Лист читача до редакції газети «Чернігівщина»

Щиро вітаю вас, шановні журналісти!

Відразу хочу наголосити: ми з дружиною не бідуємо, бо я ще маю роботу.

Кожен номер вашої газети перечитую з великим задоволенням, оскільки бачу там справжнє життя області, району, населених пунктів. І все ж давно відчуваю, що чогось в газеті не вистачає. Чого саме – дружина Люба підказала. Якось після роботи сідаю за стіл, а вона подає якусь газету і каже: «Поки все приготую тобі, на почитай нову передвиборчу брехню і подяки за подачки. Але там і слова не знайдеш про те, як від виборів до виборів живуть такі, як ми».

Це й підказало мені відповідь на давно затаїте в душі запитання: чого не вистачає в моїй давно улюбленій газеті, більшість номерів якої читаю, як то кажуть, від корочки до корочки. Здебільшого там цікаві матеріали, в тому числі й гостра справедлива критика непорядків у державі, глибокий аналіз подій у суспільстві і нашому районі зокрема. Від літери до літери читаю публікації Леоніда Григоровича Яковишина. Захоплюють мене розповіді про цікавих, заслужених людей. Але в громадах і суспільстві в цілому живуть не лише багаті благодійники, успішні бізнесмени, талановиті й майстровиті люди, а переважно прості трудівники й пенсіонери.

Для прикладу візьму нас з дружиною. Давно вже на заслуженому відпочинку. Я дочасно вийшов на пенсію після складної операції з онкології, пройшов кілька хіміотерапій, лікарі встановили другу групу інвалідності довічно – пенсія 2400 гривень. Дружина вийшла на пенсію в 55 років, потім перенесла чотири операції.

Але пишу це не для того, щоб поскаржитися на тяжку долю, чи в когось милостиню випросити або передвиборчу подачку. Хочу звернути увагу на інше, я б сказав, вирішальне в житті кожної родини: ми з дружиною не бідуємо, оскільки я, інвалід, маю роботу і одержую зарплату більшу, ніж наші з дружиною дві пенсії.

Так співпало, що за рік до операції я влаштувався на роботу в товариство «Земля і воля» водієм, бо на той час реформований колгосп в рідному селі Озеряни докотився до ручки. Згодом мої односельці попросили Леоніда Григоровича взяти розвалене господарство під своє крило. Мені ж, після операції, шкода стало, що вже не працюватиму в успішному товаристві. Та після року відпочинку на групі, попросився в трудовий колектив, і генеральний директор задовольнив моє прохання, надавши мені легшу роботу – й досі відповідаю за ремонт і профілактику транспорту охорони. Солідний додаток до нашого сімейного бюджету – висока оплата за оренду земельних паїв, теж від ТОВ «Земля і воля».

З дружиною Любою Василівною (моєю однокласницею) виростили двох снів, маємо одного внука і двох внучечок. Сини вимушені були в кінці 90-х шукати роботу в Києві, там і оселилися. Діти часто навідуються в Озеряни. Мені ж, голові великої родини Буримів, приємно почуватися, що ми з дружиною не сіли на їхні шиї. Вони хоч і мають непогані заробітки, але зараз ростити діток, обзаводитись житлом – ледь не героїзм.

Моя розповідь, на перший погляд, не заслуговує на увагу журналістів. Але я веду мову не про те, щоб газета описувала такі долі, як у нас з дружиною. Головне бачу в іншому: нашому народу потрібні не передвиборчі подачки і брехливі обіцянки, а можливості самим заробляти, і щоб медицина була доступною для бюджету кожної родини. Це і буде реальним, а не лозунговим, кроком до Євросоюзу. А на думку старшого сина Олега, Україна з її багатствами, могла б гідно конкурувати й із стандартами життєзабезпечення Еміратів, де він певний час жив і працював будівельним фахівцем.

Ми з дружиною народилися, виросли й подовжуємо жити в рідному селі. Багато горя зазнали через стан здоров’я на схилі літ, але ніколи не старцювали, ніколи не голодували, не допускали, щоб дітки почувалися другосортними стосовно однолітків з багатших чи титулованих родин. Бо постійно мали роботу, не лінувалися і в домашньому господарстві.

Як бачите, все елементарно й для кожного доступно, але не повсюдно таке можливо. Чому? Відповіді на це риторичне з «бородою» питання, на мій погляд, не стараєтесь шукати і ви, журналісти «Чернігівщини». А стосовно газеток «від виборів до виборів» і мову не веду – одні гасла, брехливі обіцянки і скромні звіти «благодійності».

«Малиновий» лемент передвиборчих «доброчинців» швидко минає, а чи хоч одне нове робоче місце від них з’являється? Чи, може, приймуть якесь рішення на благо простого народу?

Незабаром – найновіші місцеві вибори до найновіших рад. А ми з дружиною сидимо, буває, за вечерею чи перед телевізором, і гадаємо: навіщо взагалі обираються місцеві, та й столичні, депутати? Вони тільки і вміють щось гарно обіцяти, і їхні язики ніколи не втомлюються. Я не пнусь у депутати, проте вважаю, що користі для громади приношу більше, ніж багато місцевих «патріотів», оскільки хоч на пенсії, ще й інвалід, але працюю і податки плачу справно. А вони?..

До речі, син Олег розповідав, як в Еміратах держава контролює дотримання податкового законодавства. А в Україні? Замкнуте коло: «Чому ти бідний? Бо дурний! Чому дурний? Бо бідний!». Звісно, це не про багатих, які дурниками можуть лише прикидатися, особливо перед виборами, – і наш народ таких любить.

Журналісти, вважаю, мусять розірвати це замкнуте коло, і показати справжнє обличчя всіх: хто щось робить корисне для громади і держави, а хто тільки в політику грається та підступно голоси скуповує.

Не дивуйтеся, що я, водій, більш-менш складно написав листа: серед моїх однокласників є вчителі-філологи.

 

З повагою до вас Петро Бурим, працюючий пенсіонер, с. Озеряни, Бобровицького району

Схожі матеріали (за тегом)