|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 21:44 | 08.05.2020

ЛЕОНІД ЯКОВИШИН ЛЕОНІД ЯКОВИШИН

Ображена самолюбна нікчемність – підступніша за агресора

Бобровиччина – міні суспільство України

Ми, нащадки великих переможців, за майже три десятиліття незалежності ніяк не звільнимося від ображеної самолюбної нікчемності, якою пронизана владна і партійна верхівки та їхня челядь з низовою прислугою.

Звісно, подолати суспільну хворобу важко, бо вона з тієї меншості, яка зветься авантюристами, що завжди рвуться в авангард історії. А придивитись до цієї «еліти» – так вона ні на що не спроможна, окрім зраджувати і красти. Навколо цього й об’єднується, щоб видурити в народу владу з державною скарбницею і перехопити у попередників тіньовий «общак».

Головна ж маса джерела влади лоба гріє на благо авантюристів, водночас розрізнена, озлоблена один на одного, зокрема й через люту заздрість. Засліплений цим простолюд не хоче усвідомити, звідки навалюються на нього біди, чому він такий беззахисний перед владною ідіотією і правовим безладом, чому не має того добробуту, який мають зажерливі керманичі й політичні діячі, зрештою, який мають громадяни європейських країн?

Щоб у цьому розібратися, пропоную спуститися на місцевий рівень, до постійно ображеної «ріднішої» самолюбної нікчемності, бо саме від неї ноги ростуть в усієї найпаскуднішої національної наволочі.

Найстрашніша її підступність в тому, що вона постійно отруює життя тим співвітчизникам, які тримають на собі економіку і соціальну сферу, сумлінно формують місцевий і державний бюджет, сміливо відстоюють свої права.

До такої більшості населення належить і наш трудовий колектив, який я очолюю впродовж півстоліття. Ми протистоїмо самолюбним вискочкам, які ніколи нічого не вершать, не створюють, а лише коять, намагаючись заволодіти всім державним і народним. Не миримося й з гадючо-трутневою місцевою паскудністю, котра вистрибує перед безліч разів обдуреною громадою, хизується своєю гнилою важністю, «косячи» навіть під сірих кардиналів. І для багатьох жителів району та нікчемність – сила, бо вона постійно до влади рветься і вже засідала в ній, нахабно гребучи все під себе.

Згадаймо, як після заборони КПРС районом керувала команда від СДПУ(о), сформована на базі Бобровицького цукрозаводу і районної лікарні. При цій владі цукрозавод почали різати на металолом. Тоді ж наше господарство викупило збанкрутіле підприємство, погасило заборгованість зарплат й бюджетних відрахувань, почало звозити обладнання із зупинених цукрозаводів, встановлюючи його на місця вирізаного.

Я домовився із зарубіжним інвестором про реконструкцію заводу до європейської потужності. Але в Києві владу захопили помаранчеві, яким було наплювати на якесь там виробництво – вони кинулися ділити портфелі й фінансові потоки. Бобровицьким районом продовжували керувати господарники такого ж рівня, вони й вирішили долю Новобиківського і Бобровицького цукрозаводів: палець об палець не вдарили, щоб допомогти підприємствам відродити бурякосіючі зони, бо в районі перестали вирощувати цукрові буряки.

Подібна ситуація була і в Носівці, але Іван Куровський, на прохання своєї лідерки Юлії Тимошенко, вирішив запустити зупинений завод на власній сировині – посіяли дві тисячі гектарів буряків, та цього виявилося замало для нормального виробництва.

Недовго попрацював і Бобровицький хлібокомбінат, на відновленні роботи якого теж піарилися Юля Тимошенко з Іваном Куровським. А що мають люди? Ми ж хоч і не відновили роботу цукрозаводу, але більшість постійних працівників забрали на роботу в наше господарство.

Вимушений це нагадати, бо місцеві «криптократи» не перестають дорікати мені за порізаний цукрозавод. А що б переробляв цей завод, якби його запустили? Працюють лише ті реконструйовані цукрозаводи, де місцева влада зуміла об’єднати господарства навколо переробних підприємств, всіляко їм допомагає.

Про подібне сприяння розвитку місцевої економіки від есдеківської, помаранчевої, синьо-білої, біло-сердечної, солідарної районних влад – навіть фантазувати не слід. В крові самолюбної нікчемності – шпильками штирхати, мучити тих, хто щось робить для людей, для свого району, для країни. Бо на фоні конкретно зробленого кимось яскраво бачиться їхня підлість і підступність.

Одну з давніх «шпильок» вичитав в черговій анонімній листівочці, адресованій мені, розкиданій по району: «Знаємо, як ти віджимав сільськогосподарські підприємства разом з майном, і досі душиш фермерів, відбираючи у них землю».

