|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 17:15 | 03.28.2024

В Мажугівці час зупинився

Село Мажугівка в Чернігівському районі – одне з багатьох на Чернігівщині, яке має гарну природу, але не має жителів. Точніше, вони є, але лише семеро чоловік на все село.

Screenshot 18Живуть ці люди без магазину, без медпункту, без відділення зв’язку. Але жоден про переїзд і не думає. Навпаки – люблять своє село і запрошують сюди усіх охочих.

 Знаходиться Мажугівка всього за якихось 18 кілометрів від Чернігова, і за київськими мірками могла б стати так званим «царським» селом. Адже все для цього має: сосновий ліс, непогану дорогу, гарні краєвиди і чисте повітря, якого в місті не знайти. Та поки воно облюбоване лише дачниками, яких в сезон тут утричі більше, ніж місцевого населення.

 Серед сосен тягнеться вулиця

Дорога до села лежить через сосновий ліс, а при в'їзді до села стоїть досить чепурна табличка з написом «Мажугівка», поруч – автобусна зупинка з розкладом автобуса, який ходить тут лише навесні і влітку, і ще деякі оголошення та передвиборча агітація – як без неї: хоч і малий, та все ж таки електорат. І це, мабуть, всі «визначні місця» цього маленького села, де тягнеться лише одна вулиця, на якій тихо і спокійно. Тут немає школи, магазину й відділення зв’язку. Словом, немає нічого.

Григорій Верех у цьому селі народився і виріс, чудово пам'ятає його історію. Старенька хатина, у якій живе чоловік, дісталася йому від батьків.Григорій Верех

«Це зараз Мажугівка пуста, а колись у нас і колгосп свій був – до 1964 року, – згадує пан Григорій. – Це вже потім нас об’єднали зі Слабином і Якубівкою. До речі, територіально ми й досі до Слабинської сільради відносимося. Коли не стало колгоспу, село поступово почало помирати, молодь виїздила. Школи у нас же не було, то потрібно було у молодші класи в Якубівку ходити, а в старші – в Слабин. Я останній з села, хто школу закінчував, від тих пір більше не було у нас учнів. Що ж, у нас, крім гарної природи, – більше ніякої перспективи для них. Так і перетворилася наша Мажугівка на дачне поселення, бо дачників тут в рази більше, ніж корінних жителів».

Григорій Михайлович і сам довго жив у Чернігові, аж поки десять років тому не втратив зір. Ось тоді і вирішив повернутися додому, бо в місті нічого йому робити. Зараз тримає курей, кота й собаку. Каже, без собаки не можна, він про все сповіщає.

«Я тут звик, знаю кожен сантиметр свого подвір’я і хати, тому не маю жодних проблем з пересуванням, – розповідає пан Григорій.

 — Мені тут добре, я по двору проходжу, на городі щось зроблю, в саду погребу, а що в місті робити? Сісти і сидіти в чотирьох стінах. До того ж дочка мені допомагає, кожні вихідні приїздить, продукти привозить. Мені на тиждень вистачає того, що вона привезе. Скільки мені там треба…»

Попри те, що пан Григорій не бачить, його руки все можуть. Нещодавно відремонтував старий батьківський патефон. Тепер чекає сусіда в гості, щоб разом платівки на ньому послухати. Все ж таки унікальна річ.

«Працює ця машина просто: платівку поставив, ручку накрутив, «голку» на платівку поставив – і все, – пояснює Григорій Михайлович. – Гарна річ. Колись, пам’ятаю, батько купив його, і ми в дитинстві слухали. Батьки берегли патефон, бо то був дуже дорогий інструмент на той час. Він довго стояв в хаті без діла, а нещодавно внук побачив, почав питати, як ця штука працює. То я посидів, почистив його, покрутив трохи – і ось знову грає».

 Дачний сезон вже відкрито

Адреса є - хати немаєБільшість будинків у Мажугівці вже давно належать дачникам. Вони дуже люблять це село з його неймовірно гарною природою. Та ще й від Чернігова недалеко знаходиться. Сім’я Базашвілі придбала тут дачу ще у 1997 році. З тих пір, кажуть, жодний сезон не пропускають.

