання (з архівних кримінальних справ): «Если бы Украина была самостоятельным государством, то крестьяне бы жили лучше», «Хіба в колгоспі можна жити, коли колгоспники працюють, а держава все забирає, колгоспники голодують».

І таких селян, які не мирилися мовчки зі сталінським режимом, і готові були піднятися проти нього, було багато. На жаль, отамана Демида Ромашку в 1919 році підступно вбили чекісти, бо й Петлюра тоді його не підтримав, а сам Головний Отаман через рік втік за кордон. Непокірні ж селяни залишилися необ’єднаними на розтерзання більшовиків. Але й ця повчальна тема не модна в сучасній Україні.

Патріотичні вчені нав’язують суспільству національних героїв, в тому числі й без моралі та відданості, котрі у важку хвилину для нації думали не головами, а ногами. Вже століття живе досі актуальний вислів Михайла Грушевського: «Біда України в тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна». Я б уточнив: нею з перших років незалежності керують ті, кому не потрібен український народ. А багатство України вони вправно розбирають мирним шляхом. «Дуля ж українського народу настільки розпухла в кишені, що цей народ її не може витягнути, щоб показати владі», – у Володимира Цибулька вичитав.

 

Григорій ВОЙТОК, журналіст, письменник

Схожі матеріали (за тегом)