|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 13:55 | 10.23.2020

Леонід Яковишин Леонід Яковишин

Початок розбудови незалежності взяли в свої руки бездарі й казнокради – їхня естафета триває

Великі справи потрібно робити, а не обговорювати їх безкінечно

Депутати першого скликання вперше стали працювати у Верховній Раді на професійній основі. Під скляним куполом для повсякденного виконання важливих державних справ зібралася різношерста команда за фаховим досвідом і політико-суспільними уподобаннями. Спочатку для мене було дивним, коли вони з трибуни парламенту демонстрували непримиримі різні погляди на події у великій державі, «вагітній» розвалом, а після пленарних засідань – поводилися як давні друзі, гуртуючись навколо лідерів, домовлялися про спільні плани «приватизації» кращої в СРСР і навіть Європі економіки. Невеликі компанії (секретарі обкомів, директори підприємств, представники Народного Руху) нерідко збиралися вечорами і в моєму двокімнатному номері готелю «Київ».

Повірте: конкретних, запеклих розмов про покращення життя простих людей і тоді я не чув. Здебільшого сперечалися, як послабити вплив Москви на український уряд, на використання багатих природних ресурсів. Кінцеву мету малювали райдужну, але безадресну: «Отоді заживемо!..» Найбільше раділи ті, хто ніколи не займався серйозною економікою, але дуже хотів до неї дорватися. Їхні прагнення майстерно обґрунтовували «незалежні» фахові ідеологи й маститі журналісти.

Перші результати «незалежного від Кремля» життя не забарилися. Україна взяла великі іноземні запозичення, заставивши під це більше двох сотень кораблів Чорноморського морського пароплавства. До речі, за кількістю суден і обсягу вантажів на 1991 рік це була друга компанія в світі – після японської. У 1992 році прем’єр Вітольд Фокін призначив на посаду керівника пароплавства Павла Кудюкіна, ініціатора тих запозичень. Протягом двох років він «розвивав» український «незалежний» флот. Звісно, кредит не погасив, зате став чи не першим офіційним валютним мільйонером, мав навіть чи не єдиний в Україні на ті часи персональний банківський рахунок на майже мільйон німецьких марок. Не говорячи вже про інше багатство, яке «засвітилося» після арешту 1995 року, коли його «хрещеного батька» Леоніда Кравчука замінив на посаді президента Леонід Кучма.

Адмірал могутнього пароплавства, де працювали 37 тисяч людей, а в суднобудівельній і ремонтній галузі – аж півмільйона, відсидів під слідством чотири роки, йому оголосили вирок – 10 років позбавлення волі, а потім усе «переграли» на чотири роки слідства. Хоча за борги й під цим прикриттям Україна позбулася всього Чорноморського пароплавства, яке на 1991 рік оцінювалося в 1,5 мільярда доларів. Аудиторську оцінку зробила іноземна фірма, коли Павло Кудюкін приймав пароплавство. Після його арешту ніхто нічого не перевіряв, рахували лише його багатство. Видно, далеко не все. Після чотирирічної відсидки відгуляв шикарний ювілей, на якому був присутній і перший президент Леонід Кравчук. За першу гучну мільярдну казнокрадну ганьбу з Леоніда Макаровича – як з гуски вода. А от не перша особа з приближених до Кудюкана, наша відома землячка Віра Ульянченко втекла від суду у США, там і дитину народила, жила безбідно за океаном аж до президентства старого друга Віктора Ющенка. Натомість зараз вже ніхто публічно й не згадує, що Україна в перші роки незалежності втратила право називатися одинадцятою в світі морською державою, а Чорноморське морське пароплавство – другим у світі. Українські 274 судна опинилися аж на Кіпрі та інших далеких портах. І це лише один з перших злочинних кроків незалежності, потім таких було багато. Детальніше зупинився на цьому, оскільки ганебнішого ще треба пошукати в історії світу.

Судіть самі, невеличка Молдова «відтяпала» в молодої Незалежної 450 метрів берега річки Дунай і створила там свій флот. Пароплавства мають Білорусія, Казахстан, яких і далеко не поставиш у ряд світових морських держав. А Україна вважалася одинадцятою!..