«Нам тут дуже подобається, – говорить пані Світлана. – Мама моя вже давно на пенсії, що їй в місті робити – сидіти на лавці під під’їздом цілими днями? А тут їй подобається. Вона працює на городі як хоче, коли хоче. Захоче – відпочине. Влітку взагалі ми тут живемо, я навіть на роботу звідси їжджу. Для себе ми з мамою садимо город, садок є у нас невеликий, квітник. Бачили б ви, як гарно біля будинку, коли квітнуть наші тюльпани».

В злагоді живуть вони з місцевими звірятами. Жінки кажуть, що сосни, які виросли у них на ділянці, посадили білки.

«Тут дуже багато білок живе, – розповідає пані Світлана. – У нас росла акація, ми її вирубали, так білки нам тут посадили ось ці сосни. Обожнюють вони і наші горішки. Все, що на землі лежить під горіхом, збирають. Та ми їх і не проганяємо – їм же також їсти треба щось».

Дуже добре жінки відгукуються про своїх сусідів. Кажуть, дружно живуть, одне одному допомагають, та за будинками наглядають.Screenshot 21

«Нам пощастило з сусідами, – каже пані Світлана. – Ми всі одне одного знаємо. Хтось один побуває в Мажугівці, то іншим дзвонимо, розповідаємо, що в кого на ділянці робиться. І це не тільки найближчі сусіди – тут всі люди хороші».

 28 років у Мажугівці

Людмила ЛенькоВ першій хаті при в’їзді в село, або, як каже жінка – в крайній, живе Людмила Ленько з дочкою Катериною. Жінка хоча й прописана в місті, та вже більше ніж 27 років живе тут, у хаті покійного чоловіка. 

«У мене дочка інвалід і так вже сталося, що нам тут краще з нею, – говорить пані Людмила. – Спершу важкувато було, бо тут навіть хліба ніде купити, треба в Чернігів їхати чи в Слабин. Та й автобус ходить лише по вихідних, і то лише в так званий дачний період. Весь інший час ми тут покинуті напризволяще. Добре, що син їздить часто, продукти привозить, то ми вже економимо з Катею. Раніше як щось треба, то я сіла на автобус, з’їздила в місто і купила. Та декілька місяців тому упала сильно, «швидку» викликала. Тепер автобусом важко їздити, то й сподіваємося на сина».

 Захворів – їдь у Чернігів

Скрутно в Мажугівці і з медичними послугами. Адже їх має обслуговувати фельдшер зі Слабина, та там його вже декілька років немає. Тож або «швидку» викликати, або в місто їхати.

«Ну в нашій ситуації краще не хворіти, – посміхається Людмила Олександрівна. – Та, слава Богу, поки до нас на виклики їздить «швидка», бо ж фельдшера немає. Якщо щось таке, що можна потерпіти, то вже на автобусі в місто в лікарню їдемо. Зараз реформи медичні відбуваються, як воно буде – побачимо. Та не тільки з медициною таке. Немає в нас і листоноші. Вже забула, коли ті газети виписувала. Виходить, ми ніби і під Черніговом живемо, а всіх елементарних послуг позбавлені».

 Крадії бувають, не соромляться

За словами місцевих жителів, бувають тут і крадіжки. Адже хат пустих багато, і ласих до легкої наживи також вистачає.

«Десь років зо два тому у нас тут багато кого обікрали, – згадує пані Людмила. – Жив у селі один чоловік, то він був, так би мовити, наводчиком. Розповідав, де і що можна вкрасти, де живуть люди, де ні. Страшно було – ми ж Катею самі живем. Буває, вночі чутно – ганяє по селу машина якась, та у вікна ліхтарями світить – перевіряють. У нас собаки гавкають, сповіщають. Так жодну крадіжку і не розкрили. Потім того чоловіка не стало, і слава Богу, красти перестали».

Screenshot 22

 Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото Олексія Миколаєнка

 

Схожі матеріали (за тегом)