|  Архів Газети Чернігівщина архів газети | 5:15 | 02.29.2020

ЛЕОНІД ЯКОВИШИН ЛЕОНІД ЯКОВИШИН

З історії української корупції: Україна – це кожен з нас, і ми всі разом.

Але що вожді зробили з Ненькою, користуючись нашим потуранням?..

 

Політичні призначенці служать не народу, а тим, хто їх призначив

 

Підзаголовок цієї публікації характеризує чи не єдину в незалежній Україні стабільність, оскільки саме така аксіома, ніби перехідний прапор, передається від однієї владної команди до іншої впродовж майже трьох десятиліть, незалежно від політичних кольорів і векторів уподобань стосовно зарубіжних хазяїв-партнерів.

Он і в найновішої «монолітної» Зе-команди нічого нового у виконанні головної передвиборчої обіцянки – служити народу. Не змінила суті того служіння і багатообіцяюча назва нової провладної партії – «Слуга народу».

До речі, у царській Росії ХV-ХVII ст. слуги мали статус придворного чину. Згодом – просто прислуга. Сучасні ж слуги народу ще й року не «прислужилися», а їхні «пани» вже за голови хватаються, оскільки непосильна для «панської» казни оплата такого служіння. Ще й користь від нього не тим, кому обіцяли, а іншим – хто слугами їх призначив. Тобто знову набрехали, але більш вишукано і захоплююче.

Якщо ж спробувати все зважити, то ніякий він не новий, цей «новий обман», а лише «освіжувачем» з іншим ароматом освіжений, ближче до оманливої «європизації» за вуха підтягнутий. Адже навіть зарплати європейського рівня для високопосадової еліти почав призначати ще Петро Порошенко, а за Володимира Зеленського вони масово злетіли до заокеанського рівня. І попередники, і наступники оперують одним і тим же поясненням: щоб столичні чинуші не брали хабарів.

Ще й які хабарі брали порошенківці, успішно перейнявши та розвинувши естафету від «слуг» Януковича! Тепер уже найновіша команда залишила в новій-старій владній системі багатьох досвідчених інструкторів-авторів корупційних схем, вони фахово навчають «зелених», як багатіти за народні гроші, навіть легально. А ми надією тішимося, що зе-команда не з системи, отже наведе лад і красти не буде. І це – після 28-річного лементу про незалежний від імперської Росії розвиток економіки і незалежної боротьби за побудову «європейської»України з щасливим, не корумпованим, соціально і юридично захищеним народом! Боюся, що світ нам присудить ще одне «гідне» лідерство – з тиражування державної і політичної брехні. Могутній Радянський Союз від брехні розвалився, а Незалежна Україна на брехні міфічно міцніє й розвивається, в Євросоюзівську і НАТОвську цивілізацію їде, на увесь світ славиться. Хоча…

 

…у досягненні такої мети більше оптимізму було в 91-му!

 

Недавно потрапила до рук щотижнева газета «Аргументы и факты» №35 від вересня 1991 року, яка виходила в Москві більш як 24-мільйонним тиражем, частина якого друкувалася в Києві. Зацікавився публікацією під заголовком «Украина – без Москвы?». Окремі уривки наведу мовою оригіналу, щоб не виникло підозри в неточному перекладі: «В центральной Украине откровенно побаивались «западников», на востоке поговаривали об обособлении Новороссии, свои взгляды на будущее имела Одесса с областью.

Год спустя в Сумах люди уже смотрят на «жовто-блакитный» национальный флаг как на само собой разумеющееся. «Нацоналисты» Галичины первыми на Украине открыли у себя еврейские и польские школы. Поэтому сегодня фраза, сказанная год назад одним из руководителей Руха: «Мы хотим, чтобы руським у нас жилось не хуже, чем в России, полякам – чем в Польще, а евреям – чем в Израиле» – воспринимается с гораздо меншим скептицизмом». «На фоне экономических и политических катаклизмов, потрясавших остальные республики, Украина сравнительно спокойно прожила этот период. В магазинах можно купить сахар и водку, на рынке – м'ясо вдвое дешевле, чем в Москве. Кое-что из промышленных товаров можно купить за купоны. И это лучше, чем в Москве, где на талоны вообще покупать нечего». «…в Украине решили, что сегодня лучше держаться подальше от Москвы, из которой то посылают танки, то грозят пересмотром границ. Законченые пессимисты считают, что, мол, Украину, собравшую на сегодня половину из 24 млн тонн зерна, заготовленных остальными, никто никуда не отпустит – «кушать все хотят»».

Це не чиїсь перевернуто-героїчні спогади, і не путінська пропаганда. Це – реальна непроста ситуація першого року незалежності. Але тоді перший «прокомуністичний» парламент відвів українське суспільство від Росії, не допустив переглядів кордонів, отже і втрат території. Уникли ми й кровопролиття, якого зазнали інші республіки. Натомість за патріотичним горлопаненням й історичною героїзацією проґавили найголовніше, окреслене британською відомою письменницею Відою Скудер: «Суть життя розкривається через створення, а не володіння».