За початок знищення Чорноморського морського пароплавства, за призначення на посаду керівника-фігуранта кримінальної справи Кудюкіна (після двох років роботи), не поніс ніякої відповідальності перший прем’єр-міністр незалежної України Вітольд Фокін. Втім, йому довелося піти з посади за інше негідне антидержавне діяння. На пленарному засіданні Верховної Ради вранці 24 жовтня 1991 року я запропонував створити депутатську комісію для з’ясування, що це за американська угода на 22,5 мільйона доларів, укладена по ембріонах? Згодом з’ясувалося, що це була перша незалежна «відкатна» міждержавна угода, ще й не першочергової потреби. Тож я особисто написав депутатську заяву у Генеральну прокуратуру з вимогою порушити проти прем’єра Фокіна карну справу. Генеральний прокурор Віктор Шишкін не став порушувати карну справу проти прем’єра, навіть втік у відпустку, але не побоявся це зробити його перший заступник Юрій Гайсинський. З цього приводу у мене відбулася розмова спочатку з міністром аграрного комплексу Олександром Ткаченком, який підтвердив, що «ембріонна» валютна угода укладалася без його відома, потім спілкувався з уже обраним 5 грудня 1991 року президентом Леонідом Кравчуком.

Глава держави у розмові зі мною засудив «не державницький» вчинок керівника уряду, але не схвалював притягнення Фокіна до суворої відповідальності. Вдруге я розмовляв з Леонідом Макаровичем щодо справи Вітольда Фокіна, коли прем’єр написав заяву про відставку, отже президент порадив мені забрати заяву з Генеральної прокуратури. І я забрав, але після того, як горе-прем’єр був звільнений з високої посади.

Повернувся я до цієї історії не спроста. Спочатку неабияк здивувався, почувши про призначення Леоніда Кравчука головою Тристоронньої контактної групи щодо Донбасу. А вже коли першим його заступником став Вітольд Фокін, правду кажу, мене аж покоробило. Ще й яке «державницьке» пояснення Леоніда Макаровича, мовляв, з Фокіним йому буде комфортно працювати! Правда, в потрібний момент заявив, що не він рекомендував Вітольда Павловича на цю посаду.

Чому мене вразили ці призначення на посади «великих миротворців»? Бо я знаю цих керманичів із перших років незалежності. І зовсім не як успішних початківців розбудови незалежної України, а як засновників незалежної корупції і незалежного казнокрадства. А ще вони великі мастаки обговорювати безкінечно й без толку «грандіозні» державні справи.

В Інтернеті можете почитати стенограму історичного 28-го пленарного засідання першого скликання Верховної Ради 24 жовтня 1991 року під головуванням першого заступника голови Івана Плюща. Згідно з порядом денним, ми повинні були обговорити основні напрями економічної політики, але фактично слухали інформацію про основні економічні напрями, написані, відчувалося, вченими-теоретиками. У своєму виступі я зауважив, що цю теорію ми слухали вчора, і сьогодні те саме, здебільшого про перспективи розвитку аж на 10-30 років. А нам на той день треба було шукати шляхи стабілізації економіки, виходи з кризи. Попросив прем’єра дати відповідь на практичне запитання: якщо ми не будемо продавати Росії чи іншим країнам м'ясо, зерно, іншу продукцію, то за що купуватимемо нафтопродукти, газ, техніку, добрива? Китай пропонує Росії за тонну нафти 400 кілограмів цукру продати. А що ми можемо продати? Промислове виробництво скорочується страшними темпами. Міжнародні угоди, укладені некомпетентними урядовцями, шкідливі для народного господарства, в тому числі й зернова. Та й що то за керівник уряду, який заявляє: «Треба вирішити велику низку надзвичайно складних соціальних і економічних проблем. Але при першому розгляді мимоволі закрадається думка, а чи можемо їх вирішити взагалі».

Перший незалежний уряд зняв з фонду оплати праці 1,2 мільярда карбованців для латання дірок у системі державного управління і окремих галузей «неефективної» економіки. Такого не дозволяв собі навіть неефективний плановий режим, названий Фокіним колоніальним. Але не за того режиму, а за управління Кравчука-Фокіна розпочався страшний дерибан української економіки. Прем’єр за 108 тисяч доларів злітав у Бразилію, а на шляху назад приземлився в острівній країні Мальта з 400-тисячним населенням, де уклав угоду на поставки звідти в Україну тканин, фурнітури для взуття, фарби – такий «подвиг» здійснив.