Три роки тому, коли наше господарство підняло оплату за оренду земельних паїв до 18 відсотків, чернігівський журналіст Василь Чепурний відкрито, не з позиції підколодної гадюки, звинуватив мене в тому, що такою ініціативою я розорю багатьох фермерів. Але за три роки він так і не написав, кого ж я знищив.

А от мені пам’ятається, як за рішенням патріотичного голови району, чимале поле під Гартом перейшло в оренду від нашого господарства до фермера Григорія Винограда.

Сьогодні ж звертаюся до анонімної наволочі: напишіть у своїй листівочці хоча б одну правду – про «велику» користь для району від оренди землі фермерів разом узятих. Скільки легальних робочих місць вони створили? Скільком людям допомогли вилікуватися? Скільки ямок на дорогах залатали?..

 

 

Ініціативу – ініціативному

 

Започаткувати такий звіт перед жителями району пропоную депутату обласної ради Олександру Фенюку, який постійно учить мене, як треба працювати на район. Але я у своїх публікаціях доповідаю про результати роботи на орендованій землі, про наші внески в розвиток району і держави. Чому б і депутату не відзвітувати про те, що мають його виборці і район в цілому від господарювання на 186 гектарах фермерських земель самого Олександра, на 243 гектарах Миколи Фенюка, на 4331 гектарі батьків депутата? З якою віддачею для суспільства використовується більше 20 гектарів землі, розданої біля Веприка по два гектари рідні обласного депутата? Адже мову веду про використання найбільшої цінності людства!

До цього звіту нехай додасть інформацію й про участь у ремонті доріг та упорядкуванні узбіччя. Може, він краще це робить, ніж наше господарство, оскільки у соцмережі «кольнув» мене, що на узбіччях ми так господарюємо, що й пеньків не залишаємо. А що – треба залишати, щоб вони й далі обростали чагарниками, як ото під Козельцем? Чи, може, взагалі нам не братися за дороги, нехай вони будуть такими, як до Білоцерківців, перед Веприком, на інших ділянках рідної депутату Новобасанської ОТГ?

Пропоную й «патріотичним» анонімникам пасквільної листівки легалізуватися й відзвітувати про свої вагомі справи на благо району й держави. Лише в порівняннях внесків «патріотів» і нашого колективу в розвиток району можна визначити, хто дбає про земляків, а хто здатний лише на озлоблену нікчемність. Якщо депутат і анонімники цього не зроблять, думаю, будуть цікаві теми для журналістських розслідувань.

Тепер повернуся до звинувачення мене у «віджиманні сільськогосподарських підприємств». Відчуваю, що серед авторів листівки є й ті, хто очолював реформовані колгоспи, розграбовував їх. Чому вони в кінці 90-х не «віджимали» Ярославку, Озеряни, Марківці, Щаснівку, Бригинці та інші нікому не потрібні тоді господарства? Адже ніякої боротьби не було за право орендувати їхні забур’янені землі. Або назвіть хоча б одне самодостатнє господарство, яке я «віджав».

Іншу ситуацію бачу в Носівському районі, де наше господарство орендує земельні паї колишнього колгоспу імені Енгельса. Там же обробляє землю і фермер Олександр. Коли ми подвоїли орендну плату – був запанікував. А потім збільшив орендну плату до нашого рівня і не розорився, навіть додаткову техніку придбав.

А от чи виживе він після запровадження грабіжницького ринку землі – дуже сумнівається. Мене ж коробить почута ідіотія від голови аграрного комітету Сольського. Мовляв, підприємство, яке має, скажімо, тисячу гектарів орендованої землі, зможе викуповувати її по 30-50 гектарів щороку. Початкова вартість її прогнозується 1500-1700 доларів за гектар. Цікаво, чи знайдуться власники паїв і грошовиті покупці землі, які будуть терпляче чекати протягом 20 років, поки орендар скуповуватиме орендовану ним тисячу гектарів?

Замість подальших коментарів земельної стратегії цього «слуги народу», наведу один цікавий факт: у агрохолдингу «Наташа Агро», до якого причетний Микола Сольський, з 2013 року у договорах з пайовиками оплата застигла на чотирьох відсотках, тоді як у нашому господарстві оплата сягнула 18 відсотків.

Щоправда, кажуть, вони підвищили оплату якоюсь додатковою угодою, але до нашого рівня, звісно, не дотягли. Тобто, фермер з Носівки знайшов можливість платити пайовикам 18 відсотків, а успішний холдинг – ні! Натомість засновник «Наташі Агро» минулої п’ятниці в стінах парламенту гордився перед журналістами, що він одержує від розбудованого ним агрохолдингу великі дивіденди, з яких платить великі податки. А пайовикам достатньо того, що дають? Хоч бюджет громади, де орендує землю, залежить не від його дивідендів, а від оплати за оренду землі, від кількості робочих місць з легальною зарплатою.

