|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 22:45 | 08.13.2020

Вони правду кажуть… коли не брешуть. А коли не брешуть, по правді не кажуть

Вони правду кажуть… коли не брешуть. А коли не брешуть, по правді не кажуть

Найкраща мрія дає нуль, якщо її не зробити життям

Підзаголовок цієї публікації запозичив у великого літератора Григора Тютюнника, бо ці його золоті слова повинні б достукатись до серця кожного українця, котрий справді вболіває за розквіт Вітчизни і щасливий добробут всього народу. Оскільки нульовими мріями українське суспільство уже наситилось чи не найбільше у світі, а національні лідери, з дитинства розбещені й кастровані від правди й совісті, підкидають нам все нові й нові мрійливі побрехеньки.

У результаті такої «патріотичної» боротьби Україна опинилася перед лицем пророчої загрози, сформованої на початку ХIХ століття Борисом Грінченком, автором першого чотиритомника «Словаря української мови» (1909 р.), одного з організаторів «Просвіти»: «Ще не вмерла Україна, але може вмерти, бо ви самі, ледачі й продажні, ведете її до смерті».

Найбільшу активність у веденні народу до життя по-новому проявив п’ятий президент Петро Порошенко. Щоб ця найновіша мрія постійно буяла в головах співвітчизників, було створено окреме міністерство – державної інформаційної політики, з таким конституційним тлумаченням: «Державна інформаційна політика є важливою складовою зовнішньої і внутрішньої політики країни і охоплює всі сфери життєдіяльності суспільства».

Виглядає в державних документах правдиво, а в реальному житті – брехливо. Скільки тієї політичної брехні почув народ впродовж 29 років незалежності? Якого тільки щастя не обіцяно українцям? Найбільш осучаснене: «жити по-новому … в єврораю».

Насправді ж, ще на зорі незалежності переважну більшість населення кинуто на грань виживання, щоб казково збагатити один відсоток «помічених» родин. А ще – на угоду світових корпорацій, яким не потрібна міцна українська економіка. Багатим країнам Європи спокійніше живеться, коли українські керманичі стоять перед ними з простягнутою рукою. Бо тих, хто приходить за позичкою чи милостинею, не треба вітати, як рівних з ними, зате можна дозволити собі повчати і вимагати поділитись державним суверенітетом. За це й кредити виділяють. Ні, не для розвитку української економіки, а для заганяння третьосортної країни в глибоку боргову яму. Але з мрією про «єврощастя».

Один із засновників педагогічної науки Костянтин Ушинський вивів формулу досягнення щастя: «Якщо ви вдало виберете справу і вкладете в неї свою душу, то щастя саме відшукає вас». Вчений розробив педагогічну систему вчення про мету виховання – підготовку людини до життя та праці, яка формує в людини почуття обов’язку перед народом та виховання патріотизму. На жаль, до цього вчення прислуховуються більше по закордонах, а в Україні домінують нульові мрії. Забули й цю засторогу: «Як не можна жити за взірцем іншого народу… точно так само не можна виховувати за чужою педагогічною системою».

Нинішні ж патріоти «від вулиці» і від влади не бажають дослухатися навіть до історичних борців-кумирів, визнаних державною інформаційною політикою дороговказами. Одного з них цитую: «Коли найдеться помилка, то слід виправити її, коли відучується фальш чи неправда, то знайдіть в собі мужність визнати їх і на майбутнє уникати», – Симон Петлюра.

Сказано правдиво, одначе і сам Симон Васильович не дотримувався, і його активні послідовники не дотримуються цього золотого правила. Національним стає стрибання без упину на одні й ті ж граблі. На ідеологічні «громовідводи» перетворили практично всі телеканали, в тому числі й опозиційні, що мовлять з України. Поступово прибирають до рук і соцмережі, перетворюючи їх у вірнопіддані «на замовлення».

Найбільш «патріотична» вулиця і влада на увесь світ лементують про українську демократію і «справжню» свободу слова. І, дійсно, чого тільки не почуєш на численних телешоу! Але від кого чуємо демократичну критику і пояснення об’єктивними причинами? Від штатних ораторів, які представляють владу й політичні сили, і від прикуплених експертів. А як реалізується в демократичній Україні свобода слова джерела влади – народу? Щонайбільше, представників «джерела» запрошують на телешоу як відібраних слухачів у телестудіях і для голосування-відповіді на поставлені ведучими телешоу запитання. Експертні ж думки від народу, від виробників і низової громадськості небажані на таких політичних телевиставах, оскільки вони можуть глибоко копнути у внутрішні проблеми, назвати їхніх творців знизу доверху, розповісти про реальні причини гальмування розвитку економіки, держави, всього суспільства. Телешоу ж проводяться з гострою критикою владних чиновників і політиків з однією метою: для підняття чи опускання, рейтингу партійних і державних діячів та самореклами учасників телевистав.