На тому пленарному засіданні депутати від економіки порадили прем’єру не за океан літати, а поїхати в Москву і вирішити питання, щоб розрахунки із зарубіжними партнерами здійснювалися через Національний банк України, без послуг Зовнішекономбанку колишнього СРСР. Незалежний уряд повинен був відшукати гроші для підвищення зарплат учителям і медикам. Натомість для прем’єра, а потім і першого президента, головним завданням були питання приватизації незалежної економіки і роздержавлення землі. Виступ Фокіна на 28-му пленарному засіданні, яке проходило через два місяці проголошення незалежності, супроводжувався численними голосними протестами депутатів, що викликало невдоволення прем’єра, мовляв, не хочуть уважно його слухати. А що було слухати? Про некомпетентність глави уряду робили слушні зауваження керівники господарств і обласних рад, дружніми оплесками підтримали депутати і мій виступ, а ще – редактора однієї районної газети. Такий був рівень проекту «Основних напрямів економічної політики перших років незалежності України». Хоча саме початок вважається найголовнішою складовою будь-якої справи, а державотворчої – тим більше.

 

Він говорить те, що думає

Цю «золоту» фразу Вітольда Фокіна днями «мусолять» провідні і не дуже провідні ЗМІ, особливо накинулися на неї після того, як президент Володимир Зеленський звільнив її автора з посади першого заступника голови Тристоронньої контактної групи по Донбасу. Найбільше дивує мене одне: що таке доленосне для суспільства сказав Фокін? Адже він озвучив навіть не свою думку, а давно відому в Україні і за її межами. Ще й таку, яка після її виголошення енним оратором і на сантиметр не наблизила Україну до миру на Донбасі. Зате он на який п’єдестал слави підняли фігуранта кримінальної справи й неефективного управлінця економікою молодої незалежної України! Забули й пробачили йому призначення кримінального Кудюкіна на високу корупційну посаду, перші недолугі й «відкатні» міжнародні угоди, аграрії забули, як його уряд ледь не зірвав посівну кампанію весною 1992 року. Тоді ми з головою колгоспу Олександром Чабаном з Черкащини навіть оголосили 3 березня про початок голодування в стінах Верховної Ради на знак протесту проти зневаги до найважливішої галузі економіки – сільськогосподарської, і багатомільйонної армії її працівників, нищівної політики уряду Фокіна стосовно села, залишеного на весну без солярки й бензину, без якісного насіння, добрив і хімічних засобів захисту рослин, без доступних кредитів. До протестів підключилися депутати-аграрники й хлібороби на місцях. І таки була прийнята відповідна постанова парламенту і уряду, хоча й недостатньо реальна для повного виконання. Цією постановою визнано незадовільні дії уряду стосовно виконання вимог, викладених у депутатському запиті групи народних депутатів-аграрників з питань стабілізації ситуації.

До речі, фразу Фокіна «Я говорю те, що думаю» вперше почув у його виступі на пленарному засіданні Верховної Ради в 1991 році. І знаєте, про що він сміливо думав і говорив? Про неефективну планову економіку СРСР, про ледь не колоніальний режим. Чому раніше про це не думав і не говорив – не любив відповідати. А який режим запроваджував для економіки незалежної держави? І що тепер конкретне зробив у Тристоронній контактній групі? Створював комфорт для роботи Леоніда Кравчука? А ще вдало піарнув себе давно заяложеною ним самим фразою?

І щодо старань «миротворців» Кравчука, Фокіна та інших колишніх і нинішніх самопіарних «авторитетів». Хочу звернути їхню увагу на думку (ні, не Фокіна) французького журналіста і письменника Анрі Барбюса, який на фронті душею й тілом відчув страхіття найбільш кривавої війни: «Війна буде повторюватися до тих пір, поки питання про неї буде вирішуватися не тими, хто помирає на полі бою». Тобто, «Я говорю, що думаю» – то лише безкінечна порожня говорильня Кравчука, Фокіна і великої отари їм подібних.

 

Леонід ЯКОВИШИН, Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля», публіцист

Схожі матеріали (за тегом)