|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 1:03 | 05.31.2020

Сторічний ювілей Феодосії Супрун

Цьогорічного 23 числа травня –  сторічний ювілей відзначає носівчанка Феня Минівна  Супрун, одна з двох зв’язкових  славетного партизанського з’єднання «За батьківщину», яке діяло на території нашої громади в часи нацистської окупації, які ще у строю, завжди  активні, непосидючі, небайдужі.

Про це повідомляє прес-служба Носівської міської ради. На жаль,  колись шеренга партизанів зміліла, журавлями відлетіли у засвіти дорогі наші ветерани партизанського руху, лише дві народні месниці живе у Носівці: наші шановані Марія Кирилівна Шовкун та Феня Минівна Супрун. У них  різні долі і випробування, але випало народитися  в один рік і дожити до сторічного ювілею, пережити   війну і голод, діждати  найвизначнішої події у житті -  перемоги. Так, саме  травень 1945 року Феня Минівна вважає найпам’ятнішою подією у житті, бо здобули найголовніше – мир. Ця жінка знає справжню ціну словам  Мир, Перемога і Війна. Бо не з розповідей, а з власного життя. Ці спогади  не стираються з пам’яті,  а пройдені шляхи повертають через роки і десятиліття у полум’яну партизанську юність,коли не відчувалося страху, коли сподівалися лише на краще, коли все здавалося можливим.

1fenya

Феня народилася у великій родині Трейтяків у Носівці дванадцятою і останньою дитиною. Жили звісно, небагато, однак дружно, працьовито. Їхня оселя, що розташувалася по вул. Ніжинський шлях, завжди була  гостинною до людей. Щоправда, у часи колективізації їхнє обійстя стало своєрідним складом, куди звозили  речі розкуркулених. Трейтяки потроху роздавали їх назад тим, у кого забирали. Звозили все, хто його обліковував, а людям  речі були дорогі.

Власне, з фашистсьою навалою,  у Трейтяків знову було людно. Тепер тут зупинялися німці,  діти спали на полу, спочатку трохи боялися, а потім, як і в кожного нашого земляка,  накопичена лють до поневолювачів виливалася їхньою активною допомогою партизанам, солдатам на фронт. Так сталося і в її родині. Брати пішли на війну, Іван  не повернувся, а найменшу Феню повідомлення про  цю страшну подію застало аж на Донбасі, де вона  навчалася, здобуваючи освіту товарознавця. Передати увесь жах ситуації, в якій опинилася дівчина та її однолітки з різних міст і сіл, дуже важко. Навчальні заклади закривали, переобладнуючи їх під шпиталі, які вже за  тиждень заповнювалися пораненими. Їх, студентів, направили у колгосп , а  потім місяць копали окопи на околиці Павлограда. Не раз  на Донбасі  могла б потрапити  у пастку, та чи то Бог оберігав  її, чи заслуга   господарки квартири, де вони проживали утрьох з дівчатами. Щойно попереджали про облаву,  вона ховала дівчат на піч - там не шукали.

Вже наприкінці листопада  41-року  дівчина  вирушила пішки додому,  по залізниці йшла. «Тоді всі йшли так, наче тепер ідуть на Великдень до церкви. Кожен куди  треба прямував. Пішла і я»,— розповідає  партизанка. Більше місяця добиралася до Носівки. Йти було важко,  дні були короткі, холодно, дощі і голодно. Їсти дуже не  просила, хіба в кого помітить у дворі худобу,  склянку молока. Люди ділилися.

У Носівці рідні її вже й не чекали побачити живою. Тут було не менш важке життя. Всі працювали на фронт і Перемогу, гуртуючись  у загін народних месників. Недалека сусідка Галя Труніна  покликала у партизани і Феню, далі познайомилася дівчина із зв’язковим Миколою Кебкалом і вже всі разом з іншими зв’язковими передавали інформацію, розповсюджували листівки. Кожне завдання могло вартувати життя юній дівчині, однак це її не зупиняло, бо всім хотілося жити  без війни. Вони вибороли для  себе і всіх нас перемогу, на своїх плечах пройшли непрості роки відбудови, раділи народженню незалежної України і чи не найболючіше сприйняли звістку про  війну на сході нашої держави. Хоча їм,  тим нечисленним ветеранам,  партизанам боятися нічого, душа  болить за молодь, дітей, онуків, правнуків. Феня Минівна теж народила п’ятеро дітей, трьох уже поховала, і всіх рідних братів-сестер, чоловіка також провела в останню дорогу. Тепер біля неї син Григорій та донька Раїса з родинами. Має іменинниця трьох онуків, правнука та праправнучку Меланію. Словом, багата вона людина на рідню, а ще –на добре, відкрите серце до людей.  Певно, тому й досі  топче ряст, і хоч має у помічниках ціпка, то  лише «для страховки», Феня Минівна сама порядкує на городі, доглядає квіти, що на кожному підвіконні радують око господині і в дворі, а ще вона й дотепер – активна учасниця клубу «Берегиня», помічниця у ветеранських справах. Навідуються до неї і школярі з власноруч виготовленими листівками і квітами. Всі подарунки на видному місці у партизанки в кімнаті.

Та вона й сама ще молодчина.Хоч карантинні обмеження вносять певні незручності у життя, Феня Минівна звикла долати труднощі. Цього року не святкували ювілейну дату Перемоги велелюдно, та хіба це могло зупинити партизанку у її поважному віці, якщо вона так чекала побачення зі своєю юністю? Вона одна з небагатьох учасників  Другої світової війни прийшла з квітами до пам’ятників. А як інакше, тут навіки спочивають її колишні побратими.

Сто років, ціле століття відміряла доля цій жінці, щедро наділивши її непростими випробуваннями, укріпивши її силу втратами рідних, дорогих людей, додавши мудрості у вчинках  та оцінці подій, щедро наділивши   радістю зустрічати кожен прожитий день, дарувати добро оточуючим і просто любити свій рідний край, де народилася і прожила свій вік.

Схожі матеріали (за тегом)