І не нашому господарству, а передусім агрохолдингу голови аграрного парламентського комітету варто б виступити ініціатором будівництва і ремонту доріг, розбудови доступної медицини, забезпечення медиків Бобровицької опорної лікарні житлом…

Взагалі-то маю ще одну пропозицію. Колись результати роботи колгоспів оцінювали не лише за урожаями, надоями, а й виробництвом м’яса й молока з розрахунку на сто гектарів колгоспних угідь. Зараз же пропоную місцевій владі аналізувати по кожному орендарю – який його внесок в бюджет, може, й благодійність, в розрахунку на гектар орендованої землі. З цього й оцінювати – хто який патріот.

Втім, про що я веду мову? Найбільші «вболівальники» за долю села «слугують народу» у парламенті, вирішують взагалі долю землі. І місцеві анонімні «патріоти» не цікавляться, скільки недоодержує бюджет через низьку оплату за земельні паї, і більшість громад мовчки за цим спостерігає.

Як бобровичани байдуже сприйняли знищення молокозаводу, «відкатне» будівництво на освітянських та інших соціальних об’єктах. Швидко забули і про закопування в землю мільйонів народних грошей, виділених на будівництво нового водопроводу, над яким «потіла» фірма аж із Криму. Мабуть, кримчани добряче «відкатнули» колишнім хазяям райцентру, і були такі, а труби досі лежать без води.

Бобровиця чи не єдина в області залишилася була без комунгоспу – його базу з готелем та іншими об’єктами приватизувала родина колишнього члена владної команди з штабом у райлікарні. Відродили ж комунгосп, відвоювали оренду очисних споруд, відремонтували каналізаційний колектор у загрозливих місцях не самолюбні анонімники, а члени трудового колективу на чолі зі мною.

Україна на першому місці в Європі за рівнем дитячого алкоголізму, має кілька мільйонів наркоманів, півмільйона ВІЛ-інфікованих, 10 тисяч самогубств на рік, 100 тисяч співвітчизників щорічно помирає від захворювання онкологією, лідируємо з туберкульозу.

У цій статистиці негідне місце посідає і Бобровиччина. Але місцеві «патріотичні» анонімники і цього не помічають. Навпаки, їх злить те, що я добиваюся від місцевої поліції ефективної боротьби з цим злом, а від медиків – фахового лікування. А пасквільні «крутії» що, не знають про наркопритони в Бобровиці, про підпільну розпусту, про місця, де «ширку» варять, про тіньовий бізнес і злодійські групи? Переконаний, «наглядачі» про це більше знають, ніж правоохоронці, а, може, дехто й участь у цьому бере. Зляться ж люто на мене й увесь колектив за те, що заважаємо творити пакості в районі, що від дерибану місцевого бюджету їх відсунули, обрубали мотузочки управління районом.

З листівок відчувається, що для задоволення їхньої самолюбної нікчемності не вистачає того, щоб ми припинили роботу терміналу безводного аміаку і всього елеваторного комплексу. Їм байдуже, що на терміналі працюють десятки чоловіків з нормальною зарплатою, отже й з відповідними відрахуваннями до бюджету, що за рахунок внесення технічного аміаку ми захищаємо землю від підкислення. Якщо ж зупинити роботу елеваторного комплексу, то без роботи залишиться майже півторатисячний колектив, а більше семи тисяч пайовиків не матимуть високої оплати за оренду землі. Хто в Бобровиці зможе нас замінити? Ота підколодна зміїна, анонімна сволота?

Хоча, може, й справді, треба порадувати представників національної наволочі і всю бобровицьку громаду, згорнувши наше виробництво? У листівці ж он «патріоти» назвали мене ворогом району, ганьбою вкрили, закликають громадян не підходити близько, бо «не відмиються».

Тож оце сиджу над купою прохань про допомогу на дороге лікування, на подолання інших життєвих скрут, на придбання інструментів і меблів для культурних закладів, шкіл і дитячих садків, над проханнями громад і громадських організацій, над заявами про працевлаштування і виділення житла…

І не просто думаю, а й гадаю: допоможу – підставлю прохачів, дивись, «хазяї» району назвуть їх прояковишинськими, «травити» почнуть, проти мене чергову листівку випустять, брудом обіллють. Воно мені треба у вісімдесят з гаком? Адже можу й без бізнесу в Бобровиці нормально доживати свої останні роки в іншому місці.

Втім, чи маю я право піддаватися озлобленим, безмозким свистунам, кидаючи на їхню втіху, на їхнє гноблення район? Якщо ж серед людей знайдуться й такі, що побояться до мене наблизитись, – не стану їм дорікати. Хіба що нагадаю слова великих, які ще в давнину застерігали співвітчизників від підлості, дріб’язкової заздрості, самолюбної нікчемності і глупоти, бо все те може налягти на людину сильніше за злидні й невдачі.

 

Леонід ЯКОВИШИН, Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля», публіцист

Схожі матеріали (за тегом)