Часто можна почути з телевізора, мовляв, Верховна Рада не приймає законів для підвищення добробуту і захисту конституційних прав всіх громадян. Закономірно постає й таке питання: а як зажив по-новому український простий народ в умовах широкої демократії і язиколяпної свободи слова? Чи допомагають йому ці головні атрибути демократичного суспільства відстоювати свої конституційні права на гідне життя і забезпечену старість? Якщо вже не безплатну, то хоча б доступну медичну допомогу й освіту, найнеобхіднішу соціальну допомогу?

Відповідь на це запитання дає горлодранна боротьба політиків із владою за зниження комунальних тарифів, проти запровадження недолуго-злочинного ринку землі, подібного якому немає в демократичних країнах, проти прийняття інших антинародних законів і урядових рішень. Який результат від цієї телевізійної боротьби за «щастя народу»?

 

Електорат – одноразовий народ

 

Вочевидь, так вважають керманичі всіх політичних мастей. Тому й життя народу стає актуальним лише перед виборами. Тоді цією сферою інформаційної політики зацікавлюються кандидати в народні слуги і їхні хазяї. Але тільки з однією метою: купити у виборців владу за гроші самих виборців. Потім, до наступних виборів, простолюду ніби й не існує. Хіба що з трибуни парламенту чи перед телекамерою хтось полементує: «Я вимагаю … кращого життя для народу!»

Знайдуться й позапарламентські «патріоти», які, на чім світ стоїть, звинувачують «недоумкуватих» виборців за неправильне голосування, неправильний вибір. І геть забувають, що «несвідомі» виборці уже голосували і за їхні партії, до владного корита приводили, але обіцяного життя по-новому, здійснення мрії про єврорай так і не одержали. Бо електорат справді купують перед виборами, як щось одноразове.

Втім, протиріччя між народом і лідерами, ще й з обопільним невдоволенням, існують здавна. У них закладені серйозні негативні наслідки для формування й розвитку незалежної, квітучої держави. Один історичний урок вичитав у вже цитованого Симона Петлюри: «Тільки нечесний демагог дозволить собі говорити про те, що «Петлюра продав Галичину, Волинь тощо». Петлюра, коли вже говорити правду, несе на собі відповідальність за історичні гріхи і хиби української неорганізованості, малої культурності і не сприяючих обставин в житті української нації. Я зауважив, що знаю свій народ і не роблю собі ілюзій щодо його сил і підготовленості для самостійного життя. Може, ви пам’ятаєте, як в 1918 році наші селяни роззброювали наші ж військові трени-обози? Я знаю більше таких фактів. На декого вони справляють таке враження, що взагалі «з нас людей не буде», і що взагалі справа з Українською державою безнадійна. Я так не думаю. Я вірю і впевнений, що Україна, як держава, буде».

Хто з нинішніх ура-патріотів засвоїв цей історичний урок? Хто залучає суспільство до його вивчення? Для державної інформаційної політики теж головним є не повчальний урок, а лише ім’я борця з російськими більшовиками. Чому не вигнав їх з українських земель – певні причини закладені в його посланні, і не тільки.

А ще там проглядається вирішальна роль простого народу. Несповна це врахував Петлюра, та й інші невдалі борці за незалежну Україну після Жовтневого перевороту. Сучасні євроінтегратори не тільки не вчаться на чужих помилках, а ще й постійно їх повторюють, своїми дебільними кроками доповнюють. Видно, покладаються лише на свою європейську турбоосвіту. Хоч народ давно помітив, що ворона й за море літає, та дурною вертається.

В українському суспільстві є багато розумних і вмілих людей, на них і тримаються залишки розваленої вітчизняної економіки. Не всі ще виїхали за кордон світила науки, класні робітники промисловості, сільського господарства і сфери побуту. Але сфера їхньої діяльності не цікава творцям і провідникам державної інформаційної політики, та й більшості вітчизняних ЗМІ. Бо на фоні діяльності справжньої наукової, виробничої і сервісної еліти наспіх підготовлені безклепкові єврореформатори виглядатимуть круглими ідіотами. Та й поширення вітчизняного досвіду з організації ефективної економіки й розумного управління державними та громадськими інституціями не входить в плани зарубіжних партнерів і місцевих керманичів. Українська влада безперервною змовою пов’язана. І схеми розкрадання державних коштів, природних ресурсів і майна безпечніше почуваються в управлінському і правовому хаосі. Тож, виходить, недаремно в українському суспільстві помічено, що й після першого року управління Україною новою командою, справи п’ятого президента живі й далі будуть жити. Лише добавилася нова еліта споживачів результатів життя по-новому, по-європейськи. Невже, й справді, важке дитинство України ніколи не кінчиться, і справа з українською державністю безнадійна? У це не вірив Симон Петлюра, але це риторичне запитання й через століття висить над нашими головами. Обнадіює лише одне: Україна поки що не здається, і це має велике значення.

 

Григорій ВОЙТОК, Член Національної спілки журналістів України, письменник

Схожі матеріали (за тегом)