Тож невипадково, що в нашому суспільстві впродовж усіх років незалежності точиться передусім внутрішня запекла боротьба за володіння: владою, землею з її надрами, всіма іншими ресурсами, фінансовими потоками, іменними партіями і фракціями та коаліціями, приватизованою свободою слова і взагалі свободою, приватними законами. І навіть «приватизованими» історією, літературою, культурою і мистецтвом хочуть володіти наші лідери, не забезпечуючи створення нічого нового видатного. Ця безупинна боротьба за володіння, яка може й на небо скоро зазіхнути, – супроводжується безмірною зажерливістю і ненавистю одне до одного, що й наближає невпинно людство до безодні.

Та боротьба засліпила нам очі і мізки помутила, тому й не стала для нас дороговказом фраза «одного з керівників Руху»: «Ми хочемо, щоб росіянам у нас жилося не гірше, ніж у Росії, полякам – ніж у Польщі, євреям – ніж в Ізраїлі»?

Можна подискутувати стосовно євреїв, а росіяни й поляки на початку 90-х жили гірше, ніж українці. Чому зараз інша ситуація, навіть порівняно з росіянами – хоч і там не мед? У нас що, земля стала менш родючою чи її надра геть вичерпані? Люди стали менш працьовиті і зовсім отупіли? Але ж нерідко чуємо й таку правду: нашого цвіту по всіх парламентах, урядах, академіях, підприємствах, театрах і навіть борделях усього світу.

Багато вітчизняних і зарубіжних світлих голів, буває, наголошують, що головною зброєю проти агресора та всіх інших недоброзичливців є саме та «зброя», яку «сконструював» на початку незалежності «один з керівників Руху». На превеликий жаль, уже й самого Народного Руху немає – лише десь на паперах значиться.

Лідером же розкриття суті життя через володіння увійде в історію, скоріш за все, Зе-команда під політичним прапором «Слуга народу». Вона ще нічого не створила на благо Вітчизни і її народу, зате серйозно заявила курс на володіння землею і всією державною економікою. Процвітає рейдерство й стосовно найбільш ласого приватного бізнесу.

Невже ця раково-пухлинна «стабільність» продовжить і далі роз’їдати українське суспільство? А його лідери придумають своїм «народним слугам» якісь нові титули? Оскільки сьогоднішня брехня про простих «слуг народу» з народу швидко стала очевидною: ніколи в історії такого не було, і ніде в світі такого немає, щоб слуги одержували платню в сотні разів більшу і жили значно розкішніше, ніж їхні «народні пани». Сам президент найбагатшої країни світу Дональд Трамп проситься в українські слуги, бо в них зарплата вища, ніж у нього – жартують у соцмережі, і не безпідставно.

Співчуваю наступній владній команді: доведеться їй придумувати якусь особливо вишукану нову назву «служінню народу». Бо просто «народні депутати» – вже стало архаїзмом, більше чверті століття це брехали. Слуги народу з європейсько-трампівськими зарплатами зараз «служать», і гнівно уявити, до яких статків дослужать, коли найголовнішу цінність людства продадуть – Матінку-землю. Виходить, що їм на зміну мають прийти «слуги» не нижче Нобелівських лауреатів із зарплатами рівня лауреатських премій. Щоправда, платити таку зарплату доведеться не з фонду Нобеля, і навіть не з Фонду «українського благодійника Сороса», а з бюджету «українських панів».

Та, видно, нинішнє покоління не доживе до оптимізму рухівця з 91-го. Бо добряче «запудрений» справді доленосний для України оптимізм. І живуть українці за давньою мудрою і водночас ганебною приказкою: «Зловив козак татарина (чи й кацапа) та й лає, а татарин (кацап) його за чуба тримає». І живе козак не тим, що є, а тим, що колись буде, що йому хтось принесе на тарілочці з жовто-блакитними квіточками. Тобто продовжуємо жити у краю обіцянок, в якому можна вмерти з голоду. І мрії про комунізм та манну з неба для Незалежної не стали гіркою наукою, як нічого не вчить і черговий удар граблями по давно синьому від ударів чолу.

А, може, Небо нарешті змилоститься над українським народом і пошле йому слуг від Бога, щоб ті відібрали в нашому суспільстві найбільш брехливих антинародних слуг і відправили їх на перенавчання, чи й навіки, до небесно-земного Володаря. Щоправда, якось уже наводив мудрі слові старого знайомого, відомого в Україні та за її межами поета й громадського діяча, народного депутата перших скликань Івана Драча: «Бог все поставить на місце, а ти йому все ж поможи».

На жаль, надто ліниві українці стосовно допомоги Господу в наведенні цивілізованого, справді народного ладу в нами славленій Незалежній Неньці. Тож і не оволоділи досконало мистецтвом жити, насолоджуватися кожною пайкою матеріального світу, як давно оволоділи цим англійці, швейцарці, норвежці, французи і велика низка інших суспільств різних континентів нашої планети.

Хоча й ми, як і вони, живемо під одним небом, обігріті одним сонцем, не обділені Всевишнім природними скарбами. Відмінність хіба що в тому, від чого Володимир Сосюра набатом застерігав: від макухи в головах та потаскухиного ремесла в державотворенні і політиці. Але ж і це виліковне – варто народу забажати!

 

Леонід ЯКОВИШИН, Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля», публіцист

Схожі матеріали (за тегом)